Богдан (Боб) Образ – «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу»

Почав читання:14.11.2021 - Закінчив читання:28.12.2021

Ніхто не любить читати путівники, це втрачений жанр, мертва література. Колись вони ще мали сенс, в часи, коли інтернету не було і про Париж можна було дізнатися хіба з газети, книги чи власне путівника. Куди піти, де поїсти, на що подивитися, ось типова трійка питань на відповідали книги такого штибу. Проте з приїходом інформаційної епохи читати про Париж стало зручніше в Вікіпедії, а відмічати точки які хочеш відвідати на Гугл-картах. Проте з відходом в минуле книжок-путівників ми втратили важливу річ, можливо непомітну на перший погляд. Емоційнійсть міста, його дух, який неможливо зрозуміти з сухої статті в інтернет-енциклопедії. На яке місто із знайомих нам локацій схоже місто, куди ми хочемо поїхати? Чи існують паралелі між, наприклад, Парижем і Києвом?
Богдан Образ фіксує буденність обох міст, перераховуючи вулиці, описуючи цікавинки локального масштабу. Але це не путівник, принаймні в класичному його розумінні. Цей текст скоріше рефлексія на місто, спроба сшити докупи нитками душу людини, яка розривається між двома точками на карті. Це книга про пошуки себе, про важку долю того хто живе далеко від дому, коли ти вже не розумієш своє місто і ще почуваєшся чужим в новому.
Можливо читачам ця книга видасться нудною, сповненою давно відомої, а тому нецікавої їм буденності. Але насправді вона - вулкан Везувій, який після виверження, під шаром книжкового попелу ховає для дослідників, що прийдуть через сотні років, знання, такий собі зріз реальності. Я читав цю книгу, в якій автор описує вулиці Києва, його будинки, цікаві пам'ятники чи особливості і раз по раз ловив себе на думці "цього уже немає", "це уже давно не так". Все змінилося, місто змінилося і за якийсь час втрачені речі геть зникнуть з колективної пам'яті про Київ. Геть так само я думаю відбувається і з Парижем. Міста пластичні, мінливі, вони прогинаються від щоденних ритмічних кроків тих, хто у них живуть, від ваги історій, які проживаються на цих вуличках. Тому книга "Київ-Париж. У пошуках застиглого часу" це унікальна можливість побачити обидва міста в певний час.
Серед дослідників дуже цінуються комашки, що застигли в бурштині. Це велика рідкість віднайти таку річ. А ця книга вдвічі цінніша, адже в застиглому часі опинилися одразу два міста.

Ярослав Грицак - "26-й процент, або як подолати історію"

Почав читання:25.12.2021 - Закінчив читання:27.12.2021

Ідеї висловлені в цій книзі Ярослава Грицака далеко не нові - він уже не раз говорив про це у своїх статтях, інших працях, або під час інтервʼю. Це просто різночасові думки, обʼєднані під однією загальною ідеєю - як Україні потрапити до клубу найрозвинутіших країн. Але якщо ви очікуєте якогось магічного рецепту, то його ви тут теж не знайдете. Грицак довго і наполегливо своїми книгами доводить українцям лише одну думку - якщо ви хочете змінити своє життя на краще - ви маєте змінити спосіб думання. Бо саме те, як ви думаєте, які цінності маєте і визначає вас як людину. Оцю тезу про важливість не ідентичностей (українець-поляк-малорос чи католик-православний-юдей чи демократ-ліберал-націоналіст чи якісь інші) а цінностей досить просто зрозуміти, але важко приміряти на себе. Коли професор Грицак говорить про потребу модернізуватися з ним погоджуватися дуже легко - справді потрібно, адже з історії ми знаємо, що не раз країни гинули через те, що були занадто застарілими і не змогли вчасно оновити свій життєвий уклад. Проте коли справа доходить до того, від чого ми самі як нація повинні відмовитися, з чим повинні примиритися - це стає дуже складною і непосильною задачею.
В розмові про цінності автор пропонує створити умови для переходу від цінностей виживання до цінностей самовираження. Проте це досить таки непросто зробити, коли ти ріс в 90-ті (як я наприклад) коли виживання були чи не головною проблемою, що стояла перед українцями.
Тож перефразовуючи лейтмотив книги "26-й процент…" можна сказати, що це книга про потребу боротьби з собою. Через індивідуальність такої боротьби автор книги і не може випрацювати єдиного підходу до вирішення проблеми. Як історик він скоріше окреслює потребу таких змін і аналізує як схожі процеси відбувалися в інших країнах. Проте тонкість "матеріалу" про який розповідає Грицак робить його книгу дуже важкою для розуміння. Виходить певний парадокс, щоб зрозуміти цю книгу, потрібно змінити свій світогляд і сприйняти потребу модернізації як країни в цілому, так і власне себе самого. Проте щоб прийти до цього було б незле прочитати думки, що їх автор виклав в книзі. Виходить таке собі замкнене коло, яке невідомо чи вдасться нам розірвати. Але саме від цього залежить, чи зможемо ми стати модерною нацією і сучасною країною чи так і залишимося на узбіччі історії з своїм застарілим способом мислення.

Френк Герберт – «Дюна», «Месія Дюни», «Діти Дюни»

Почав читання:18.10.2021 - Закінчив читання:13.11.2021

Про "Дюну" Френка Герберта можна писати нескінченно довго, бо це дійсно велика книга, в якій можна відшукати безліч сенсів. Колись давно я прочитав першу частину циклу книгу яка власне і називається "Дюна" і це стало для мене одкровенням. Зараз після виходу екранізації, я вирішив сісти перечитати і нагадати собі сюжет. Проте цього разу вирішив прочитати усю основну трилогію "Дюна", "Месія Дюни", "Діти Дюни". В певні моменти це навіть було цікаво, але якби я обмежився однією книгою я б не втратив дуже багато.
Справа в тому, що Френк Герберт, як на мене, чим далі тим більше застрягав в своєму бажанні написати максимально багаторівневий текст. Початок першої книги був захопливий і цікавий. В ньому досить якісно розкривалися основні концепції світу Дюни. Далеке майбутнє, я якому люди відмовилися від роботизації і механічною компʼютеризації, натомість зробивши ставку на ментатів, людей-компʼютерів. В результаті виникла галактична імперія людей, в якій кілька родів керували окремими планетами, а всі вони підкорялися єдиному імператору. Це логічна і зрозуміла конструкція зрозуміла людям, адже за таким принципом будувалися всі імперії в наші часи в Європі і за її межами. Проте в цю логічну з точку зору людини 19-го століття ідилію, брутально вривається планета Аракіс, або Дюна, з її мешканцями - фріменами (себто вільними людьми) яких мало цікавить хто там кому імператор. Вони живуть за давніми і жорстокими законами вільних людей, фактично в родово-племінному устрої. Їхній спосіб життя конфліктує з імперським баченням, але Імперія залежить від Дюни, тому намагається в той чи інший спосіб контролювати планету і її жителів. Це не вдається, аж доки один з нащадків давніх родів Пауль Атрейдес не очолює фріменів Дюни, здобуваючи право бути їхнім вождем і перебудовує імперію на новий лад, де традиції фріменів стають догматами нової імперської релігії.
Ви все ще думаєте, що ця книга просто фантастика? Чергова казочка? Тоді у мене для вас погані новини - "Дюна" це історія про наш час,, про кінець 19-го початок 20-го століть, а не про далеке майбутнє. Френк Герберт написав книгу про падіння імперій в результаті війн, він народився в 1920-му і зростав на розповідях про Першу Світову - війну, що зруйнувала більшість імперій. Фріменів в своїй книзі він явно списував з арабського світу, звідси усі ці "джихади", "Муадʼдіби" і інші назви. Це теж не дивує мене, адже в часи коли виходили перші книги, на Близькому Сході відбувалися події які можна було трактувати як протистояння "вільного світу" і "жорстоких імперій". Тому Герберт, як і кожен хороший фантаст, насправді нічого не вигадував, він просто переніс в інший сетінг те, що бачив за вікном.
І на цьому можна було б поставити крапку, не забувши згадати що він чудовий письменник. Але сталося продовження, друга книга "Месія Дюни" і третя "Діти Дюни". В другій книзі автор хотів описати побудову теократичного суспільства, про проблеми з цим повʼязані. В книзі повно різних змов, контр-змов і змов проти контр-змов, в якийсь момент я перестав вловлювати натяки автора, заплутався в хитросплетіннях сюжету і перестав серйозно сприймати круговерть нових персонажів, все рівно зараз когось вбʼють чи викинуть з сюжету. Я так і не зрозумів, що Герберт хотів розказати нам в другій і третій частині, раз по раз у мене виникало відчуття "швидше б уже цей текст закінчився". Звісно я допускаю, що до цих книг, я ще просто не доріс, можливо варто було б повернутися до них років за 10, адже не дарма все таки усі вважають трилогію - класикою світової фантастики.

Євстахій Загачевський - "Закохані в життя, одружені на смерті"

Почав читання:18.10.2021 - Закінчив читання:13.11.2021

Відома сентенція про те, що "ми є те, що ми їмо" як на мене має бути доповнена ще одним важливим пунктом: "і ми є ті, що ми читаємо" Ті книги, які ми обираємо читати, певним чином характеризують нас самих, вони впливають на нас, дають нам "розумову енергію" для так само як їжа дає енергію рухатися. Хтось харчується лише низькосортним їдлом, хтось лише закордонною лапшою швидкого приготування, а хтось не може запхати в себе нічого іншого окрім вишуканого сиру з пліснявою двохсотрічної давнини. І так, я зараз не про їжу. Але це вибір кожної людини звісно, не можна нікого засуджувати за вибір харчів. Подив викликають лише люди, які не відчувають потреби в такій літературній поживі для мозку. Хочеться підійти і запитати "Чи ти живий друже? Чому нічого не читаєш? З чого ж харчується твій мозок? Аааа, він у тебе відімкнений…"
Але з часом у всіх міняються смаки і до їжі і до книг. От мене, наприклад, все більше схиляє до мемуаристики, певно таки вік дається в знаки. Ніщо не може мене захопити так, як оповіді про минуле, записані очевидцем тих подій. От і книга Євстафія Загачевського належить до тієї ж категорії. "Закохані в життя, одружені на смерті" насправді складається з двох книг. Перша, як на мене більш цікава, частина це власне спогади автора про перебування в кількох військових формаціях в часи Другої Світової. На жаль книга не розкриває початок шляху автора, а одразу разом з ним закидає читача в поїзд, що рухається на фронт. Поруч сидять вояки Першої мотопіхотної бригади СС і про щось розмовляють німецькою. На щастя української вони не знають, тому читач з самим Євстахієм Загачевським можуть стиха, інтимно, побесідувати на тему, як же автор тут опинився, в чужому мундирі, їдучи на фронт, аби воювати за чужу державу.
Я думаю, автор розказав би читачеві і про своє дитинство і про батька вояка УГА, що загинув в польських тюрмах, про міжвоєнний Львів, совітів і велике бажання побудувати вільну Українську державу. Звісно йому багато в чому можна дорікнути. Наприклад, що в своєму бажанні бачити Україну вільною, вступив в чуже військо. Але свого тоді не було, був вибір або окупаційне військо більшовиків або нацистів. Чим тоді Загачевський відрізняється від мільйонів українців, які воювали в лавах ЧА? Та власне нічим. І та і та влада ставилася до вояків як до гарматного мʼяса і ні та ні та не збиралася нікому дозволяти будувати якусь там Україну. В цьому вся трагедія покоління до якого належав автор. І вона чудово розкрита на сторінках книги "Закохані в життя, одружені на смерті" Попри фронтові будні, попри важкий, а інколи взагалі непідйомний мундир іншої армії, все ж віра в краще майбутнє пробивається між рядками тексту. Загачевський зробив свій вибір, з честю пройшов випробування війною і до кінця залишився вірний своїй ідеї. Ні, не німецькому мундиру, а присязі на вірність українському народу. І лише за це його варто поважати.

Валентин Чемерис - "Смерть Атея"

Почав читання: 27.09.2021 - Закінчив читання: 17.10.2021

До українських письменників які писали в радянський період, я завжди ставлюся з деякою пересторогою. Бо в їхніх творах завжди треба читати між рядками: одне хотів сказати, а сказав інше. Валентину Чемерису певно пощастило трохи більше, його пізні роботи прийшлися уже на часи незалежності. Та й він свідомо обрав тематику творів таку, щоб цензурі важче було б до нього докопатися, спочатку писав якісь гуморески, а уже в пізніший період подався в історичну тематику. Історичний роман про скіфів "Смерть Атея" в цьому плані практично ідеальний варіант, хоч він і був написаний вже в часи незалежної України, але і в радянський час я думаю його б пропустили в друк. Народ скіфів жив так давно, що навряд чи до них можна приплести буржуазний націоналізм. Та і цензор не буде вимагати вкласти в уста скіфського царя Атея слова про провідну роль партії в збільшенні надоїв скіфських буряків. Правда хвилювання міг би викликати сам термін "цар", тут якось дуже попахує контрреволюцією, в 30-х могли б і розстріляти за таке.
Роману "Смерть Атея" на його щастя вдалося вийти після того як радянська імперія була зруйнована, але якась певна "совковість" автора відчувається в цьому тексті. Звісно історичності в цьому тексті не так і багато, проте важко вимагати такої від автора, зважаючи на те, що достовірних даних про скіфські часи не так багато дійшло до наших днів. На археологічних дослідженнях цікавого і достовірного роману не напишеш, адже слів героїв археологічні знахідки не передають. Тому так чи інакше, але Чемерису довелося вкладати в уста своїх персонажів слова, які ті ніколи не говорили, проте могли сказати. Попри все відчувається підготовка автора, він не просто прочитав кілька книг про скіфів і склепав свій роман. Видно, що це була Робота, саме так, з великої літери. Автор справді дозволив собі багато вільності в трактуванні тих чи інших історичних подій, але все таки ніде в тексті не порушив принципу достовірності.
Ну і звісно ж як в такому творі, та й без любовної лінії, проте описана вона трохи недолуго. Шаблонність і карикатурність жіночих персонажів в книзі відчувається дуже яскраво, а їхня мотивація якась ну зовсім відірвана від реальності. Фактично єдиний значний жіночий персонаж в романі це фракійка, яка потрапляє спочатку в грецьке, потім македонське рабство, а потім її в якості дарунка відправляють скіфам. І мало не в кожному з цих полонів жінка закохується в когось, а потім його зраджуючи, перебігає до іншого чоловіка. Причому ці переміни відбуваються просто миттєво, ще вчора вона хотіла заміж за вільного македонянина і заради цього погодилася спати з старим 90-річним Атеєм, а тут враз вирішує після його смерті не повертатися до Македонії, а лишитися з одним із синів Атея. Чому? Як? Навіщо? Додумайте самі. Коли поділася та шалена любов заради якої людина готова їхати в далеку країну, спати з старим царем? У неї була тисяча можливостей від того ухилитися, втекти, але жінка взялася за цю роботу, отже її мотивацією було кохання. І от раптом вона так легко від нього відмовляється, а потім наприкінці книги, відмовляється і від скіфського царевича і кидається до його молодшого брата. Як то кажуть "Нуууу таке, пане Чемерисе..." Не сміє автор "в любов", але трохи вміє "в історичність". Тож в цілому книга вийшла непоганою, така собі спроба оживити давно вмерлих скіфів і можливість перенестися в далекі часи. Не найгірша, хоча і безперечно не геніальна книга, але цілком достойна, того, аби бути прочитаною.

Галеацо Чано - "Останній монолог фашиста"

Почав читання: 21.09.2021 - Закінчив читання: 23.09.2021

Я не знаю чи можна вважати любов до мемуаристики, що так раптово мене опосіла, ознакою старості. Можливо це справді так, але останнім часом все більше цікаво читати спогади людей різних епох, пробувати подивитися на світ їхніми очима. Тим більше, коли попри ніби то близьку і зрозумілу подію, вона все рівно залишається ніби в тіні. Однією з таких подій є без сумніву участь Італії в Другій Світовій війні. Цікаво подивитися на Берлінський пакт з точки зору одного з його учасників і підписантів. Зазвичай всі розуміють логіку і мотивацію Третього Райху, але не так багато уваги відводиться фашистській Італії. Тому особливо цікаво було прочитати щоденники графа Чано, визначного фашиста, соратника Мусолінні і людини яка не раз особисто спілкувалася з найбільшими диктаторами Європи 20-го століття.
Беззаперечно ці записи мають велику історичну цінність, але читаючи їх я не міг позбутися нав'язливої думки, яка постійно мене переслідувала. Записуючи з дня в день свої враження Чано вдалося якось уникнути опису емоційності. Завдяки цьому спогади видавалися стерильно чистими, наче вилизаними, наче хтось прибрав з них усі невідповідності, гострі моменти і думки, які могли б зашкодити їхньому автору. В описі кожного дня звучить підкреслена відданість Мусолінні. І це виглядає дуже недолуго і штучно, уявити собі це може людина яка дивилася кінохроніки де хтось висловлював "щиру подяку другу всіх дітей, великому і доброму товаришу Сталіну". Причина такої улесливої позиції автора щоденників дуже проста. Скоріш за все вони редагувалися (а скоріше за все і писалися) в той час, коли сам Чано сидів у в'язниці. Вони мали бути чимось на кшталт виправдання для цього. "Ось дивіться, я завжди був вірний партії і особисто товаришу Сталіну, ой тобто товаришу Мусолінні. Передайте товаришу Мусолінні, що це велика помилка!" В цю ж лінію вкладається і дивне вміння автора передбачати події. В щоденнику за 31 серпня 1939-го він "передбачив", що завтра розпочнеться напад на Польщу, а 21-го червня 1941-го дивним чином зміг точно передбачити початок радянсько-німецької війни. Звісно можна було б списати це на певну обізнаність графа Чано в тодішніх європейських справах. Але кількість таких співпадінь дивує і натякає на те, що написане в щоденниках було пізніше редаговане, аби виглядати так як потрібно автору.
Проте попри це важливою і цікавою частиною щоденників залишається дух тієї епохи. Не знаю чи хотів Чано приховати це і йому не вдалося, чи він вирішив, що тут нема чого соромитися, але дух мілітаризму, бажання загарбати будь-яку країну яка "погано лежить" присутня мало не в кожному дописі. До прикладу Чано пише про обурення Дуче від того, що німці загарбали Румунію і вони сходяться на думці, що тільки аналогічна окупація Греції дозволить Італії "не втратити обличчя". Плювати на життя людей, на незалежність країн, на світовий порядок, головне не втратити обличчя і не пропустити можливість щось хапнути собі. Проте така жорстокість до інших народів не робить фашистських лідерів кращими і для свого. Десь в середині 41-го року Чано в щоденниках висловлює надію, що війна протриває довше, хоча б до зими і Італія зможе втратити в цій війні побільше своїх солдат, аби потім, після перемоги, мати можливість вимагати більше відшкодувань. Просто таки фантастична жадібність і люта зневага до життів і своїх людей і чужих.
Щоденники Гелеацо Чано, наскільки б автентичними вони не були передають ту жахливу жагу руйнувань, яка володіла багатьма в Європі в середині 20-го століття. Я думаю саме ці спогади проливають світло в тому числі та причину такої неймовірної жорстокості того часу.

Лю Цисінь - "Проблема трьох тіл"

Почав читання: 27.08.2021 - Закінчив читання: 21.09.2021 

Що ви уявляєте собі, коли чуєте словосполучення "Китайська фантастика". Так, я теж спочатку подумав, що мова про брехні комуністичної партії про щасливе життя простолюду. Але все ж таки я помилявся, Лю Цисінь один із найвідоміших фантастів Китаю тож обійти увагою його книгу я не міг. Довелося чути досить різноманітні думки про цю книжку, хтось казав що це новий погляд на наукову фантастику, хто скаржився на неймовірну муторність тексту. Прочитавши можу сказати, що обидві ці категорії читачів праві.
В своїй основі книга справді цікава, авторська задумка, про планету, яка через свої світила змушена жити то в ерах порядку (з прийнятними природніми умовами) то в ерах хаосу (екстремальний холод\спека). Не гірша ідея про комп'ютерну гру, створену інопланетянами, аби знайти вирішення проблеми цих трьох світил, досить цікаве і незвичне (для мене як європейця) історичне тло книги, з усіма цими розповідями про хунвейбінів, "культурну революцію" і переслідування вчених. Все це створює справді цікаве уявлення про книгу, як про щось нове в фантастиці. Здається автор відійшов від давно затертих тем, якими послуговуються європейські і американські фантасти, його культурний бекграунд дозволив створити справді щось нове і незвичне, чого ще не бачили в цьому жанрі.
Але в медалі є і зворотній бік. Це тотальна, просто вбиваюча фрагментарність і рваність тексту. Оповідь починається з часів китайської культурної революції, але ведеться так, що не китайцеві досить важко зрозуміти про що мова. Окей, я справді не дуже добре знайомий з новітньою китайської історією, це може бути не проблема автора чи тексту, а моя проблема як читача. Окей, трохи гугління і читання Вікіпедії і в загальних рисах мені вдалося зрозуміти той історичний період і його особливості. Але як тільки я почав трошки розуміти що відбувається як декорації кардинально змінилися і настала сучасність. Цей стрибок був настільки швидким і неочікуваним, що я аж розгубився. Я все чекав, що ось-ось в книзі знову з'являться якісь відсилки до того історичного періоду і стане зрозуміло, навіщо автор витратив стільки часу аби розкрити аспекти "культурної революції". Але ні, Лю Цисінь уже на всіх парах описує в деталях комп'ютерну гру за мотивами планети інопланетян. Кілька разів він повертається до неї і коли я уже починаю думати, що ці вставки є ключовими для розуміння всієї книги, раптово вони зникають. І таких прикладів можна знайти дуже багато. В якийсь момент я почав розуміти, що до кінця жоден аспект книги автор так і не розкрив. Мождиво звісно саме такою була авторська задумка, але як на мене це стало великим недоліком книги. Попри свій досить великий об'єм, вона охоплює так багато тем, але жодну не може розкрити до кінця. Частина розділів мені здалася відверто нудною і присутніми в тексті тільки для збільшення розміру. Якби їх прибрати, це ніяк би не вплинуло на якість книги. Проте домучивши такий нудний розділ в боротьбі з бажанням кинути читання взагалі, я натрапляв на чудовий і цікавий розділ, який знову повертав мені віру в цю книгу. І такі "качелі" були не один раз.
Я не знаю, можливо я був недостатньо підготовленим читачем для цієї книги. Можливо мені варто ще дозріти до неї. Але поки я не бачу в ній чогось аж такого геніального. Але думаю за якийсь час, я спробую прочитати другу книгу з цієї ж серії. Можливо тоді щось зміниться.

Філіппо Томазо Марінетті - "Битва за Тріполі"

Почав читання: 20.09.2021 - Закінчив читання: 20.09.2021 

Чи може хтось писати про війну, якщо він сам на тій війні не побував? Чи має така людина моральне право описувати події цієї війни? А критикувати прочитане? От наприклад я не приймав участі в італо-турецькій війні 1912-го року. То чи можу я написати що книга "Битва за Тріполі" учасника цієї війни Філіппо Марінетті це шматок смердючого лайна? І справа тут навіть не в тому оспівуванні культу сили, який в книзі звучить лейтмотивом. Чого ще чекати від члена Національної фашистської партії, друга Муссоліні і футуриста (ну не люблю я футуристів, що ж тут зробиш) а в тому наскільки жахливо йому це оспівування вдається. Я б міг пробачити пану Марінетті зневажливе ставлення до своїх супротивників в битві - османів. Це нормально для будь-якого вояка - дегуманізувати ворога, звести його до стану непотрібного об'єкту, вбивство якого є своєрідним спасінням світу. Ми боремося за правду, а вони варвари, з нами бог, а вони невірні, вони експлуатують трудовий люд, тому треба їх вбити і трудовий люд будемо експлуатувати ми. Прикладів такого в історії можна знайти сотні тисяч, Марінетті тут не виключення і просто рухається в фарватері тогочасної громадської думки: "Італійці мають більше прав володіти Лівією, бо ми цивілізовані європейці, а турки і араби - брудні, смердючі варвари" так можна прочитати його мотивацію. І ця мотивація дає право вбивати, домінувати і взагалі поводитися як остання мразота. Ну такі вже часи тоді були, я не підтртимую але розумію.
Я можу уявити собі те історичне тло, на якому писалася ця книга. Новий час, нове століття, зміна епох, люди з усієї Європи дивилися в майбутнє і очікували від нього змін на краще (ха-ха, наївні!) Культ сили тут просто не міг не народитися, це було логічно і очікувано, тим більше в такій країні як Італія з її, з одного боку римською імперською суворістю, а з іншого столітньою роздробленістю яка не так давно закінчилося Рісорджименто. Тож я легко можу пробачити автору книги цю патетику, що притаманна всім правим ідеологіям, але чого я ніяк не можу йому пробачити так це перебір з усіма цими метафорами. Можливо поодинці вони ще були б непоганими, розкидай їх автор по тексту, вправно і вміло заховавши за багатьма іншими словами-декораціями. Але ні, пан Марінетті, збільшує їхню кількість до просто непристойноїх кількість метафор на квадратний метр тексту. Чого варта лише ця цитата:

"Велика симфонія переходила з мінорного тону нічних вітрів в мажорний церковний спів гармат, які раптом, здавалося, зригували і випльовували сонце. Коли iнстинктивно піднімав голову, то, звичайно, я чув кулі, але кулі закохані, чиє ідилічне щебетання перемішувалося з цвіріньканням горобців на гілках."

Єдине, що мені хочеться сказати, прочитавши цей уривок це "Що, блять, ти несеш, дядьку!?" І такого в книзі на кожній сторінці. Щільність пафосу настільки велика, що продертися крізь нього аби зрозуміти, що ж то таки була за битва про яку пише автор, практично неможливо. Від одного скупчення метафор війни, він перескакує до іншого, по дорозі встигаючи похизуватися перевагою італійської зброї над турецькою. Проте може я чогось не розумію, може такою і повинна бути військова проза? Що ж, можливо якби я не читав Юнгера чи Ремарка я б подумав що Марінетті це хороший письменник. Але це не так.

Ірвін Шоу - "Вечір у Візантії"

Почав читання:08.09.2021 - Закінчив читання: 19.09.2021 

Я все думав, чому ж ця книжка називається саме так. Адже про Візантію тут не сказано ані слова. Ну там буває якась алюзія, чи натяк, але ж ні. Ні разу це слово навіть не прозвучало. Тільки на обкладинці. Це книга про старіючого театрального і кінопродюсера який не знає, що робити з своїм власним життям. У нього кілька років була чорна смуга невдач, але не критично. Кілька провальних проектів, але не так щоб аж переживати,. Розлучення з дружиною, але не те щоби він її любив. Проблеми з грошима, але не те щоби ці гроші щось вартували. То чого ж він хоче насправді? В процесі читання у мене відбувся такий от діалог з однією людиною:

- Читаю зараз книжку, події якої відбуваються в Ніцці і там підстаркуватий, втомлений життям продюсер, сумує за колишніми часами, намагається розібратися з тим чого досяг і що втратив і шукає пригод з молодими журналісточками
- І як воно?
- Поки (на 60% книги) журналістку він так і не трахнув, молодість не повернулася, його сценарій фільму так і не став нікому цікавий. Але він випив (не раз), а це уже досягнення!

Я не знаю чи буде зрозуміла ця книга комусь, окрім чоловіків за 50, які прожили насичене життя і змогли таки чогось досягнути. Я не впевнений що я сам її зрозумів, до розуміння мені ще кілька десятків років і потреба чогось досягнути. Але здається я таки зрозумів назву цієї книги.
"Вечір у Візантії" це алюзія на щось величне в навічно втрачене. Як би вам не хотілося повернути старі, добрі чали Візантійської імперії - вам більше не вдасться це зробити. Її столиця є. А самої імперії немає. Так само з цим чоловіком Джессі Крейгом. Він хоче повернутися в часи молодості, в які уже не повернешся, як би не бажав. Адже в твоїй молодості уже хазяйнують нові патлаті хіппі-яничари. Вони руйнують твої храми, плюють на твої вівтарі. Вони своїми гортанними викриками на незрозумілій тобі молодіжній мові кричать в майбутнє зі сцен гігантських Вудстоків. А ти не можеш їх зрозуміти, тільки чуєш як світ відгукується до них, але не до тебе. На полях твоєї юності, де ти колись здобував і перемагав, де тобі віддавалися юні красиві жінки, де твої вороги схиляли свої голови, визнаючи твій талант, тепер на всіх цим лугах пасуться геть чужі коні. А ти дивишся на зруйноване місто, бачиш ніби ті самі стіни, ті ж вежі, але розумієш, що вже геть не розумієш його. Не впевнений, чи це саме тут ти жив стільки років.
Уяви собі, друже, войовничих османів, які щойно захопили Константинополь і побудували велику сцену, вдягнули кльошні штани, увімкнули The Who, Дженіс Джоплін, Джимі Гендрікса і почали кричати зі сцени по мир у всьому світі, любов і щастя. А ти просто втомлений імператор без імперії, колись великий і поважний, а зараз старий і забутий всіма. Твоя дружина хоче відсудити у тебе половину статків, твої дочки гуляють з бородатими османами, а ти просто хочеш провести ще один останній, теплий і приємний вечір у Візантії. Дивитися як сонце сідає над Золотим Рогом і згадувати старі і добрі часи, знаючи, що вони уже ніколи не повернуться.

Август Тірі - "Пілігрими Великої війни"

Почав читання: 27.08.2021 - Закінчив читання: 07.09.2021

Війна - один із найцікавіших винаходів людства. Якою б жорстокою і кривавою вона не була - завжди знайдеться хтось, хто буде отримувати від неї задоволення. Але будуть й ті, хто буде від неї страждати. Якщо ти не можеш змінити війну - обирай які відчуття ти будеш від не ї отримувати. Саме так я думаю ставилися до цього молоді бельгійці, які в 1914-му році вступили в новий елітний підрозділ АСМ (auto-canons-mitrailleuses), який повинен був воювати на бронеавтомобілях. Хлопців можна зрозуміти, замість гнити в окопах набагато краще розсікати по полю бою на броньованому авто і обстрілювати ворога з кулеметів чи гармат. До того ж в підрозділ брали далеко не всіх, а тільки чоловіків з "шанованих бельгійських родин", звісно графи там не воювали, але все таки і селян не було. Одним словом - елітка. Доки підрозділ організували, доки видали їм автомобілі і провели навчання - минув 1915-й рік. Бельгія була майже вся окупована Німецькою імперією, за винятком невеликої території на заході, де оборонялися бельгійські і французькі війська. Звісно армія цієї країни була геть маленькою і чесно кажучи потребу в створенні автомобільного бронедивізіону я так і не зрозумів. Тому геть не дивно, що коли бельгійському штабу запропонували перевести свій бронедивізіон на східний фронт і передати під підпорядкування російської імператорської армії - вони погодилися. Вояки теж були не проти. Це ж пригода, це ж можливість побувати в інших країнах, побачити світ! Так, війна справді не для всіх важкий тягар. Бельгійці потрапили в росію через Мурманськ. Царські прийоми, ікра, водка, "загадочная руская душа", оце ось все. Для 20-25-річних хлопців справді захопливо побачити таку відмінну від рідної Бельгії країну. Але пора було показати на що вони здатні і бронедивізіон відправився на фронт, який тоді пролягав в Галичині. І ось тут починається найцікавіше. Виявляється війна це коли стріляєш не тільки ти, але і в тебе. Це коли немає нормальної їжі, коли офіцер забороняє курити на вулиці аби не видати вогником розташування. Уявіть собі, елітні іноземці на нових автомобілях приїздять на фронт в 1916-му, до цього практично не воювавши і бачать там мобілізованих українських (та і російських, чого вже) селян. Ставлення до рядових як до худоби було і в російських офіцерів, що вже говорити про гордовитих бельгійців. І в цьому місці мені особливо боляче було читати книгу. Бо десь там на східному фронті воював і мій прадід. Він був одним з тих кого мобілізували, кого відірвали від власної землі і закинули в окопи Першої Світової не по своїй волі. І от приїздять якісь чванливі бельгійці, які ще пороху толком не нюхали і починають називати його "худобою". Але вони дуже швидко отримають своє, кілька боїв (те так вже й багато якщо чесно), перші масові втрати і деякі бельгійці уже просяться додому. Але потрапити назад в Бельгію виявляється не так і просто. Розпочинається Революція, утворюється Центральна Рада, на фронті повний розвал, з офіцерів зривають знаки розрізнення. Раптом виявляється, що частина тих, кого бельгійці називали "росіянами" є якимись українцями. Все це складно, незрозуміло та й не дуже цікаво для них. Я уже читав спогади про цей період одного з учасників цього бронедивізіону - Марселя Тірі. Його враження від Києва, куди бельгійці протрапили в 1917-му можна описати відомою фразою "нічого не зрозуміло, але дууууже цікаво". Але одне діло спогади, а інше книга написана про історію всього бронедивізіону, Август Тірі (цікаво, це якийсь нащадок Марселя чи ні?) як на мене мав би проявити трошки більше уваги до деталей. Проте очевидно для бельгійця і зараз Україна з її проблемами дуже далека і не цікава. Автор не заморочується і не зважає на історичне тло на якому довелося діяти бельгійським військовим. З одного боку його можна зрозуміти. Книга про бельгійців, а не про українців. Але з іншого боку в цьому ховається найбільша проблема книги. Вона не враховує історичних особливостей, а тому виглядає так, що бійці дивізіону АСМ це якісь зірвиголови, які просто прокаталися на своїх автомобілях по континенту, побували в Україні, росії, Сибіру і Китаї, перепливли океан, щоб покрасуватися в США і повернулися в Францію де їх підрозділ був розпущений. Якщо спогади безпосередніх учасників ще були цікаві з історичної точки зору, то "Пілігрими Великої Війни" дещо кастрований твір, який створює хибне враження про описувані події.
Звісно ніхто не має права судити тих, хто пройшов ту Війну. Ні тих хто воював в окопах, на кораблях чи в автомобілях, хто стояв за кулеметом, планував атаки чи в них ходив, хто вицілював ворога в прицільній планці своєї гвинтівки чи прохромлював його багнетом. Сучасні люди можуть тільки віддати шану тим хто вижив в той непростий час і пам'ятати тих хто загинув.

Джейсон Шраєр - "Кров, піт і пікселі"

Почав читання: 28.08.2021 - Закінчив читання: 06.08.2021 

Я дуже багато чув по цю книгу перед тим як взявся її читати. "Найкраща книга про ігрову індустрію", "Шраєр розкриває всі брудні секрети розробників ігор", "Чудовий приклад журналістського розслідування" - це не повний перелік усіх епітетів, які я чув про книгу "Кров, піт і пікселі" Джейсона Шраєра. Так уже сталося, що я люблю ігри, це мій другий (перший все ж книги) спосіб втечі від реальності для відпочинку і відновлення. Після важких робочих днів, після втоми від реального світу, дуже хочеться поринути в світи вигадані, мрійливі, де ти можеш бути тим ким ти сам хочеш. Я не є хардкорним, затятим гравцем, який просиджує в іграх дні і ночі, знає усі нюанси і особливості більшої половини ігор, розбирається у деталях хто, коли і як видавав їх. Я просто люблю ігри, люблю в них грати, дізнаватися щось нове, пірнати в їх захопливий світ. Одночасно я сам інженер трохи розуміюся в розробці (хоча й не ігор) тому для мене близький світ ІТ з його проблемами і особливостями. Тож коли я взяв в руки "Кров, піт і пікселі" то я чекав, що ця книга стане своєрідним одкровенням, справді зобразить внутрішню, приховану сторону розробки. Але мої очікування не були виправдані. Автор розділив книгу на 10 розділів, в кожному з яких розказав про якусь одну студію і одну гру яку вони випустили. Але насправді книгу можна було скоротити до одного розділу, бо в них всіх розповідалося про одне і те ж. Лейтмотивом кожного розділу було слово "кранч" - це особливий режим роботи в якому працює розробник, аби закінчити продукт. Часто це робота без вихідних, з перервою тільки на сон. Люди не бачать рідних тижнями і мясяцями, живуть в офісі, аби не витрачати час на доїжджання на роботу, їдять за монітором, сплять по кілька годин. І все це аби тільки випустити для фанатів довгоочікувану гру. І так, в першому розділі читати про це було справді цікаво. Навіть людина далека від ІТ і ігрової індустрії змогла б хоча б співпереживати людям про яких розказує Шраєр, читаючи в яких непростих умовах створюються ігри. Але от перший розділ закінчується, за ним розпочинається другий і …. знову ті ж розповіді про кранч, овертайми, роботу до останнього і вигорання розробників. Ну окей, тема справді важлива і серйозна, вона заслуговує на те щоб бути розказаною в двох розділал... Двох же ж? Тільки двох? Правда? Ні. Автор повторює це рефреном постійно, міняються тільки назви ігор, студії, імена розробників, але лейтмотив залишається тим самим: ми важко працювали, кілька разів переносили дату виходу гри, ми не бачили родин, ми вигоріли, але от нарешті ми випустили нашу гру і це шедевр. Десь на середині книги я уже зрозумів, що інших історій окрім "оспівування кранчу" я від Шраєра не побачу. Він не пропонує читачу нічого іншого окрім цього. А найгірше це те, що він ніби засуджує такий підхід до розробки ігор, постійно задається питанням чи можна розробляти їх якось інакше, але не знаходячи виходу приходить до висновку, що поки без такого підходу випустити справді цікаву гру неможливо. Тобто всі ці десять розділів лише для того, аби показати що кранч це нормально?!

Я думаю Джейсон Шраєр хороший журналіст, він вміє писати хороші статті, докопуватися до суті, проникати навіть в такі закриті структури, як студії розробники ігор і видавці цих ігор, та витягати звідти інсайдерську інформацію. Але справа в тому, що книга це не велика стаття. Це трохи інше. Неможливо написати хорошу книгу тільки на одній емоції "подивіться які бідні нещасні розробники ігор". В хорошій книзі, як і в хорошій грі потрібно ще щось, потрібен розвиток сюжету, потрібно захопити гравця\читача, потрібно дати відчути йому причетність до історії. Тому мені дуже шкода, що пишучи про людей, яким вдалося створити цікаві історії своїми іграми Джейсону Шраєру не вдалося створити цікаву історію своєю книгою.

Степан Смаль-Стоцький - "Немолів. Спомини"

Почав читання: 31.08.2021 - Закінчив читання: 01.09.2021 

В національному міфі завжди існує одне важливе поняття, навколо якого часто цей міф і будується. Це поняття "раю" ідеального місця\часу коли нація живе в ідеальних умовах. Інколи цей рай відчувається як втрачений і тоді національна ідея вибудовується на потребі його відшукати, інколи він окупований і тоді потрібно його відвоювати. Але завжди є концепція до якої прагне народ, в якій хоче жити. До прикладу в американців (принаймні для певних поколінь) це "white fence house" місце де ти сам собі господар, де ти вішаєш табличку "private" і здійснюєш свою власну american dream. Для угорців це "nagy-magyarország" - втрачена після Тріанонської угори "велика Угорщина" яку обов'язково треба повернути. А що ж для українців? Яка у нас ідея "раю"? Щоб дізнатися про це варто почитати спогади про Немолів рідне село Степана Смаль-Стоцького. Це настільки ідеалістична історія про маленького хлопчика, про його типову традиційну родину, про виховання і любов, що читаючи, подумки намагаєшся наче проникнути глибше в цей текст і собі опинитися в цьому місці, на цій "землі обітованній", в цьому раю.
Сам автор спогадів людина відома, літературознавець, професор університету, голова бойової управи УСС, а ще виходець з звичайної селянської родини, який зміг усього досягнути не завдяки походженню, а через наполегливість і власну працю. Власне в цьому і полягає український міф втраченого раю. Рай-дитячого життя в теплому і затишному домі, де добре і приємно, де смачне свіже молоко, гарячий хліб, щойно з печі, господарство і робота біля нього. Туга за цим втраченим раєм, коли ти змушений йти в великий і жорстокий зовнішній світ і виживати в цьому, завжди буде переслідувати українця.
Звісно, спогади Смаль-Стоцького багато в чому ідеалізовані. Він описує щасливе дитинство, з погляду маленького хлопчика, але в час, коли були написані спогади він уже був дорослим чоловіком. Погане і важке встигло забутися, хороше і приємне стало ще більшим і заполонило всі закутки пам'яті. А тим більше, що між дитинством автора і часом коли він записував спогади пролягла велика чорна пляма - Перша Світова Війна і усі жахи з нею пов'язані. Хочеться того чи ні, все, що було до цих великих страждань, буде сприйматися як період тотального щастя і любові. Можливо саме тому спогади про дитинство виглядають такими радісними і щирими.
Мені було цікаво читати цю книгу, ще й тому, що я постійно порівнював описи автора з своїми знаннями про села Правобережної України того ж періоду. Звісно по цю сторону Збруча життя видавалося не таким радісним, як пише Смаль-Стоцький. Відчутно що при всіх негараздах, все ж підавстрійська частина Україна жила краще і вільніше. Хоча навіть крізь призму дитячого сприйняття, відчувається брак грошей, постійна потреба важко працювати і певна соціальна дистанція між українцями і іншими народами. Автор неодноразово підкреслює, що був першим з свого села, кому вдалося отримати освіту поза межами церковно-приходської школи.
Але все ж це не міняє загально-позитивного сприйняття його споминів. Я читав ці рядки і хотів хоч на короткий час опинитися в тому часі, подивитися власними очима на тих людей і їхнє життя. Це моя власна туга за втраченим раєм, за спокійним, розміреним життям. Якщо я не можу так жити, то я хоча б можу про це читати.

Курт Гамсун - Голод

Почав читання: 20.08.2021 - Закінчив читання: 27.08.2021 

 

Мені дуже важко оцінювати цю книгу. Мої відчуття після прочитання надзвичайно суперечливі і болючі. Водночас мені хочеться і захоплюватися стилістикою Курта Гамсуна і проклинати його твір за той біль, який я відчував коли його читав. Але хіба ж не є основним завданням твору мистецтва викликати в читача емоції? Позитивні чи негативні то уже геть інша справа, головне це емоції і їхня кількість. Якщо так - то тоді "Голод" це геніальна книга. Вона оповідає про письменника\журналіста невдаху, що живе в столиці Норвегії, і намагається якось вижити, заробивши собі на шматок хліба. Вдається йому це не завжди, тому його часто мучить голод, з яким доводиться боротися, часто ставлячи перед собою моральні дилеми. Обманути, вкрасти, попросити їжі і вижити, чи зберегти честь і гідність, проте залишитися голодним. Разом з безіменним героєм книги. Я пірнав на саме дно бідної Християнії (так колись називалося Осло). Гамсун наскільки яскраво і чесно описав поневіряння цієї людини, зумів так точно описати страждання, що відчувається, він не вигадував, більша частина з написаного - це автобіографічний матеріал. Проте для мене особливо складно було читати "Голод" не через реалістичні описи. А скоріше через те, що я не знав як ставитися до головного героя: співчувати йому, чи зневажати за невміння утримати навіть ті крихти заробітку які йому вдавалося знайти.
Зазначу, що я людина досить консервативна в питаннях, що пов'язані з бідністю. Звісно є певні виключення, але я вважаю, що зазвичай в бідності людини майже завжди винувата лише сама людина. Хто працює - може вижити, може заробити, якщо має відповідний характер і бажання. Можливо це не буде багате життя, але я впевнений, що прогодувати себе може кожен чесною працею. Головний герой "Голоду" без сумніву порядна людина. Мучаючись голодом, він не краде (майже) і не оманює (майже). Так інколи його вчинки досить "сірі" в плані моралі, але при цьому він завжди намагається обирати більш чесний, хай і складніший шлях. Проте він абсолютно не здатен керувати своїми емоціями і це часто призводить до жахливих наслідків. Отримавши гроші від газети за статтю, він логічно намагається написати ще одну. Але буря почуттів не дає йому робити все правильно. Він не може сконцентруватися на роботі, раз у раз міняє ідеї наступних статей, викидає написане і змінює концепції. Не маючи можливості оцінити свої можливості адекватно то втішає себе "ще трохи, ще кілька днів і все буде готово" то викидає майже закінчену роботу, бо вона йому не здається достатньо хорошою. Ця імпульсивність, ця тонка душевна організація мені відома, вона притаманна багатьом творчим людям, саме це витончення стінок душі і дозволяє їм творити. А Гамсун описує людину, яка зовсім не може контролювати процес творіння, тому постійно опиняється через свою емоційність в скруті.
Здається я мав би зневажати такого героя, того хто не може зібратися думками, взяти волю в кулак і переламати свою долю, змінити її на краще. Але я не можу. Бо я добре пам'ятаю відчуття, які в мене були коли я перші кілька років жив в новому для мене місті абсолютно сам. Як важко мені було, як хотілося повернутися до звичного і зрозумілого життя. Наскільки все видавалося чужим, страшним і лякаючим, відчуття страху і самотності з'їдали душу, а сили танули на очах. Хотілося тільки закрити очі руками і плакати від безсилля. Уявляю, що було б тоді зі мною, якби мені довелося б ще й тоді забезпечувати самому собі шматок щоденного хліба. Чи був би я кращим за героя "Голоду" чи зміг би впоратися краще з життям? Я дуже в цьому сумніваюся.
Курт Гамсун зміг написати дуже правдиву і чесну книгу. Так, від її прочитання залишається дуже важкий і неприємний осад, але хто обіцяв, що життя буде легким і простим? Ця книга вчить в тому числі цінувати те, що ми маємо, але часто не надаємо йому ваги: наявність їжі щодня, чи даху над головою, але найбільше вона вчить цінувати життя.

Сергій Зінченко - "Отаман Холодного Яру"

Почав читання: 23.08.2021 Закінчив читання: 26.08.2021

Різні бувають книги, хороші і погані, цікаві і не дуже, корисні і шкідливі. Зазвичай оцінка книги залежить багато в чому від точки зору читача, від тої позиції де він знаходиться, як дивиться на книгу, який життєвий шлях пройшов до моменту коли зустрів цей текст.
Я більше ніж впевнений, якби мені потрапила в руки книга "Отамани Холодного Яру" років 20 тому - вона стала однією з моїх найулюбленіших книг.
Сергій Зінченко чудово змальовує світ 18-го сторіччя, розказує про козаків, про те як починалася Коліївщина, про отаманів і їхні дії. Сама книга читається легко і швидко, історія розгортається перед читачем наче стежка, йдеш-йдеш нею і роззираєшся навколо. Персонажі постають живими, яскрваими, в кожному відчувається характер і своя, неповторна індивідуальність...
І все це справді міг би сказати про книгу читач, що не дуже тямить в історії, який читає її не як "історичний роман", а скоріше в якості "художнього роману на історичному фоні". От читаєш книгу і раптом натикаєшся на пасаж про "поляків-шляхтичів і жидів-орендарів" проти яких борються козаки а потім цей текст повторюється в точно такому ж самому вигляді ще разів 150. І тоді хочеш того чи ні, але задумуєшся. А як же бути з українськими шляхтичами? Вони ж були, я чудово це знаю. І часто ставилися, до своїх таки підданих не краще ніж поляки. В ті часи спільність стану важила набагато більше, аніж спільність етнічна. Або постійні згадки про "боротьбу за спільну віру" якою козаки намагалися ніби вмовити російське військо їм допомогти проти поляків. Чи були такими наївними тодішні керівники повстання? Не думаю. Так, вони справді нав'язували контакти з російською стороною, старалися використати максимум можливостей для підтримки повстання. Але "не можуть же одновірці зрадити одновірців" з вуст героїв книги - звучить так по дитячому наївно, аж до фальшу. Розуміючи як все було насправді, прочитавши багато наукових статей і книг про Коліївщину, стає трохи сумно, що персонажі в книзі так шаблонно себе поводять. Та й взагалі, я втомився від цього карикатурного "якщо наші то хороші, якщо їхні то погані" ця дихотомія може бути притаманна хіба дуже примітивним творам. Звісно було б неправильно очікувати від художнього твору якоїсь історичної глибини, проте маючи в назві приставку "історичний" роман мав би трохи більше відповідати реаліям.
Ця книга, яка повторся, не є поганою, може наробити шкоди більше аніж користі. Бо в ній рефреном повторюються історичні міфи, які дуже легко і просто давлять на наші національні мозолі. Намагання зробити з козаків "добрих, чесних і безкомпромісних захистників православ'я" не дозволяє нам побачити, що вони насамперед були звичайними людьми, як і ми самі. Намагання перекласти відповідальність за всі наші колишні негаразди на "ляхів", "жидів-орендарів" чи "зрадників-москалів" дуже заважає будувати нормальну державу зараз. Тільки правда, тільки осмислення нашої історії, тільки правильні висновки, зможуть нам допомогти. А тому книгу "Отаман Холодного Яру" потрібно переписати.

Том Еґеланн - "Брехня батьків"

Почав читання: 05.08.2021 - Закінчив читання: 20.08.2021 

Я почав читати цю книгу з однієї дуже простої і можливо навіть трохи меркантильної причини. В анотації цієї книги було написано про те, що вона про декілька поколінь однієї родини, така собі сімейна оповідка, записана наймолодшим представником цієї династії. Це дуже корелює з тим, що зараз роблю я сам, намагаючись написати історію власної родини. Тож мені захотілося побачити як саме це вдалося іншим людям, отож так "Брехня батьків" опинилася у мене і я розпочав читання
Маю одразу сказати, що "тактично" письмо Тома Егеланна мені не дуже сподобалося, уривчасте і дуже фрагментарне, воно не дозволяло вибудувати в голові красиві образи, побачити "картинки" того про що читаєш. А для мене, саме це є найбільш вагомою ознакою гарного твору. Я весь час губився в хаотичних стрибках тексту, не розумів мова зараз йде про часову лінію головного героя, його батька, діда чи прадіда. Трохи важко було скомпонувати все це в голові, доводилося раз у раз зупинятися і осмислювати прочитане, намагаючись припасувати його до того що я пам'ятав. Проте, попри таку складність читання, історія ця справді була захоплива і видалася значно глибшою ніж мені здавалося на перший погляд.
Якщо лише поверхнево прочитати книгу - це буде звичайна собі родинна історія, повна таємниць. "Скелети з шафи", гримаючи кістками, періодично з'являються в розповіді і дивують читача своїми вчинками. Звісно трохи фантастично виглядає кількість незвичайних подій, що трапляються з родиною Скоттів. Прапрадід втрапляє на безлюдний острів, дід стає Неболівським лауреатом, батько, гине на крижині досліджуючи Арктику, а сам головний герой - звичайний собі представник покоління 70-х, що шукає любов, курить марихуану і досліджує особливості родинних історій. Чи може в реальності, вся ця купа подій трапитися в такій послідовності? Певно що ні, але на те і існує художня література, щоб робити неможливе реальним.
Проте в книзі є глибший підтекст, який стане зрозумілим тільки тоді, коли читач книги хоч трохи досліджував історію власної родини. Справа в тому, що бажання здатися кращим ніж то є насправді, а особливо перед молодшими поколіннями, притаманне усім людям. Багато разів батьки приховували від дітей власні гріхи молодості, боячись, аби вони не були повторені. Але такі таємниці, або якщо хочете така брехня, в результаті призводить до жахливих речей. Ось про цю "Брехню батьків" насправді і говорить автор. Бажання приховати щось з власного минулого, свідчить лише про невивчені уроки, яким це минуле намагалося наставити нас на праведний шлях. Якщо ми приховуємо свої поразки і проблеми, то лише відтерміновуємо їх вирішення, змушуючи наступні покоління "наступати на ті ж граблі".
Книга Тома Егеланна - це оповідь про те, як біда прокрадається крізь роки, як вона вибирається з міцно замкнених скринь, де вона ніби була давно похована і отруює життя тих, хто живе зараз. Це історія про гріхи дідів-прадідів, які доводиться розплутувати і спокутувати нащадкам. Не знаю, свідомо чи ні вийшло це в автора, але він самим фактом наявності цієї книги також дає пораду як перемогти цих демонів минулого. В книзі "Брехня батьків" головний герой хотів написати книгу про героїчні діяння своїх батька, діда і прадіда. Але дізнавшись правду, вирішив змовчати. Здавалося б ось відповідь - знову заховати все на дно. Проте сам факт того, що читач тримає в руках цю книгу - спростовує цю думку. Щоб перемогти зло і розрубати вузол проблем, щоб вилікувати родинні болячки, немає іншого способу, окрім як розказати правду. Щоб в тих, хто прийде після нас була уся інформація, а що з нею робити вони уже визначаться самі.

Борис Віан – Серцедер

Почав читання: 26.07.2021 - Закінчив читання: 05.08.2021

Можливо комусь, хто буде читати цю книгу, може здатися, що написане тут - це якась дурниця, тотальна вигадка і сюрреалізм. Що автор однозначно вживав певні речовини, коли вигадував село, я якому коваль підковує маленьких дітей, коли ті починають ходити. Де на ярмарку продають старих людей які більше не можуть працювати, а покупці витрачають на них гроші, аби мати можливість когось бити і щипати. Де спеціальний чоловік з озера зубами виловлює трупи і частини тіл, які туди кидають селяни і це означає що він приймає весь біль їхнього гріху на себе, за що отримує золото. Де чоловік замовляє в кравчині одяг точно такий самий як в жінки яку він любить і з якою не може бути, щоб вдягати його на металевого автоматона-робота і вдовольняти таким чином свої сексуальні потреби. Це видається вам дивним? Справді? А що, коли я скажу, що якщо копнути глибше цей текст Бориса Віана, то виявиться, що це одна з найкращих історій про… любов.
Так, так, все правильно, "Серцедер" це книга про любов, про ту її сторону, яка страшна, яка болить і мучає. Це та любов яка розбирає людей на шматки, спонукає їх ставати гіршими, калічити, мучити, знищувати об'єкт своєї любові. Виховані на європейській культурі лицарських романів і на романтичних голівудських комедіях, ми, сучасне покоління дисонуємо з тією любов'ю яку бачимо в реальному житті. Хочемо щоб "красиво і щоб серце тьохкало" а виходить примітивно і серце болить. Якби нас усіх взялися досліджувати лікарі на предмет запалення любові, то в багатьох медичних звітах було б написано: "Рани від серцебиття, на внутрішній стороні грудної клітини, отримані в результаті сильних переживань і тонкої душевної організації пацієнта". Кожен по своєму, але усі разом як покоління, як народ, як людство в цілому ми страждаємо від цієї хвороби. Але що ж буде якщо важіль концентрації цього почуття повернути в позицію "максимум"? Якщо збільшити любов до межі, зробити її повною і тотальною, настільки всеохопною, що майже абсурдною. Що тоді буде з нами? Відповідь на це питання і дає Борис Віан - дослідник любові, знавець болючих перебільшень і хворобливих прив'язаностей.
Він розповідає про матір, яка так любить своїх трьох дітей через страждання, що вона перенесла народжуючи їх, що вона дозволяє цим дітям робити геть усе що забажають і малі ростуть монстрами, егоїстичними і зарозумілими. Віан розказує про чоловіка цієї жінки, який настільки любить дружину, що погоджується збудувати корабель і плисти геть, аби тільки не завдавати своєю присутністю болю дружині, адже вона і думати не може про фізичний зв'язок, бо пам'ятає біль пологів. Автор досліджує любов психоаналітика до своєї професії завдяки якій той мусить злягатися з селянками, аби мати можливість їх "психоаналізувати" і одночасно любов до злягання, яка сором'язливо приховується ідеями психоаналізу. Досліджуючи любовні викривлення, він розповідає про чоловіка, що так любив оточуючих, що погодився брати на себе їхні гріхи і їхню провину за гроші, зубами витягаючи з води мертві рештки і цим страждаючи замість самих злочинців. Хіба усе це не про любов?! Хіба це не про те почуття, про яке ви усі мрієте, щоб "тьохкало серце" і щоб "було красиво"? Ви ж цього хотіли, мої любі? Любити до нестями? До останку, до самозречення? Це ж ви, саме ви, мої хороші, вважали найбільшим виявом любові - жертву. Зізнайтеся, вам подобалося коли заради вас жертвували своїм часом, амбіціями, ідеалами. Це ж вам в такі моменти здавалося, що така поведінка партнера підвищує вашу цінність у власних очах. "Якщо таке роблять заради мене, то наскільки ж я чудовий(-ва)!?" Це ви торочите постійно про любов в усіх її проявах, як про найбільшу цінність, про любовний ідеал, якого ви так прагнете. Що таке? Уже не смішно? Уже не хочеться любові до останку, до скону, без залишку, вже не готові і самі віддати все заради цього почуття? Тепер коли перемикач любові викручений до максимуму вам уже починає здаватися, що це забагато, що і в любові треба мати якусь міру? Справді? Любов уже не є найбільшою цінністю? Вона уже не все ваше життя, не мета вашого існування? А що ж так, мої дорогенькі? Почитали Віана і вирішили, що краще отак спокійно і тихо любити, без перегинів, без самозречення, без виловлювання мертвих уламків вашої любові зубами з річки під назвою життя? Ну добре, добре як скажете, видихайте, повертайтеся до свого життя і любіть так, як умієте. Тільки не забувайте серцедерів так багато навколо нас, не ставайте одним із них.