Борис Буден – «Зона переходу. Про кінець посткоммунізму»

Почав читання: 09.07.2018 Закінчив читання: 16.07.2018

Буває таке, що не чекаєш від книги нічого особливого, а вона просто зносить тобі дах, наповнює голову новими сенсами, дозволяє по іншому подивитися на здавалося давно відомі тексти. Відоме вам таке відчуття? Так от від читання книги Бориса Будена "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" воно у вас не виникне як би ви не старалися. Бо це книга зовсім не того штибу. Я звісно допускаю (і навіть переконаний в тому) що я недостатньо освічений, аби зрозуміти цей текст, бо написаний він ну аж занадто вже складною мовою, яка не буде зрозумілою нікому окрім професійних філософів, політологів, соціологів. Причому всі ці три ознаки повинні сходитися в одній людині. Читати текст Бориса Будена настільки важко, що якби на обгортці хтось написав як це колись робили в радянські часи "Для широкого кола читачів" то я б дуже довго сміявся з такого жарту. "Зона переходу. Про кінець посткоммунізму" для вузького кола читачів. Такого вузького, що коли в це коло поставити читачів і автора, то це вже буде повний еротизм, бо дистанції між ними не буде ніякої.
Борис Буден пише про посткомуністичні країни, досліджує феномен посткомунізму, засновуючись на своєму власному досвіді, адже походить він з Балкан, регіону, який також постраждав від червоної зарази. Проте як на мене за розумними словами й хитромудрим сплетінням фраз (я зараз не жартую, реально, доки дочитуєш до кінця речення, вже забуваєш що було на його початку) він загубив сенс того, про що пише. Звісно в книзі є дуже цікаві ідеї про які я особисто задумався досить серйозно. Чого варта, наприклад, фраза:

"Так Схід перетворився на New Europe - на капіталізм більш капіталістичний ніж його західний оригінал, тобто гнучкіший, безжальніший, дикіший, коротше кажучи капіталізм який радикальніше емансипувався від соціаль(істич)них обмежень і перешкод, але передусім - він інституалізованих у державі загального блага форм соціальної солідарності. Тому ми не можемо уникнути запитання: то яка Європа є, власне, посткомуністичною - "стара" яка почасти ще вперто тримається за соціалістичний спадок, чи "нова", яка радикально струсила його з себе; яка Європа насправді "відстала" і має надолужувати історичний розвиток, а яка цей розвиток випередила і чекає, поки інші його надолужать? Що тут оригінал, а що копія? Захід чи Схід?"

Інколи справді здається, що ми - "Східна Європа" в багатьох питаннях випередили Європу західну. Ситі роки дещо розніжили західного європейця, який став аж занадто нейтральним щодо будь чого. Боячись впасти в крайнощі як політичні, так і релігійні чи соціальні, вони перетворили себе на сите, але безперспективне геополітичне ніщо. Ми ж бідні, голодні, а від цього злі й стрімкі. Готові бігти вперед, готові боротися за своє майбутнє всіма доступними методами. Звісно ж, Борис Буден пише в своїй книзі не про це. Мені взагалі важко зрозуміти його ідеї, певно все-таки дається взнаки відсутність спеціальної політологічної освіти. Я навіть не буду рекомендувати вам цю книгу. Не бачу змісту для вас витрачати, як і я, свій час на прочитання цього складного тексту. Я лише прошу вас: уважно обирайте що ви читаєте.

Фредерік Бегбедер – «Любов живе три роки»

Почав читання: 06.07.2018 Закінчив читання: 08.07.2018

"Что мертво, умереть не может" - кажуть герої в одному відомому серіалі. І з ними важко посперечатися, бо дійсно не може. Тому коли хтось починає умнічати, відміряючи скільки повинна жити любов, хочеться тільки запитати його, чи знає він, що таке ця любов, якщо так впевнено міряє її трирічними циклами. Бо те, про що пише Фредерік Бербегер - це не зовсім любов, а більше схоже на маніакальне бажання споживати любов, їсти її, судомно ковтати, запихати в себе великими шматками. Перетворивши любов в наркотичну залежність, в судомні стискання десь внизу живота натовп наших сучасників намагається видобути з неї якісь приємності. Підтримка, розуміння, розмови? Ні не чули, дайте лиш впитися гострими, як леза, зубами в чергову красиву жертву і випити її до останку, залишивши тільки порожню оболонку.
Я думаю, ви бачили таких людей серед свого оточення. Тих, про яких кажуть "прожигатели жизни", які, за великим рахунком, ні до кого ніколи не прив'язувалися, нікого не любили. Для них насолода, бажання отримувати чистий викристалізуваний кайф перевищує всі інші потреби. Тому вони брешуть, маніпулюють, зраджують навіть без укладання "договорів" з власною совістю. От саме про таких людей і пише Бегбедер, його головний герой Марк Мароньє як раз і належить до такої касти "тих-хто-не-прив'язується", та більше він - прапор, герб і гімн цієї касти, він - її символ. Бездумне заробляння грошей, яке вони витрачають тільки на своє задоволення, перебирання партнерами, чи перебування з одним і тим самим, але постійні пошуки когось іншого, а головне - перманентний процес "споживання емоцій" - це їхній стиль життя. Думаєте це так легко і приємно нікого не любити по-справжньому? Думаєте бути абсолютно вільним, мати можливість не переживати через погані емоції, які тобі дістаються в навантаження до стосунків, - це щастя? Ви помиляєтеся. Пустота і холод в серці на тому місці де мала би бути любов до живих створінь - ось те, що гонить таких як Марк Мароньє вперед не розбираючи дороги. А на своєму шляху вони калічать людей і розбивають серця. І за показовим нігілізмом книги "Любов живе три роки" проступає саме ця чітка картинка. Якщо ваша любов живе тільки три роки, то може щось не так з вами, а не з любов'ю?

Пантелеймон Куліш – «Чорна рада»

Почав читання: 01.07.2018 Закінчив читання: 06.07.2018

Останнім часом я не на жарт захопився книгами про козацькі часи. Це вже друга книга за короткий період, а на підході ще одна, цього разу вже не художня, а історична. Не пам'ятаю чи читав я "Чорну раду" в шкільні роки, коли мав би то робити. Я часто пропускав обов'язкові твори й натомість читав запоями те, що мені справді хотілося. Якщо і читав, то навряд усвідомив її достатньо зріло. Тому і взявся за перечитування для того, щоб краще зрозуміти минувшину, для того, щоб дізнатися що робити далі. Отакі історичні романи дозволяють краще пірнути в "дух епохи" і паралельне читання серйозної історичної праці й художніх романів про ту добу, дозволяє тонше відчути описане в обох книгах.
Проте звісно ж, притягнуті за вуха історичні паралелі між минулим і теперішнім це ніщо інше, як притягнуті за вуха історичні паралелі. Проте робити певні висновки можна і роман Куліша тут дає велике поле для роздумів. Найперше - це ламання деяких стереотипів, які вкорінилися в масовій свідомості, щодо ролі козаків в історії України. Запорозький козак для сучасного українця це беззастережний ідеал і приклад для наслідування. І справді, це чудовий приклад військової доблесті, бойового товариства і відмови від спокус в ім'я ідеалів захисту віри й Батьківщини. Ми пишаємося козаками - найкращою піхотою Європи того часу, пишаємося їхніми славетними діяннями, мужністю й іншими чеснотами, але забуваємо про іншу їхню сторону. Бо те що вони були ще тими забіяками, часто бунтували лиш заради самого бунту. Інколи їхні дії шли в розріз зі стратегічними пріоритетами України, навіть якщо тактично вони приносили вигоду. До прикладу, саме запорожці своєю атакою на Крим не дали в свій час Виговському з кримським ханом дійти до Москви й спалити її. Ми ідеалізуємо образ козака, часто не розділяємо городових і низових (запорозьких) козаків, а різниця між ними часто була велика. Куліш про цю різницю і пише в своєму романі. Ніяк не принижуючи ролі низових козаків, він намагається показати що деякі їхні ідеї всезагальної рівності інколи були шкідливими для України.
Висновок який я можу зробити після прочитання "Чорної ради" простий і вкладається в одну фразу: "Популізм - улюблена українська розвага since 1663" Думаєте пропонувати людям щастя, "усім і задарма" - це винахід сучасних політиків? Ні, ми розважалися цим ще 4 століття тому. Який кандидат на гетьманство пообіцяє більше, того і підтримаємо, а думати своїм розумом аналізувати передвиборні програми ми не будемо! Нумо хлопці зберімося гуртом і крикнемо "Йулю на гетьманство!" І тоді вже не буде між нами ні багатих ні бідних і всі будуть рівні один перед одним. А інші гукають"Ні! Ляшку булаву дайте, ото вже гетьман буде! Всім носа утре. А як він корів любить!? То і нашого брата - голого, босого і вбогого любити буде."
Куліш про це і пише:

"— Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатку!
— Що ж, братища? — кажуть інші. — Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства."

От чого завжди хотілося черні. Не рівності, не волі, а панства! Саме тому благодатним зерном проросли в наших краях ідеї комуністів, які теж обіцяли відняти й поділити. Саме тому зараз так хочуть українці вірити популістам які пропонують легке рішення. Ці ж люди пропонували його в 1663-му. Це ж так легко, вибрати "правильного" гетьмана який відпиляє тобі шматок багатства. Це набагато простіше аніж важко працювати, наживаючи собі добра. Ми хочемо легких і швидких рішень у цьому наша основна проблема: і в 1663-му і в 1917-му, та й в 2019-му вона буде такою ж.
Думаю "Чорну раду" треба змушувати читати всіх українців перед кожними виборами, влаштувати такі собі загальнонаціональні читання для всіх людей, вік яких досягнув межі "може вибирати або бути вибраним". Це дозволить не тільки тверезо поглянути на нашу історію, але і не наробити помилок у майбутньому.

Кобо Абе – «Людина-коробка»

Почав читання: 24.06.2018 Закінчив читання: 04.07.2018

Буває, бачиш книжку і розумієш, що читання буде дуже дивним. Що поки читатимеш, обступлять тебе химери й не покинуть навіть коли перегорнеш останню сторінку. Але водночас книжка ця так тебе інтригує, що просто стаєш не здатним пройти повз. Отак у мене сталося з романом "Людина-коробка" японського письменника Кобо Абе. Вже з самої назви зрозуміло, що читання буде непростим. І відчуття мене не підвели: текст нелегкий. Прочитати його просто так, не заглиблюючись, точно не вийде. Власне, у мене з усіма японськими письменниками схожа історія. Вже не вперше помічаю, що японські романи пишуться наче в кількох площинах: щоб зрозуміти їх, потрібно пірнати якнайглибше в текст. Якщо роман "Людина-коробка" просто прочитати як звичайнісіньку історію, то виявиться, що це просто банальна розповідь середньої цікавості про людину, яка з якихось причин одягнула на себе велетенську коробку і почала в ній жити. Ну мало якої дивини у світі є, якщо Діоген жив у бочці, то чому хтось інший не міг би жити в коробці? А якщо хтось уже живе в коробці, то чому б не написати про цю людину роман?
Але якщо копнути трошки глибше, то можна побачити інший рівень цього тексту: психологічну драму про стосунки з людьми, про чоловічу жагу до жінок, про незвичайний еротизм, який комусь видасться дивним, комусь огидним, а комусь - єдиноможливим. Кобо Абе розказує не просто історію людини, що живе в коробці, він описує бажання і прагнення цієї людини. Людина-коробка бачить жінку, ба більше, йому пропонують цю жінку. Він може володіти нею, може дивитися на неї оголену, може торкатися її, але для цього має відмовитися від своєї коробки, для того щоб інший чоловік, одягнувши цю коробку на себе міг спостерігати за відносинами цих двох.
Саме в цьому моменті розкривається особливість роману Кобо Абе, в тих неймовірних за своєю глибиною описах, від яких перехоплює подих, коли розумієш їхню влучність: 

"Никакому воображению не угнаться за реальной наготой. Она существует лишь до тех пор, пока смотришь на нее, и страстное желание неотрывно любоваться ею становится непреодолимым. Оторви взгляд, и она исчезнет — нужно сфотографировать ее, перенести на холст. Нагота и плоть — вещи абсолютно разные. Нагота — это созданное не руками, а глазами произведение, материалом для которого служит плоть. И хотя плоть принадлежит ей, когда дело касается права владения наготой, я не должен скромно отступить.
[…]
Нагота, точно легко качающаяся на волнах женщина, опиралась на левую ногу. Нагота, точно волшебная лента, тянущаяся вверх в руках фокусника. Пальцы правой ноги касаются подъема левой, согнутое колено чуть отведено в сторону. Что же так привлекает меня в ее ногах? Может быть, намек на нечто сокровенное? Действительно, судя по нынешней моде, это сокровенное связано не столько с торсом, сколько с ногами. Но если бы только это — ведь есть сколько угодно еще более чувственных ног."

Це сказано настільки красиво, що я перечитував цю цитату кілька десятків разів, смакуючи кожне слово. Що найбільш приємно, що навіть роздягаючи жінку в своєму тексті, навіть підкорюючи її волі іншого героя, автор описує жінку з велетенською повагою. Не дозволяє собі ані натяку на зневагу, попри те, що за його ж наказом жінка роздягнулася перед головним героєм, дозволивши оглядати своє тіло. При цьому ніякого приниження Кобо Абе не допускає, навпаки, його описи жінки настільки тонкі й виважені, що за еротичністю не проступає ні натяку на брудну непристойність.

"Ее ноги — они были особенно прекрасны — изящные и прямые, как уходящие вдаль рельсы, когда смотришь на них, стоя на холме. Легкая юная походка, которой можно любоваться бесконечно, как бездонным прозрачным небом. Не было повода верить, но в то же время не было и повода для сомнений. Видимо, ее ноги обезоружили меня."

Проте, якщо проминути ці безперечно красиві еротичності, якими наповнений текст, і заглибитися в нього ще трохи, то можна помітити, що є інший вимір роману. Це алегоричний опис людини, яка вирішила відгородитися від світу картонною коробкою. Коробка з гофрованого картону, яку одягає на себе герой роману, це спосіб втечі від світу, спосіб сховатися від набридливої уваги й розібратися в собі. Хіба ми не робимо це самі, коли хочемо трохи побути на самоті, обірвати всі соціальні контакти й навести порядок в голові? Тільки якщо раніше люди задля цього йшли в монастирі, або в довгі паломництва, то в наш час, коли суспільство своїм довгим носом проникає так далеко в твою душу, що не лишає тобі майже нічого приватного, тоді не лишається нічого іншого, як одягнути на себе коробку. Можливо в цьому романі є ще більше площин, які я не зміг розгадати й побачити. Якщо це так, вам лишається тільки прочитати книгу і присоромити мене за те, що не помітив очевидного.

Анастасія Левкова – «Старшокласниця. Першокурсниця»

Почав читання: 29.06.2018 Закінчив читання: 30.06.2018

Я закінчив школу в далекому 2003-му і тоді зовсім нічого не знав про те, як влаштований світ. Моє місто виблювало мене з себе, напевно це найкраща метафора, яку можна було б підібрати, бо на акт народження це явно не тягнуло. Я опинився в Києві випадково, мені ніколи тут не подобалося, було страшно і самотньо. В Києві не було нікого, ані друзів, ані родичів, ані спогадів. А без них тобі дуже порожньо, де б ти не був. Доводилося вчитися всьому заново, ходити вулицями, їздити в метро, говорити з незнайомцями. Відчуття були такі, наче я вмер вдома і воскрес тут, в іншому місці. Я звикав до цього міста довгих 10 років. Рівно стільки мені знадобилося, щоб почати відчувати Київ, ще кілька років пішло на те, щоб усвідомити - тепер це мій дім. Може у вас це відбувалося якось легше, може ви зараз геть не розумієте про що я кажу. Мене можна звинуватити, що я застряг десь в 2007-му, з моїм способом життя, одягом і зачіскою, з моїми ідеями. Можливо. Навіть більше, впевнений, що так і є. Розіпнутий між двома містами, тим далеким "звідки ти" і цим близьким, але не любим "де ти є", я мав би обрати якесь одне місто, але не обирав.
Виявляється не я один мав схожі відчуття. Анастасія Левкова в своїй книзі "Старшокласниця. Першокурсниця" (Господи, як такій хорошій книзі могла надатися така жахлива назва!?) описує точно ті відчуття, які були у мене. Тільки її головна героїня дівчина, усе ж інше дуже схоже на мою власну історію. Маленьке провінційне містечко в якому нічого робити, дурні і такі по-дитячому наївні історії, що зараз, з висоти прожитого досвіду, здаються геть смішними. І ці нереалістичні мрії олімпіадників-медалістів про інше життя. І реальність яка геть не відповідає твоїм очікуванням. Навіть роки, про які пише Анастасія, співпадають з моєю власною хронологією. У 2004-му році головна героїня їздить після пар читати книги на залізничний вокзал, бо "звідти ближче додому". Думаю, я міг би десь випадково перетнутися з нею там на вокзалі, бо і сам часто їздив в це ж місце і, що найдивніше, з цієї ж самої причини. Я дивився як поїзди прибувають і вирушають в сторону дому і мені було байдуже на всіх людей навколо.
Тому ця книга, те, що написано в ній, для мене таке близьке. Було дуже цікаво згадати всі відчуття, які колись ти сам відчував, побачити, що хтось думав так само як і ти. Звісно, зараз все дуже змінилося, оглядаючись на прожиті роки, помічаєш як багато змін відбулося в тобі самому. Книга повертає тебе в минуле, дає нагоду порівняти це зі своїм теперішнім, оцінити де сталися зміни на краще, а де на гірше. А ще це ідеальний опис того часу. Опис важливий, яким передається дух епохи. Можливо комусь описувані часи видаються не такими значними як ті, що настали потім, чи інші, що передували 2000-м. Але для мене і Анастасії Левкової це важливий період, час усвідомлення себе як дорослої особи, час коли розумієш, що для тебе є важливим, а чим можна поступитися. Так, герої цієї книги попри власну побутову україномовність, часто в своєму, дитячому колі розмовляють російською. Я згадую свою юність, усі мої україномовні друзі, в своїх віршах, написаних банальною дитячою римою, завжди вживали російську. В їх голові це було нормально. Говорити суржиком, шкільні твори писати українською, а особисті тексти писати російською. Пам'ятаю, як в старших класах я свідомо у спілкуванні з усіма перейшов з звичного всім суржику на українську, це трохи шокувало всіх друзів і навіть батьків. Анастасія Левкова пише про те ж саме, за свою україномовність її героям доводилося розплачуватися званням "білої ворони". От тільки героїні роману пощастило в університеті втрапити в україномовне середовище, а мені довелося ще кілька років перебувати в російськомовному. А ще в романі "Старшокласниця. Першокурсниця" (я не втомлююся дивуватися такий недолугій назві) гарно показані ті юнацькі вагання, якими переймалося моє покоління. Куди вступати? Чим займатися в житті? У нас не було інтернету і не було знань про світ поза нашими маленьким містами. Тому ми робили свій вибір не розумом, а серцем. Головна героїня роману, як і я, обираючи між "духом Києва" і "духом Львова" обрала перший варіант. Вона помилилася в виборі спеціальності, але їй пощастило з вибором університету, мені пощастило з спеціальністю, хоча з університетом не дуже. Яка дуалістичність наших історій.
Я прочитав цю книгу дуже швидко, десь за 12 годин. Бо особисто для мене це була мандрівка в минуле. Той випадок, коли випадково куплена книга, куплена навіть не для себе, а в якості подарунку, виявилася дуже важливою. Я не буду вам рекомендувати читати цю книгу. Не впевнений, що для вас буде цікаве те, що описано в ній, якщо ви не народилися в маленькому містечку, не росли в 90-х, якщо ваша юність не припала на початок 2000-х, якщо ви не вступили в університет, не переїхали у велике місто, якщо не намагалися там знайти себе. Але якщо хочете зрозуміти моє покоління, дізнатися чим вони жили, чому приймали ті чи інші рішення - прочитайте роман Анастасії Левкової