Енн МакКефрі – «Політ дракона», «Мандри дракона», «Білий дракон»

Почав читання: 10.01.2012р. Закінчив читання:23.01.2012р.
Колись, давним-давно, коли я був ще зовсім малий в одній не дуже далекій галактиці потрапила мені до рук книга  «Білий дракон». В ті часи фентезі було для мене манною небесною, читав я запоями, розправлявся з книгами як загартований в боях алкоголік з пляшчиною горілки, себто швидко і просив ще. Так сталося і цього разу, книга мене неймовірно захопила, хоча і залишила деяку недосказаність яку втім вдалося швидко розвіяти після того як я прочитав перші дві книги серії «Політ Дракона» і «Мандри Дракона».
І хоча зараз в списку прочитаних мною книг не так легко знайти щось таке, що б можна було віднести до фантастики, все ж любов до такої літератури залишилася десь глибоко в серці. Підтвердження цьому я отримав перечитуючи книги Енн МакКефрі. Перші три серії циклу «Вершники Перну» пішли як по маслу, втім цього разу це було не дитяче враження від гарної казки, а скоріше здивування від подвійного дна в простих історіях про дракончиків. Ні звісно авторка і її книги це не еталон прихованого змісту і багатогранності сюжету, просто у кожній книзі відчувався певний лейтмотив, який неможливо було не спіймати на рівні підсвідомості. Окрім неймовірно яскравих описів, які прямо таки поставали в мене перед очима, книга доповнювалася снами які мені снилися під час читання. Неможливо було не жити в цій книзі, неможливо було не відключатися від світу читаючи. Я проводив цілі вечори за читанням, пропускав потрібні станції коли брав книгу до рук в метро, жалкував що потяг до Києва їде так швидко і вже треба відриватися від тексту і виходити.
Не раз зустрічав думки деяких френдів, що фантастика для них це «література для душі», «література-для-відпочинку-мозку». Тоді твори Енн МакКефрі не для них. Так, особливого напрягу під час читання немає, але неможливо не думати, неможливо не мінятися читаючи ці книги. Це не книги які можна прочитати, поставити галочку і відкласти, це історії до яких повертатимешся все життя.

Євген Коновалець – «Причинки до історії Української Революції»

Почав читання: 05.01.2012р. Закінчив читання:08.01.2012р.

Читати «Причинки» Коновальця рівноцінно тому, як відчути дух тієї епохи. Можливо я перебільшую, очевидно я занадто засліплений героїкою тих подій, напевно я переоцінюю значення революції в житті людини… Але десь глибоко всередині я знаю, що тим який я зараз, що я думаю, в якій країні живу, про що мрію, усім цим я завдячую тому факту що був такий чоловік як Євген Коновалець, що були Січові Стрільці, що вони стояли постоєм в моєму місті, проводили тут свої військові наради і навічно полишили тут дух революції. Не кожен вміє його відчути. Для більшості це просто запах сирих стін будівель, що були збудовані в царські часи, це дотик старих потертих шинелей, смак польової каші…  запах Революції, теплої як жіночі груди, холодної як дотик сталі. Так, все це трохи пафосно, не без цього. Але я не вмію інакше говорити про важливі речі.

Спогади Євгена Коновальця можуть видатися сповіддю, чи намаганням відкинути звинувачення, чи просто записом тих подій для нащадків. Але якщо копнути глибше, це просто книга про любов. Про любов до тієї, яка ніколи не оцінить твоїх романтичних поштовхів, яка кине тебе обличчям в багно сійнувши над тобою кулеметом, яка штовхне тебе на ворожі багнети за мимолітною примхою, яка заштовхає тебе в могилу і змусить звідти сказати як ти її кохаєш. На противагу їй Батьківщина, як матір, що хоче захистити, най навіть ціною безчестя.   

У житті чоловіка може бути три жінки. Мати, від якої треба піти, але яку треба щиро любити все життя. Дружина, з якою треба стільки всього пережити разом. І дочка – надія на краще. Для Євгена Коновальця це Україна, Революція і Нація.

P.S. Ще раз перепрошую за пафос.

Джордж Оруел – «1984»

Почав читання: 28.12.2011р. Закінчив читання:05.01.2012р.

Коли я починав читати «1984» Джорджа Оруела, я думав що ніколи раніше її не читав. Коли я закінчив читання, то зрозумів що читаю її вдруге, мало того я живу в цій книзі. Їхав в метро і читав главу книги в якій описувалося як головний герой міняє минуле таким чином щоб ніхто не здогадався, що Партія помилилася в своїх прогнозах щодо певної події на фронті. Приходжу на роботу і читаю заголовки новин за вчора: «Депутат запевняє що Тимошенко не будуть переводити в колонію» і за сьогодні: «Тимошенко етапували в колонію». Ну чим не Оруелівський епізод?

Я думаю європейці чи американці не здатні достойно оцінити цю книгу Оруела. Вони ніколи не жили під тоталітарним пресом, тому для них це як казочка-страшилка на ніч. Щось на кшталт слухайтеся, маму і тата, маленькі європейчики, слухайтеся вашого лорда-протектора, королеву, папу римського,  тітоньку з паспортного столу і вчителя в школі, будьте чемні, ввічливі, чистіть зуби після їжі, не смикайте дівчаток за кіски, файно вчіться бо інакше виростите поганими і створите державу яка описана от в цій книжечці. А як бути тим, кому довелося так жити? Як бути з тими людьми яких я щодня бачу на вулицях? Які ховають очі і соромляться того що доносили в міністерство правди КГБ, що здавали своїх батьків як Павліки Морозови, що служили у внутрішній партії внутрішніх військах, розганяли демонстрації і мітинги, розстрілювали, засуджували, саджали? Для цих «товаришів» історія Джорджа Оруела це не просто історія, це середовище в якому вони жили і виховувалися.

Мушу зазначити що книга ця мені дуже сподобалася з багатьох причин, насамперед через те, що гротескно показала до чого може довести некерований автократизм. Ні я не кинувся звісно в протилежність, не почав проповідувати переваги ліберальної економіки і не почав боротися за права геїв і лесбіянок. Просто зрозумів що цю книгу треба обов‘язково ввести в навчальний курс «молодого диктатора»