Рута Шепетіс – «Поміж сірих сутінків»

Почав читання: 23.06.2018 Закінчив читання: 24.06.2018

Людина так влаштована, що забуває погане, забуває навіть зроблене їй зло. Це логічно: злість, якщо її тримати в серці, буде роз'їдати тебе зсередини. Легше виплеснути її і забути,викину геть з і жити далі, але в цьому є і велика небезпека. Бо не можна забувати, якщо зло не покаране, бо тоді воно повернеться так чи інакше. Ні, книга "Поміж сірих сутінків" насправді не про це. Вона про жахіття депортацій, про людей, яких радянська влада вирвала з їхнього життя, забрала у них домівки, рідних і кинула в безжальний Сибір, працювати і помирати. Ця книга про те, що людяність не можна втрачати навіть в нелюдських умовах. Якби важко тобі не було, як би не хотілося полишити надію, не варто полишати надію, бо тільки вона і живить людину.
Дівчинку, від імені якої ведеться розповідь, з батьками і братом виселили з рідної Литви за полярне коло. Її тата розстріляли у в'язниці, мама загинула від хвороб і недоїдання, а самі вони з братом вижили лиш чудом. Так, це вигадана історія, таких людей ніколи не існувало, але існували сотні тисяч, навіть мільйони інших, реальних людей з такими ж історіями. Серед них мій прадід, якого так само вивезли в Сибір лише за те, що не хотів зароблене своєю важкою працею віддавати в колгосп. Литовців ця біда спіткала в 40-му, а українців в 30-му. Ми, українці, не з розповідей знаємо про написане, бо ця книга - це і наша сімейна історія. Чи не у кожного з нас когось депортували, закатували, розстріляли. І зробили це не якісь невідомі злочинці, ні. Це були цілком конкретні люди, люди певної ідеології,люди певної віри і певної національності. Але світ не хотів розбиратися з цією проблемою, світ волів закрити очі і зробити вигляд, що нічого не відбувається. Все нормально казали вони, Росія має право на ці землі, все нормально, то просто неурожай, голоду немає, все нормально, то внутрішті справи срср. А в той час в Сибіру помирав мій прадід, а в той час помирали мільйони інших.
Я раджу прочитати цю книгу усім, хто думає "в радянському союзі не все було поганим" почитайте і зрозумійте чиїми слізьми, чиєю кров'ю і стражданнями було заплачено за ваше "непогано". Ви здивуєтеся, ви жахнетеся, якщо у вас є серце, - ви зрозумієте чому зникла та країна. Бо режим, який робить такі жахіття з підкореними народами, немає права на існування. Я раджу прочитати цю книгу також усім, хто знає яким чистим, викристалізуваним злом був радянський союз. Ви побачите підтвердження своїм думкам, побачите причину вашої ненависті.
Чи маємо ми право забути? Чи правильно буде вибачити? Чи такі ми благородні, щоб любити ворога? Так легко ж це зробити, просто сказати що то було давно, що ти не знаєш хто чинив тобі зло. Так легко розповідати про щасливе життя братніх народів. Рута Шепетіс каже, що треба вибачати. Тримати в серці любов, а не зло. Може й так. Може вона розумна, просвітлена людина, я навіть майже впевнений, що вона якісніша людина, ніж ті, що мстяться. Я не можу пробачити. Повинен бути хтось, хто пронесе злобу через роки, хто передасть її своїм дітям, хто навчить їх ненавидіти ворога так само палко, як любити друзів. Щоб не забувати, щоб пам'ятати про образи завдані тобі, твоїй родині, твоєму народу. Зло треба карати. Хтось мусить це робити, брати на себе таку відповідальність, хай навіть ціною отруєння ненавистю власного серця. Тільки це дозволить наступним поколінням жити в кращому світі. Доки ж зло не покаране, воно продовжуватиме розпускати свої щупальця навколо. Тому я переконаний - Москва повинна бути зруйнована. І на руїнах, на задимлених останках цього зла, дивлячись як попелом у небо відлітає здійснена справедливість, я вибачу. Не раніше.

Віктор Вальд – «Останній бій Урус-шайтана»

Почав читання: 09.06.2018 Закінчив читання: 20.06.2018 

Ми так мало знаємо про країни, які нас оточують. Про тих з ким ми дружили і воювали сотні років, кого ненавиділи, з ким браталися і разом ходили в походи. Якщо подивитися на усю українську історію, то це буде розповідь про українські землі, а не про українців на землях чужих. Ми ніколи не були військово-експансивними і дуже цим пишаємося, водночас навіть думки наші ніби соромляться виходити на межі України. Наприкла ми мало знаємо про нашого споконвічного ворога Османську Імперію, не розуміємо ні мотиви їхніх вчинків, ні причини наших воєн. З шкільного курсу історії найрозумніші винесни лише образ ворога-турка, кривавого вбивці і гвалтівника, який забирав бідних українських дівчат у ясир, а найдурніші не винесли взагалі нічого. І якось зовсім забуваються походи козаків в Крим, після яких в Криму лишалася ледве третина населення і випалені землі. Але ж нам жертвою бути набагато простіше.
"Останній бій Урус-шайтана" це спроба розказати історію турецько-козацьких стосунків з точки зору ворога. Звісно не варто сприймати цю історію як історичний факт, це в першу чергу художній твір. Але безсумнівний плюс цього роману це те, що в ньому дуже багато цікавих фактів, про життя за часів Османської імперії. Я читав і дивувався як багато ми не знаємо про давню Туреччину.

- Так, турку, - коротко відповів козак.
Османи, почувши слово "турок", обурено схопилися на ноги. Вони вважали образою, що їх називали "турками". Особливо це стосувалося благородних османів. Бо в османському розумінні "турок" - це невіглас, вартий бути посміховиськом. Щось на кшталт тупого, забитого простолюду, що працює від зорі до зорі й не здатний марною працею прогодувати навіть самого себе. 

Виходить, що колись турки не хотіли, щоб їх називали турками!? Спочатку мене це шокувало, я вирішив дізнатися трохи більше про цей факт. І справді, виявилося, що в 17-му століття, в період про який йдеться в книзі, слово "турок" ввивалося для означення селюка неблагородного походження. Вже набагато пізніше в 20-му столітті цим терміном почали називати всіх жителів Туреччини. Як тут не згадати давній український вислів, коли хтось був не дуже розумним і кмітливим, йому казали "Ти що турок?" Виявляється цей вираз має дуже глибоке коріння.
Або ось ще один цікавий факт з книги Віктора Вальда, виявляється турки як і запорозькі козаки носили довгий оселедець, як ознаку військової доблесті, це ріднило непримиримих ворогів. Також багато в книзі специфічно турецького життя, описів побуту кримських татар, пояснення деяких османських традицій і звичаїв. Все це дає відчуття глибокого занурення в епоху. Саме тому книга читається легко і захопливо, не хочеться від неї відриватися доки не дочитаєш до останньої сторінки. Хоча не обійшлося і без невеликих мінусів. В якийсь момент автор там закрутив "шпигунську лінію" в романі, що я заплутався в цих хитросплетіннях. Автор ніби "непомітно" кілька разів в різних розділах повторює один і той самий рефрен про "Доля Європи вирішувалася в степах України", мені звісно приємно було б вважати, що так воно і було насправді, але все ж історичні факти кажуть про інше. Саме в цьому моменті мені не вистачало історичної справедливості. Тим паче, що у нас і без того є чим пишатися.
Попри все, думаю ця книга буде цікава усім любителям козацьких часів, історії і пригод. Варто читати!

Ренсом Рігс - "Будинок дивних дітей"

Почав читання: 26.05.2018 Закінчив читання: 01.06.2018

Інколи я сам собі дивуюся з тих книг, які я читаю. Вони настільки різнопланові, що я навіть не можу уявити як їх можна структурувати у себе в голові. Але тим не менше для мене цілком прийнятний факт читання Ренсома Ріггса: досить легкої і я б навіть сказав "пригодницької" літератури, після того як лише закінчив читати складну книгу Еріха Фромма. Роман "Дім дивних дітей" став таким собі відпочинком від серйозних книг, який дозволив мозку розслабитися і просто захопитися цікавою історією.
Роман Ренсома Ріггса звісно не просто фантастична оповідка. У своєму підґрунті текст має посилання на реальне життя, він про те, що ті, кого суспільство називає "дивними дітьми" часто потерпають від жорстокостей "нормального" світу. Головний рефрен роману чудово вписується в сучасні ліберальні й глобалізаційні реалії. Автор ніби каже, що попри наявність несхожостей між дітьми, вони всі заслуговують на безпеку й особисте щастя. Саме тому дивні діти з будинку міс Сапсан мають такі чітко виражені візуальні відмінності: летюча дівчинка, невидимий хлопець, дівчинка з ротом на потилиці, ще одна, яка вміє творити вогняні кулі й багато, багато інших. Всі ці образи мають на меті показати і гіперболізувати ті відмінності, які ми бачимо щодня, як то люди з іншим кольором шкіри, розрізом очей чи кольором волосся. А по тому, якщо ви почнете симпатизувати дивним дітям з книги, то почнете толерантніше ставитися і до відмінних від вас людей в реальному житті.
Думаю я запізно прочитав цю книгу: вона б набагато кориснішою і цікавішою була для мене десь в віці 15-19 років, тоді я б більше корисного і цікавого знайшов в тексті, та і взагалі він був би ближчим до моїх власних проблем, краще б резонував з моїм світовідчуттям. Але і зараз я ні на хвилину не шкоду про витрачений на роман "Дім дивних дітей" час. Це хороша книга з цікавим і захопливим сюжетом, хай навіть трохи наївним.
А от що мені не сподобалося - це дещо за вуха притягнена історія про нацистів. З одного боку все логічно і автор використав чудову алюзію: "дивні діти" ховаються на острові в Великобританії від переслідування "потвор". Тут вам чітка аналогія між монстрами з книги і монстрами-нацистами. Але ця історична паралель далі ніяк не розвивається в тексті, тому як на мене, вона тут дещо вибивається з загальної стилістики книги. Від неї або варто було б відмовитися взагалі, або якось все ж довести до логічного завершення. Хоча маю надію, що в наступних книгах серії Ренсом Ріггс якось повертається до цієї теми. Що ж доведеться прочитати наступну книгу, щоб зрозуміти усі відповіді і дізнатися продовження історії

Еріх Фромм – «Мистецтво любові»

Почав читання: 16.05.2018 Закінчив читання: 23.05.2018

Вважається, що то якось соромно дорослій людині говорити про любов. Пропонується залишити цю сферу тендітним п'ятнадцятирічним дівчаткам, які мають слухати безкінечні пісні про щиру любов, лити гіркі сльози, сидячи на підвіконні з горнятком кави і думати "а ньом". Нам же ж, серйозним, досвідченим мізантропам потрібно сахатися від цього слова, як чорт від ладану, не те що не відчувати це почуття, а і навіть не говорити про нього. Обмежитися ми маємо справами, більш притаманними нашому статусу "розумних" створінь: а саме зароблянням грошей і самолюбуванням. Все це призводить до того, про що каже той таки Еріх Фромм в іншій своїй книзі:

"Людський мозок живе в двадцятому сторіччі; серце більшості людей - все ще в кам'яному віці"

Ми всі емоційно недорозвинуті: ми не вміємо відчувати, співпереживати, ми не вміємо любити. Дехто повністю ігнорує явище любові, дехто підміняє справжню любов "мазохістською залежністю" і мучає себе цим все життя. А тим часом, про любов потрібно говорити, її потрібно досліджувати, про неї потрібно писати наукові і філософські розвідки. Бо це невід'ємна частина нас, нашого життя і нашої свідомості. Хочемо ми того чи ні, а ми все рівно це відчуваємо. Навіть найбільш відлюдькуваті з нас, когось та й люблять, хоча б якусь домашню тваринку, якщо вже на іншу людину не стачить розмірів серця.
Думаю саме оця нестача досліджень любові і змусила Еріха Фромма написати книгу "Мистецтво любові". В ній Фромм досить легко і просто розказує про види цього загадкового почуття, яке ми можемо відчувати (і відчуваємо як правило), але не можемо правильно артикулювати. Під час читання постійно виникає оце відчуття, ніби хтось розумними словами описав те, до чого ти дійшов емпіричним чином. Так, ніби ти нарешті прослухав теоретичну лекцію по предмету, по якому уже здав десяток лабораторних робіт. На кожному п'ятому реченні хочеться кричати: "Та це ж мої власні думки!" Проте не варто думати, що я якось відрізняюся від середньостатистичного мешканця цієї планети в плані емоцій. Одне діло - розуміти любов, а зовсім інше - застосовувати її на практиці.
Я б порадив прочитати "Мистецтво любові" усім, хто хотів би розібратися в тому, що він відчуває до світу. Цей текст допомагає впорядкувати думки в голові, розкласти їх по поличкам і взагалі систематизувати своє світовідчуття. Ця книга - це щось типу безкоштовного психоаналітика, ти просто читаєш її розділ за розділом, а в процесі в твоїй голові з'являється кушетка на яку ти лягаєш, бородатий мужик в костюмі сидить біля тебе і слухає твої власні думки. Ця книжка не стільки про "читати", як про "говорити", вона викликає тебе на внутрішній діалог з власною підсвідомістю (у вигляді того бородатого психоаналітика). Звісно ні я, ні Еріх Фромм не можемо гарантувати вам зцілення від душевних ран. Це не ліки для розбитих сердець і не носовичок для любовних соплей. Скоріше навпаки, "Мистецтво любові" роз'ятрить ваші рани, струсоне ваше серце і змусить задуматися, що можливо проблема ваших стосунків з оточуючими в недостачі любові, яку ви віддаєте? Можливо для нас усіх любов не є мистецтвом, а лише рутиною? Може проблема не в світові, а в нас самих?