Йозеф Вінклер – «Natura Morta»

Почав читання: 13.03.2016р. - Закінчив читання: 15.03.2016р.

Я ніколи не розумів італійців, вони видавалися мені чужими і незрозумілими, а їхня країна була далекою. Враження про цих дивних людей з їх нервовою жестикуляцією, були дуже уривчасті і не дозволяли скласти цілісну картину. Я ніколи не стикався з італійцями і дозволяв їм бути в моїй голові terra incognita найнезвіданішим народом Європи, про який я нічого не знав.
Natura Morta означає "натюрморт", але я зрозумів це тільки коли дочитав книгу. До цього воно дуже перекликалося мені з "mort" себто смерть. Я був не далеко від істини, бо натюрморти це смерть, мертві предмети, вирвані з контексту життя і розкладені на горизонтальній площині, наче трупи патологоанатома. Так само Йозеф Вінклер розставляє своїх персонажів, на сторінках цього тексту. Вони не живі, заспиртовані трупи. Вони майже не розмовляють (у книзі нема діалогів, хоча є репліки) вони застигли перед автором і все що він робить - змальовує їх. Гнітючий, часом моторошний натюрморт, місиво з людей, релігій, циганів, риб'ячих голів і площ старого Риму, а зверху все це прикрите легкою тканиною з вчинків... Ось такий натюрморт пана Йозефа, а в кінці цього тексту, в центрі усього натюрморту те, що завжди є в центрах всіх натюрмортів усіх художників - смерть.
Вінклер розказує про італійців, таким як я, незнаючим, які жодного уявлення не мають про цю країну і її мешканців. А хіба є кращий спосіб розповісти про народ, аніж розказати, як цей народ ставиться до смерті?

Герберт Веллс - "Війна світів"

Почав читання: 10.03.2016р. - Закінчив читання: 12.03.2016р.

Інколи мені стає соромно від того, що я читав занадто мало класики і я сідаю за якусь відому книгу з списку «маст рід». Власне, «Війна світів» належить саме до такого списку. Я взагалі дивуюся як я, великий поціновувач фантастики в дитинстві, не прочитав її ще років 10-15 тому. Очевидно в ті «буремні часи запійного читання» всього що попадеться під руку, саме ця книга мені як раз і не трапилася. І дуже шкода, бо книга яка залишила такий помітний слів у світовій фантастиці мала б бути прочитана мною раніше.

Якщо чесно, інколи я втомлююся від усілякого постмодерного чтива, з його рваним текстом, стрибкоподібним стилем оповіді і невиразними героями. В такі моменти хочеться повернутися до спокійного, розміреного тексту на кшталт роману Веллса. І ця розміреність зовсім не означає що текст нудний чи не цікавий, як раз навпаки. За новомодними літературними прийомчиками ми вже і перестали пам’ятати що можна писати цікаво і при цьому не вийобуватися, як роблять це більшість сучасних авторів. Веллс випередив час і першим висловив припущення про можливість конфлікту землян з більш розвиненою інопланетною цивілізацією. Проте зараз майже через 100 років після виходу книги і теорій і ідей стало дуже багато, написали більш технологічні і більш фантастичні версії, зняли фільми про схожі події, здавалося б, чим може зацікавити така древня книга Герберта Веллса, де найстрашніша зброя марсіан це «тепловий промінь» та людство вже в реальності вигадало більш страшні способи знищення собі подібних, а в уяві так взагалі досягло вершин інженерної думки втілених в фантастичних романах. Проте є дещо, що змушує любителів фантастики повертатися знову і знову до «Війни світів» як до першоджерела, це в першу чергу чудовий письменницький талант автора, за багато років до навіть теоретичного обґрунтування таких можливостей, за десятиліття до польотів в космос він описав механізми які дивним чином реалізувалися в науці. В цьому і є найбільша цінність «Війни світів», ви думаєте що це завдяки НАСА ми досліджуємо Марс? Ні, ми робимо це тільки завдяки Герберту Веллсу і його книзі, яка змусила сотні тисяч людей по всьому світу мріяти про дослідження Червоної планети. І книга ця буде актуальна ще багато років, доки людство таким не потрапить на Марс, не створить там колонію. Книга Веллса відійде у вічність тільки після того, як буде прочитана довгими марсіанськими ночами, якимось хлопчиком, який не бачитиме в житті на Марсі ніякої фантастичності. І може тоді цей хлопчик, коли виросте напише книгу про польоти в іншу галактику і ми чекатимемо справдження вже його фантастичних романів.  

Фенні Флегг - Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка"

Почав читання:26.02.2015р. Закінчив читання: 05.03.2016р.

Інколи бувають такі історії, прості і одночасно дуже важливі. Вони чимось нагадують дитячі мрії. Я не знаю як ваші дитячі мрії, а мої були дуже кольорові і детальні. Якщо я хотів щось, то уявити це було для мене елементарною справою, а робив я це так детально, що мрія майже матеріалізувалася в моїй голові. Тому я був самою щасливою дитиною в місті. А потім я виріс, і світ вчинив зі мною так само як і з усіма іншими, та що я вам кажу, ви самі знаєте, бо він це і з вами зробив. Він смачно плюнув мені в обличчя реальністю. Ну хіба можна після цього мріяти? Звісно ж ні. Проте не треба драматизувати, таке ставлення світу призводить лиш до того, що ми хочемо досягнути чогось в житті, аби все таки реалізувати наші мрії.

Я багато світів і країн уявляв і тримав їх в своїй голові. Десь там народилася і досі живе історія про схожість мого рідного Поділля і американського штату Алабама, навіть зараз в дорослому віці я розказую цю історію. Частина людей підіймає мене на сміх за неї, а інша частина, які цього не роблять, стають моїми друзями. Так от є книги, прості і цікаві як дитячі мрії. Вони розказують історію, себто роблять свою первісну справу, виконують своє призначення. Думаю ви вже здогадалися про яку книгу я говорю. Так це історія про все на світі і ні про що конкретно, я не візьмуся ніколи в житті переказувати сюжет цієї книги, справа то невдячна, краще ніж у авторки то все рівно не вийде. Але якщо ви запитаєте мене про що ця книга, то я певно таки скажу вам. Питаєте? Ну добре, тоді слухайте... Ця книга про Людяність, про те як треба робити правильні вчинки, це книга про те, що можна правильно жити і робити добрі справи навіть вживаючи алкоголь, не заробляючи грошей і вбиваючи поганих людей. Це книга про те що найцінніше - це люди, хороші чи погані, але вже які є, які призначені долею, аби нам жити поруч з ними. Це історія про те, що старість сумна і самотня, але не треба її боятися якщо ти прожив правильне життя. А ще це історія що любити, дружити і ненавидіти треба до кінця. І це історія про те, що зелені помідори можна смажити, повірте, це теж важливо.

Ви напевно знаєте мене як не саму хорошу людину в цьому світі, але це історія яка мене розчулила мало не до сліз. Її варто прочитати.