Віталій Михайловський - "Історія Мова Географія. Топоніми середньовічного Поділля"

Почав читання: 23.07.2022 - Закінчив читання: 11.08.2022 

Останнім часом засилля історичної літератури в моєму списку читання стало просто таки масовим. Історичні книги явно перемогли в бійці за право бути прочитаними першими, вони натовкли своїми маленькими кулачками обкладинки усім художнім книгам, всьому книжковому укрсучліту і навіть фантастиці, яку я колись в дитинстві так любив. Тепер тільки історичні книги верховодять в моїй голові, підштовхують мене до нових досліджень. Проте книга історика Віталія Михайловського "Історія Мова Географія. Топоніми середньовічного Поділля" незвичайна книга навіть для цього списку прочитаних мною історичних текстів. Річ у тім, що це не зовсім історична оповідь, а скоріше історичний довідник. Книга складається з двох частин: з Словника топонімів історичного Поділля та з довгого, на половину книги вступу, який власне і пояснює історичні особливості цих топонімів. Всупереч тому, що книга справді досить вузькоспеціалізована, але я неймовірно тішуся, що такі книги виходять! Фактично такі праці є підґрунтям, основою для досліджень будь-якого історика. Власне всі ті "історичні розмірковування" про які ви можете почитати у "великих" істориків типу Грушевського, Крип'якевича, Пріцака чи Аркаса мали б бути засновані на отаких от працях, в яких менш відомі їхні колеги-історики опрацьовують великі масиви інформації, формуючи з них джерельну бачу. Я усвідомлюю наскільки це титанічна праця, лише тому, що мені дуже не вистачає схожих книг по регіону який я досліджую, по регіону що лежить на північ від Поділля. Тому можу хіба щиро заздрити, що хоч для Поділля є щось схоже, що допоможе майбутнім поколінням істориків. Віталій Михайловський провів неймовірну роботу, хоча й багато в чому базувався на працях попередників. Власне саме так і працює цей історичний поступ - досліджувати та доповнювати тих хто був до нас, передавати знайдете тим, хто прийде після нас. Сподіваюся так буде завжди.

Юзеф Пілсудський – «Мої перші бої»

Почав читання: 31.05.2022 - Закінчив читання: 10.08.2022

Я великий любитель читати спогади і одночасно великий не любитель Юзефа Пілсудського. Тому спогади Юзефа Пілсудського викликали у мене двоякі відчуття ще до прочитання цієї книги, а після того, як я закінчив книгу вони тільки посилилися. Варто одразу зазначити, що в книзі вміщені фактично два не пов'язані між собою тексти. Перший - "Бібула" розповідає про діяльність Пілсудського в період до Першої Світової Війни, як людина, що переправляє до Польщі нелегальну літературу, яку підпільники називали "бібулою". А друга частина це власне книга "Мої перші бої" де Пілсудський уже є командувачем польських легіонів і воює на боці австрійської армії проти армії російської.
І якщо другу частину ще так-сяк можна читати, то перша - "Бібула" це просто нереально занудна тягомотина. Пілсудський детально розписує способи переховування нелегального самвидаву, розповідає малоцікаві історії з свого життя як він із родичем їздив за кордон до "німців" аби взяти чергову партію бібули. І найголовніша річ яка присутня в тексті це постійне нахвалювання себе: "А от був у нас один товари який міг перевезти за раз багато пудів бібули. Так от він працював ПІД МОЇМ КЕРІВНИЦТВОМ" або "Ми їхали аби забрати бібулу і той хто її переховував дуже боявся. А Я НЕ БОЯВСЯ" Висновки, які я зробив з першої частини книги це: у Пілсудського було просто неймовірно роздуте его і те, що цікаво і захопливо писати він не вміє.
Мені кортіло швидше перейти до другої частини, де більше буде про бої, я сподівався, що хоч там буде трошки цікавіше… Але ні. Все та ж сама нудна оповідка. Пілсудський приклад того, як можна зіпсувати навіть спогади про бойові дії. Окрім уже знаного мені з першої частини чутливого его пана Юзефа, в другій частині відкрилася нова його риса, яка ніби не повинна була б бути притаманна командиру підрозділу, а саме трагізм. Пілсудський, який на момент описуваних подій відповідав за життя і здоров'я десятків тисяч людей був готовий із легкістю ними пожертвувати. Він буквально на кількох рядках змирився з жертвою, що він має скласти, уже в своїй голові кинув свій підрозділ під ноги Молоху війни, а тепер лиш мав вирішити як це зробити красивіше:

"Якщо вже гекатомба має відбутися, то в горах буде принаймні історичніша, бо самостійна, навіть більш театральна. Уже листопад, мають впасти сніги, якi всюди ускладнять проходи, які легко буде оборонити і малими силами. Тож треба спробувати туди добратися, то наше завдання."

Така поведінка командира може свідчити хіба про його інфантильність і недалекоглядство. Власне після прочитання цих спогадів я все більше переконався, що незалежність Польщі за результатами Першої Світової фактично впала їм з неба чи то пак як кістка була кинута союзниками з Антанти. Ми свою перемогу заслужили набагато більше, але її довелося нам чекати аж до кінця століття.
І що ще мене вразило в спогадах Пілсудського, так це тотальний переляк від слова "козаки". Звісно козачі частини в російській імператорській армії часів ПСВ і козаки-запорожці, це абсолютно різні речі. Але в спогадах і сам Пілсудський і його підлеглі не раз з жахом кажуть "В такому-то селі бачили козаків!" А значить не забули, пам'ятають вони 17 і 18 століття коли українські козаки добряче залили смальцю за шкуру полякам. І хай польські легіони воювали проти зовсім інших козачих частин, але навіть саме це слово вселяло у них жах. І це не може не радувати, навіть якщо це єдине, чим ця книга цікава.

Роджер Желязни - "Проклін зона"

Почав читання:30.06.2022 - Закінчив читання:23.07.2022 

Роджер Желязни - один із моїх улюблених авторів у жанрі фантастики, якого я читаю ще ж дитинства. Якимось дивом мені 15-річному вдалося натрапити на, певно, найкращий його цикл "Хроніки Амбера" і відтоді, коли я бачу щось з доробку цього автора, чого я ще не читав - одразу намагаюся виправити цю помилку.
"Проклін зона" не такий складний і багатошаровий текст, як інші твори Желязни, це щось на кшталт чернетки до його наступних книг. Відчуття наче на цьому тексті він спробував декілька прийомів і перевірив, чи сподобаються вони читачам. А з сюжетної сторони ця книга - це така собі спроба вмістити road-movie в формат книги.
Бо, як на мене, головний герой цієї книги саме подорож, саме дорога. Сам сюжет книги дуже простий: в постапокаліптичному світі між східним і західними узбережжями Північної Америки утворилася велика "Проклін-зона" з мутантами і різними монстрами. На сході, в Бостоні вирує страшна хвороба, яка косить людей тисячами, а на заході є вакцина від неї. Питання тільки в тому, як проїхати проклін-зону і доставити вакцину. Цю справу, майже насильно, доручають досвідченому водієві з промовистим імʼям Чорт Тернер, який зневажає закон, турбується тільки про власну вигоду і взагалі є злочинцем, грабіжником і байкером-outlaw. Проте він досвідчений водій, який не раз бував в зоні, хоча й не так далеко, як потрібно заїхати цього разу. Здавалося б простий, наче двері сюжет, то в чому ж особливість цієї книги? Чому читається вона легко і захопливо? А власне саме тому, що головним героєм тут виступає, а ні Чорт, а ні чого напарники, а ні люди, яких він зустрічає в дорозі. Головна героїня тут сама Дорога. Це тільки на перший погляд, "Проклін-зона" - це книга про фантастичні пригоди в постапокаліптичному світі. Насправді вона ще й про те, що обʼєднує обидві частини Америки, що робить з східного узбережжя і західного узбережжя, з пустель, купи міст і річок, лісів і пагорбів одну країну. Дорога. Тисячами звивистих жил вона розтікається по материку, вона носить на собі не тільки людей чи вантажі, а ще й дозволяє спілкуватися, допомагати і співпереживати усім людям, від одного океану до іншого. Дорога зʼєднує людей в спільноту, показує їм, що вони є одним цілим, що бандит і грабіжник із Заходу, може проїхати всю країну, може битися з монстрами та іншими бандитами, аби лише врятувати місто на Сході.
Дороги перетворюються народи в нації, а Роджер Желязни нагадує нам усім цією книгою, що важливо не лише те, хто ці дороги будує, але й те хто цими дорогами їздить.