Анджей Сапковський - Цикл "Відьмак"

Почав читання: 27.09.2018 Закінчив читання: 28.12.2018 

От нарешті й стався цей момент: я дочитав цикл Анджея Сапковського "Відьмак". Читав я довго, не дуже поспішаючи, паралельно читаючи ще кілька книг. Зате подужав всю серію одразу: "Останнє бажання", "Меч призначення", "Кров ельфів", "Час погорди", "Хрещення вогнем", "Вежа ластівки", "Володарка озера", "Сезон гроз". Зазвичай, на повні цикли мене ніколи не вистачало, я знуджувався одноманітним фантастичним світом і дуже хотілося перемкнутися на щось інше. Тож, вважаю досягненням те, що я подужав 8 книг Сапковського одним махом. Хоча, скажу чесно, в середині циклу дуже хотілося кинути. Попри всю цікавість книг про відьмака й попри мою любов до однойменної гри, на "Крові ельфів" в автора почалося деяке змазування тексту. У мене склалося враження, що писав він просто для того, аби щось видати. Події були якісь відверто притягнені за вуха, нічого цікавого не відбувалося. Перші дві книги, які складалися з коротких історій виглядали набагато цікавішими. Формат збірки новел, був більш цікавим аніж формат роману. Сапоковський скотився класичне паладінство в середині циклу, коли головний герой - добрий і хороший, і чесний, і відданий, і сміливий, і взагалі, просто бусінка! При цьому втратилася багатогранність відьмака Геральта, яка була присутня в перших двох книгах. Автор зробив з нього такого собі дуболома, який сліпо слідує за своїм "призначенням" на шляху потрахуючи всіх чародійок, до яких дотягнеться. Я дуже прискіпливо розглядав любовну лінію цього циклу і, якщо знайомство Йеннефер і Геральта і загадане бажання джину було справді крутим моментом від якого у мене всередині все перевернулося, то наступне бігання відьмака за всіма спідницями, які уміють вичарувати фаєрбол почало ставати дійсно карикатурним. Скидалося, наче Сапковський реалізовував якесь власне приховане бажання руками головного героя. Ну тобто не руками… але не важливо. Натомість в грі "Відьмак. Дике полювання" любовна історія розкрита набагато краще. Пану Анджею варто б повчитися в сценаристів.
Але в загальному розумінні цикл вийшов дуже цікавий. Хоча я очікував більше посилань на східноєвропейську міфологію, проте кожну книгу читати було цікаво, навіть ті, де відьмак забував, що він має полювати на потвор і починав паладінствувати, рятуючи усіх, кого тільки можна. Всесвіт відьмака пропрацьований дуже детально, але найбільше тішить те, що він позбавлений лоску, який часто присутній в фентезійних світах. Королі тут бухають, починають нерозумні війни аби захопити чужі землі, чарівники не картонно-добрі чи викривлено злі, а зазвичай показані як люди, що змінені великою владою, яку їм надає магія. Є серед них і ті, хто зберігає моральність, а є ті, хто застосовує вміння аби здатися поважнішим. Багато уваги Сапковський приділяє другорядним персонажам, не лінується розкривати їхні характери, трансформувати їх протягом циклу. Це не така часта річ у фентезійних романах, адже зазвичай автору просто не хочеться брати за цю марудну роботу, тож виходить, що книга - про "детально прописаного героя і якихось там чуваків біля нього". У Анджея Сапковського все не так примітивно, часто його другорядні персонажі затіняють собою Геральта, який ніби відходить на певний момент на задній план. Це добре впливає на сюжет, додаючи реалістичності до описаного. Я б взагалі сказав, що у цьому циклі головними героями є не відьмак Геральт, чародійка Йеннефер і мала Цірі. Головний героєм тут виступає Призначення. Тут варто розуміти, що це не фатум, не доля, не щось невідворотне. Призначення це не те що має статися за будь-яких умов, це скоріше те, до чого тебе постійно тягне, до чого ти постійно повертаєшся. Звісно, можна противитися цьому призначенню, втікати від нього, але, біжучи стрімголов геть, ти все одно натикаєшся на нього в кінці шляху. Це і є головний герой книг Сапковського і саме це робить їх такими цікавими, бо хочеш ти того чи ні, але читаючи починаєш задумуватися: а яким же ж є моє призначення?

Айзек Азімов – «Молодість»

Почав читання: 16.12.2018 Закінчив читання: 17.12.2018

Майстерність письменника визначається тим, чи може він писати цікаві й водночас невеликі за обсягом твори. Бо коли тобі потрібно три томи, аби висловити думку, ти можеш бути хорошим письменником, але втрачаєш у своїх текстах елемент непрогнозованості. В цьому сенсі Айзек Азімов однозначно один із великих, бо вміє заінтригувати своїм текстом незалежно від обсягу сторінок.
"Молодість" - досить короткий текст, але навіть серед цієї небагатослівності я встиг кілька разів змінити свою думку про це оповідання. Спочатку мені видалося, що це звичайний приклад короткої фантастичної прози, написаної для якогось часопису. Якийсь редактор попросив Азімова написати оповідання для свого журналу, що автор і зробив під час обідньої перерви на коліні, особливо не задумуючись про написане. Та вже десь на середині тексту я змінив свою думку. Мені тепер почало здаватися, що назва "Молодість" аж ніяк не випадкова для історії про двох хлопчиків, які знаходять космічний корабель прибульців, що розбився, а самих прибульців садять в клітку, бо думають що то дивні "звірята". Бо й справді ми, земляни, до біса молода цивілізація в космічному масштабі. Як мало ми знаємо про Всесвіт і космос. Тож де гарантія, що коли прибульці таки вирішать відвідати нашу планету, ми зможемо побачити в них справді гостей з інших світів, а не смішних тваринок? Тож десь із середини тексту ця історія почала здаватися мені зрозумілою, я вирішив, що вже зрозумів основний лейтмотив цієї історії, тож усе, що мені лишилося - дотягнути до кінця оповідання. І може так би воно і було, якби Айзек Азімов не був істино великим письменником-фантастом. Він зміг здивувати мене буквально на останніх реченнях цієї історії. Вже після того як "прибульці" були врятовані батьками хлопчиків, після того як корабель космічних мандрівників було відремонтовано і вони рахували останні секунди до відльоту, між ними відбулася цікава розмова про руді щупальця, які росли на голові одного з "хлопчиків". І ця фраза перевернула все з ніг на голову. Маленькі прибульці, це насправді й є земляни, які прилетіли на іншу планету. Це ми гості, це ми, земляни й є ті космічні мандрівники! А чому оповідання називається "Молодість"? Ні, не через те, що є десь ще молодші за нас раси в космосі, які не впізнають прибульців. Це натяк саме на молодість нас, землян. Які настільки молоді й недосвідчені, що читаючи фантастику, досі лишаються антропоцентричними й на місце головних героїв завжди підставляють людину, навіть якщо автор про це не обмовився ні словом!

Володимир Винниченко - "На той бік"

Почав читання: 11.12.2018  Закінчив читання: 14.12.2018

У мене було багато спроб почати читати щось з творчості Володимира Винниченка. Я починав читати "Сонячну машину", кілька разів пробував зрозуміти "Записки кирпатого Мефістофеля", але вони не заходили мені, не могли видобути з мене якісь емоції. Прочитані рядки тонули десь в глибині душі без звуку, так, наче кидаєш камінь в глибоку криницю і, дослухаючись до відголоску удару об воду, нічого не чуєш. Нічого. Так було з попередніми творами Винниченка, але не з повістю "На той бік". Цей текст збурив у мені хвилю емоцій. Були вони непрості, складні для розуміння, часто протирічили одна одній. Але я нарешті щось відчував, якось реагував на творчість Володимира Винниченка, а це вже було проривом.
У більшості людей, які читають якийсь із текстів Винниченка виникає бажання побачити в ньому політика, діяча Центральної Ради, нібито одного з батьків Української Революції 1917-го року. Але в тексті можна знайти лише Винниченка-письменника і зовсім трошки Винниченка-соціаліста. Попри всі очікування, вся творчість пана Володимира, як і власне повість "На той бік", - це саме художні розповіді, а не політичний документ. Не треба дошукуватися в цих текстах програми УНР чи причин поразок Директорії. Це лише історії на досить таки банальні теми. Проте маю визнати, що написана ця розповідь дуже майстерно. Просту історію про те, як двоє інтелігентів намагаються вибратися з захопленого більшовиками міста, Винниченко перетворив на хвилюючу повість. З розвитком сюжету, проста любовна історія, через яку киянин-лікар зважується допомогти незнайомій дівчині перейти лінію фронту, перетворюється на специфічний зріз тієї доби, показує всі протиріччя того часу:
Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї,
очима.

"— Ви українець?
— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.
Панна Ольга жорстко посміхнулась.
— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте."

Проте за цією показовою підтримкою українського наративу раз по разу відблискує в текстах Винниченка щось дивне і неприємне. Соціалізм. Читаєш як більшовики знущалися, а потім розстріляли якихось графів, і, здавалося б, ну от описує автор звірства, засуджує їх, виставляє більшовиків як різунів і лиходіїв. Але якщо придивитися, радіє Винниченко з того, поміж текстом отам причаївся і хихикає "так їм буржуям і треба". Багато людей в ті часи купилися на ці більшовицькі оповідки про рівність. У багатьох виникало бажання забрати і поділити, тільки думали чогось вони, що ті, хто ділять, ніколи не стануть тими у кого забирають. Але ставали. І Винниченко, і такі як він соціалісти ставали жертвами своїх же ж "червоних" братів. Я міг би пробачити цю обмеженість, це невміння розпізнати справжнього ворога комусь іншому. Міг би пробачити це простому сільському дядьку, який все життя працює біля землі і нічого в тій політиці не тямить. Я міг би пробачити соціалізм студенту, молодому, рвучкому, в якому вирує гаряча кров і жага справедливості. Його молодість застилає очі і не дає побачити хто тут є справді зло. Але я не можу пробачити соціалізм Винниченкові, "батькові" нашої Революції, тому, хто мусив був вести, хто мусим відкинути свої партійні інтереси, розпізнати ворога, побачити зло і боротися проти нього. Якби Винниченко зумів це зробити, то може не було б мені так гірко через сто років читати його твори.

Любко Дереш - "Миротворець"

Почав читання: 02.12.2018 Закінчив читання: 10.12.2018 

Я давно вже не фанатію від творчості Любко Дереша. Не вважаю його культовим письменником, читання книг якого співставно з відчуттям, що виникає,коли торкаєшся незвіданої істини. Власне після "Культу" нічого особливо цікавого він і не писав. "Поклоніння ящірці" було більшою мірою самоповтором, а всі наступні тексти явно не дотягували до рівня першого роману. Цим Дереш нагадує мені Жадана. Хороший перший роман, великі сподівання, а далі все більше розчарування і неможливість написати хоч щось вартісне.
Як і Жадана, я читаю книги Любко Дереша скоріше за звичкою. Щоб вкотре переконатися, що автор нічого нового не придумав і перебуває на тому ж самому рівні. І поки жоден з них мене в моїх сподіваннях не розчарував. "Миротворець" - це текст-посередність, книга, яка складається з незв'язаних на перший погляд між собою історій. Перша - про українського вченого, який винайшов універсальне знання. Друга - про Роберта Оппенгеймера, який намагався в розщепленні ядра знайти істину. Остання - про одеського віндсерфера, який на пляжах Таїланду шукає знань про Всесвіт серед диму, що утворюється від згорання певних речовин. Здавалося б, нічого спільного між цими історіями немає, але все ж вони об'єднані між собою певним лейтмотивом. Всі герої розрізнених історій шукають істину, кожен з них робить це у свій спосіб, проте всі приходять до одного - до сутності, яку вони називають "богом". І в цьому саме і криється власне посередність книги Дереша. Адже скільки вже написано текстів, в основі яких лежить думка "бог навколо нас, від у всьому що нас оточує"! Тож чи потрібно було писати ще одну книгу? Я, звісно, підтримую ідею пошуку істини. Навіть більше того, я сам певний час був прихильником теорії, що десь існує абсолютна істина, тотальне знання. І якщо ми отримаємо його - розкриємо усі загадки світу. Але мені тоді було років 19! Натомість Дереш, ще той лобуряка, в його віці вірити в такі нісенітниці це все одно, що вірити в існування Діда Мороза. Пошуки істини завели автора кудись не туди. Десь там, на шляхах від "Культу" і до "Миротворця" він збочив, заблукав, загубився в нетрях власних суджень. Більш - менш цікавою видається лише перша розповідь цієї книги: історія про невідомого, забутого всіма вченого, що народився на заході України на межі століть. Він - феноменальна особа, яка з першого ж погляду закохує в себе людей. Мовознавець, що розплутує віковічний клубок нашарувань сенсів, якими ми звикли наділяти відомі нам слова. І йому це вдається, він пише книгу, яка містить універсальне знання, але боячись що вона потрапить в руки не тих людей, знищує своє творіння, перед тим розсилаючи по частині книги 8-м науковцям в різні куточки світу. Потім кожен з тих науковців робить велике відкриття, натомість сам автор книги помирає і спогади про нього зникають.
На цьому Дерешу б зупинитися, обірвати історії, лишити її інтригуючою і недоказаною, але ж ні, він пише продовження, де описує душевні метання батька атомної бомби Роберта Оппенгеймера перед першим випробуванням свого творіння. Розвивається ця історія нудно, побіжно, така оповідка згодилася б хіба для журналу "Невероятно но факт". Але ж ні, вона в книзі "одного з найкращих українських молодих письменників". Від прочитання цієї історії лишається враження ніби вона додана сюди випадково, просто щоб збільшити кількість знаків в тексті. Проте третя частина книги про серфера Родіона який живе в Таїланді, курить траву і шукає істину порівнюючи тексти в інтернеті за допомогою сайту "Хромокосмос" , - це просто якийсь треш. Це рівень підлітка, який шукає сенс життя, тож мене дивує, що сам Дереш цього не розуміє. Він так і залишився там, на рівні своїх старих текстів, на рівні примітивного пошуку універсального знання, він не помітив, що світ пішов далі, його читачі виросли, а сам автор продовжує думати, що йому 18 і він публікує свій перший роман. Давайте йому поспівчуваємо.