Якщо зараз запитати мене про що була книга Срдича, я навіть не зможу толком відповісти на це запитання. Зате чудово пам'ятаю емоції які виникали у мене в процесі читання. Саме це я і мав на увазі, коли казав, що цю книжку неможливо прочитати. Прочитане в ту ж секунду вивітриться з голови, а залишаться лише емоції, що викликав текст.
Я читаючи, згадував маленькі депресивні містечка, в яких ти опиняєшся волею злого випадку, бо мав необачність тут народитися. Бо твої батьки чомусь вирішили жити саме тут, в цьому забутому богом і хорошою літературою місці, привести тебе на цей світ. І от живеш ти в якихось Кікіндах усе життя, ростеш, дивишся на світ, а що толку? Що ти міняєш, що привносиш в це життя? Нічого. Бо все в таких містечках статичне, незмінне. Хоч би що там відбувалося у великому, зовнішньому світі, а всі ці Жашкови, Кікінди, Жмеринки та інші Шепетівки, лишаються такими ж як і були. Виростаєш, смикаєшся в цих сітях, а потім і кістьми лягаєш там само де і народився, вдобрюючи місцевий чорнозем своїми думками, уривками прочитаних за життя книг і … мріями… Нездійснені мрії це найблагодатніший ґрунт, на якому проростає міщанство і жлобство провінційності. Мені здається, що "Espirando" саме з таких мрій і складається. Тексти просякнуті відчуттям невідворотності і одночасно з цим відчуттям повільного спротиву. Наче той, кого затягує в трясовину, вже не може пручатися, скований драглистим брудом по рукам і ногам, але ніхто не забороняє цьому нещасному кричати і гнівно блищати очами, картаючи світ за те, що той так безтолково його згубив. Срджан Срдич своєю книгою зумів створити дуже цікаву атмосферу, передати той нелюдський тиск, яким Всесвіт придавлює нас до землі, не даючи відірватися і полетіти. Його книга нагадала мені чимось кращих представників сучасної української літератури, в творах яких теж емоційності було більше ніж сюжету. А врешті решт саме заради емоцій ми і читаємо книги.
