понеділок, 6 жовтня 2014 р.

Валерій Марценюк - «Трагічна любов отамана Артема»



Почав читання: 03.10.2014р. Закінчив читання: 05.10.2014 р.


Це могла б вийти дуже крута рецензія, але я пообіцяв собі не вживати лайку в цьому тексті. Скажу одразу, я не чекав від цього тексту чогось аж такого особливого. Так, я люблю книги на тематику Перших визвольних змагань, мені подобаються тексти про отаманів що діяли в 20-х роках минулого століття, так я не міг пройти повз історії отамана, що оперував на моїй любій Вінничині. Проте я розумів, що автор цей явно посередній, чого ж бо я ніц про нього раніше не чув, а тест буде дещо шароварно-нудотним. Але такого лютого піздєца, я зізнаюся не чекав…
Я приблизно розумію чому люди сідають писати історичні романи. Сама по собі історія дуже цікава штука, але через відчутність аж такої детальної, мало не погодинної деталізація вчинків персонажів, вона стає дещо сухою. Тож автор змушений додавати вигадку, прописувати діалоги яких не було, кришити в текст трагізм, любов, пересолювати дружбою і виварювати все це в псевдоісторичний текст. Але очевидно пан Валерій Марценюк, вирішив, що він розумніший за усіх інших авторів, а тому недостачу інформації про свого головного героя він надолужив тим, що детально описав купу нікому непотрібних речей. Наприклад, він з детальністю підручника з історії за 9-й клас описав причини поразки армії УНР., та власне і описав це я вже перебільшую, скоріше він тупо переписав абзац собі чи то з підручника чи то з вікіпедії. Навіть нумерацію пунктів залишив, я чи не вперше в художньому творі бачу таку чіткість в форматуванні текстів аж на 12 пунтків…  А може йому просто ніхто вчасно не нагадав, що він пише художній твір? Ну в принципі хуй з ним, історична довідка, навіть так паршиво описана, це я ще можу якось зрозуміти, але навіщо в тексті наступний текст, для мене то досі загадка:
«У відкритий грунт розсаду тютюну висаджували рядами на відстані до півметра у міжряддях та до двадцяти сантиметрів у ряду. Висота рослин досягала двохтрьох метрів. Листя на рослинах виростало розкішне, фікусоподібне у декілька рядів.»

Блять, нахуя мені знати на якій відстані висаджували селяни тютюн!? Їбанат, ти про отамана Артема, який з більшовиками воював пишеш, а не про те як тютюн вирощувати! Ти, сука, тексти плутаєш? Може ти паралельно з романом дописуєш статтю в газету «Рідне село», а там редакційне завдання написати щось про тютюн?
Коротше кажучи, цей Валєра (в прямому і переносному сенсі) добряче мене взбісив, але я така принципова тварюка, що вирішив дочитати книгу до кінця. Ну думаю, гірше ж уже не буде, та? Куди ж воно гірше… Але на мене чекав сюрприз. Цей колгоспник, якого язик не повернеться назвати письменником, вирішив додати в свій роман еротичну сцену. Я не буду приводити її повністю, аби ви, читачі моєю рецензії не втратили сексуальний потяг на довгі місяці, як це сталося зі мною. Лиш покажу вам маленьку цитатку:

«По тому, як хлюпала гаряча волога між ногами Ельзи, із її солодких протяжних стогонів, Антон зрозумів, що у неї давно вже не було статевих відносин»
!!! Відчуйте весь треш цього опису: «не було статевих відносин», «хлюпала гаряча волога». Блін, дядя, я не заздрю твоїй жінці, це ж яку кашу треба мати в голові, аби таке написати.
Я міг би ще багато чого розказати про цей чудовий приклад провінційної недолітератури, але я ж обіцяв собі не вживати лайку в цьому тексті. Тому усе що я зроблю, це пораджу пану Валерію Марценюку йти доїти корів в колгосп, і ніколи, чуєш НІКОЛИ, не братися за ручку і не писати. Обіцяю, якщо з-під твоєї руки вийде ще хоч речення, я знайду тебе і вб‘ю, бо існування таких писак, ставить бід загрозу майбутнє усієї літератури!

пʼятницю, 3 жовтня 2014 р.

Олег Криштопа – «Усі жінки курви»



Почав читання: 27.09.2014р. Закінчив читання: 02.10.2014р.


Це найгірша книга, яку я коли-небудь читав! Гірше просто не придумаєш! Класичний приклад укрсучліту, де автор не може писати ні про що інше, окрім як про себе, про власні рефлексії,  коли він називає речі своїми іменами, коли думки лягають на текст саме так, як вони народжуються в голові, себто дідько його знає як! Це найкраща книга, яку я коли-небудь читав, зібрана в одному тексті моя власна, життєва позиція. Звісно у мене в голові вона живе під іншим заголовком, але варто сказати, що і сам автор вживає оце «всіжінкикурви» у дуже своєрідному значенні, яке не варто сприймати аж занадто прямо. Та й в кінці книги він робить пояснення для особливо тупих феміністок, моральних калік і недорозвинених дітей, які протягом книги не зрозуміли, що насправді автор любить жінок і що книга не про жінконенависництво, а про любов:
«Життя триває. Хай навіть усі ми курви, і чоловіки, і жінки, і Коти, і щойно народжені, і неживі, і мертві.»

Так, це справді історія про любов. Не про її літературно-цнотливе відображення, на яке нам усім так подобається дрочити, а про справжню любов з усією хуйньою, статевим блядством з образами та вічними пошуками місця для неї в своєму серці і котами, бо яка ж любов без котів.  Взагалі образ Кота в цій історії як на мене центральний. Гарний, красивий чорний кіт, як уособлення всього нашого цинізму, що ми гордо несемо крізь життя. Цей кіт уміє наливати горілку і валер’янку в склянки, вміє лежати на другій полиці потяга і казати єдину фразу «Йоб твою нахуй, блядь, мать». Кіт розуміє марність любові, марність пошуку якоїсь особливої, тільки йому одному потрібному кицьки, він хоче реалізації простих людських бажань (ну… себто котячих бажань), аби йому давали рибу і чухали яйця. Інколи він проситься «погуляти» і потім повертається від своїх любовних пригод брудний, облізлий і голодний. Інколи він приводить кішку додому, але як правило це теж нічого не значить, це просто кішка, звичайна собі кішка…
Ви розумієте, що ми і є оцей Кіт? Ми живемо саме так , по-котячому, не по-людському, ми срані циніки, які ні в що не вірять і нічого не хочуть, які розчаровані у всьому. Ми бачили життя не тільки своїми очима: генетична пам‘ять теж підказує, що траплятиметься тільки хуйня, що добре не буде, кохання немає, а всі коти – гандони! Тобто люди… чи таки коти… коротше всі гандони. І ми йдемо по життю, чухаючи яйця, знаючи лише одну «йобтвоюнахуйблядьмать»-фразу, якою вирішуємо всі проблеми і оцінюємо всі події. Ми просто йобані чорні коти. І все. Коти які уміють матюкатися…
«Блядь,  каже вона.  Нічого, що я матюкаюся? Просто нема інших, кращих, слів, ніж матюки, щоб говорити про життя. Блядь, блядь, блядь.»
Це найгірша книга, яку я коли-небудь читав. Бо саме таку книгу міг би напевно написати я. Таку саму бездарну, нелогічну і нікому непотрібну. Я виклав би всю свою хуйню з голови, гарненько посортував би і закатав у банку з-під шпротів, яку ви чомусь називаєте сучасною літературою. Добре, що мені стачило мізків кинути писати. Криштопі ж не стачило, тому він написав найкращу книгу, яку я коли-небудь читав, бо це книга саме для мене, для таких як я мудаків, що на все наплювали і все що їх хвилює, це всього лиш якась цікаво написана фразочка посереднього українського письменника, що дивом народилася між алкогольними випарами і тютюновим димом в його голові. Уся ця дивна логіка, ця суміш котячого буддизму, псевдофілософських потуг, яку так приємно і беззмістовно читати:
«У ЗАГСі було повно народу. Всі хотіли щось реєструвати  народження, одруження, розлучення, смерть. Найбільше смерть. Під кабінетом реєстрації смерті була гігантська черга, а з дверей стирчала записка ЗАРАЗ БУДУ.»
Читаєш таке і думаєш, ось воно, вся мудрість світу в цій фразі, хапаєш її своїми маленькими рученятками, тягнешся до нього губами як до ніжного жіночого перса, а потім враз хап, а нема… Нічого нема, розтануло, зникло, пропало. І тільки книга в твоїй руках, просто текст, написаний чорним на білому папері, просто найгірша книга яку я коли-небудь читав… чи найкраща?

середу, 1 жовтня 2014 р.

Борис Акунін – «Нефритовые четки»

Почав читання: 17.09.2014р. Закінчив читання: 29.09.2014р.


Як ви вже могли зрозуміти, за творчість Акуніна я взявся серйозно. Третя книга за такий короткий період, це очевидно не просто так. Це вже майже любов. Я завжди казав, що третій секс, це вже стосунки, після яких ти починаєш нести певну відповідальність за людину. Так само з книгою, після третьої книги із серії, відчуваєш якесь єднання з головними героями, вони стають рідними і потрібними тобі.
Ось щось схоже у мене і з книгами Акуніна. Читаючи багато його розповідей, за такий короткий термін у мене вже виникла певна прив‘язаність до героїв. Образ самого автора, його присутність в книзі, яку я відчував протягом перших історій про Фандоріна, зникає. Натомість книга розростається в моїй голові географічно, головний герої перебуває то в Лондоні то на дикому заході, то в якійсь сраці в росії, то в блискучому Парижі. ЇЇ стає важче осягнути, охопити одним поглядом, ти змушений чіплятися за неї, вгризатися зубами в текст, дряпатися по главам і рядкам намагаючись, аби тебе не відірвало від тексту вихором подій.
Ну і варто знову ж таки звернути увагу на безперечну майстерність автора, якій я напевно ніколи не перестану дивуватися. Так довго писати про одного персонажа, переміщаючи його між різноманітними подіями і при цьому завжди втримувати високий стиль, це справді треба бути майстром. Тож книга справді варта прочитання.