Як і у всякій низькосортній літературі, автору не вдалося в тексті абстрагуватися від власного життя. Він наділив свого героя своїми власними рисами, спроектував на нього свої проблеми й досягнення. Наприклад, головний герой - математик, а сам Паоло Джордано - фізик-теоретик. Книгу автор присвятив своїй шкільній подрузі, але ні, в ній зовсім не вгадується головна героїня роману (так, це сарказм). Я розумію, що автор майже завжди пише про те, що саме пережив. Це нормально, таку позицію я не засуджую. Проте, коли написане не вирізняється ані глибиною, ані сенсом, то навіщо таке публікувати? Ну окей, упадав ти в школі за якоюсь дівчинкою, не наважувався до неї підійти й те їй сказати. І зі мною така історія в школі була. Але я ж не пишу про це романи! Але Паоло, певно, вважає, що одним паршивим романом більше, одним менше - ситуація у світі особливо не зміниться, тому і дозволив собі написати цю беззмістовну дурницю. Але візьму на себе сміливість звернутися до автора з застереженням.
Дорогий Паоло, у світі існує занадто багато поганих книг. Думаю, саме через це світ колись і загине, він просто втоне під валом жахливої літератури. Ти ж не хочеш бути причетним до цього, Паоло, правда? Тому давай домовимося з тобою таким чином, коли тобі наступного разу нестерпно захочеться сексу - то ти просто піди й подрочи, ок? А книжки, Паоло, писати про це не треба. Просто не пиши більше ніколи. Нічого.
