Кіт Робертс – «Павана»

Почав читання: 13.09.2017 Закінчив читання: 21.09.2017

В дитинстві, коли я запоями читав усе, що мені підверталося під руку, я особливу любов відчував до фантастичних книг. Життя підкидало тоді мені різні уроки, а я намагався їх вчити і або здавав іспит, або життя болюче пиздило мене книжкою по голові. Один такий урок про "вчасність" я дуже добре запам'ятав. Так як я читав купу фантастики, то мені дуже часто щось таке дарували на різноманітні свята. Одного разу, коли мені було десь років 14, хтось приніс мені книгу, на обкладинці якої було гордо написано "Англійський фантастичний роман" Звісно ж в першу ж ніч після того я почав читати цю книгу. Але тут то мене і чекало розчарування. Мене ніби щось відштовхувало від цього роману. Мені було незручно і некомфортно його читати, я прочитував кілька сторінок і розумів що нічого не пам'ятаю, я повертався, перечитував, але знову не запам'ятовував нічого. Це була якась магія. Я в принципі не вважаю що можна кидати книгу, якщо хочеш когось кинути - кинь дівчину, але книгу - не смій! Дочитуй до кінця.
Але з цією книгою у мене не складалося. Перший раз мене вистачило на пів першої глави, далі я перестав над собою знущатися і на кілька років її відклав. Потім повернувся до неї і з надзусиллям прочитав дві глави. Але історія повторювалася, я просто фізично не міг читати цей текст. Я проклинав свою принциповість, проклинав того хто придумав написати на обгортці цю привабливу назву про "фантастичний роман" і проклинав того, хто мені її книгу подарував. Але я знову її кинув.
І ще кілька разів я пробував повертатися до цієї книги, це було чимось схоже на болючи романтичні стосунки, тобі хріново, паскудно, ти мучаєш і себе і її, але раз за разом знову починаєш все по новій. Я не розумів в чому справа, але ніяк не міг себе пересилити, тому книга так самотньо і стояла на дальній полиці книжкової шафи. Аж ось мені стукнуло років 24 чи 25 і я коли їздив до батьків, побачив цю синю обкладинку і вирішив дати нам ще один шанс. І я був дуже здивований, бо книга неймовірно мені зайшла. Я читав і не міг надивуватися як тонко вона резонує з тим, що відбувається у мене в душі. Всі ті здавалося непов'язані історії, описані в різних главах, зійшлися разом в останній частині і це все пояснило. В той час я шукав сенс в багатьох подіях, які відбувалися навколо мене, намагався зрозуміти за якою механікою працює цей світ, як він влаштований і функціонує. І "Павана" навчила мене, багато чому. Хай це просто фантастична історія, про Англію, церкву, долю, про те що все у світі взаємопов'язано, що все витікає є попереднього і кожна дія має свій наслідок. Але тоді ця книга дуже допомогла мені багато в чому розібратися, систематизувати і усвідомити.
І от пройшло ще кілька років і я знову вирішив перечитати цей роман. Я досі вважаю його чудовим, досі захоплююся вмінням Кіта Робертса чудовим письменником, хоча цей роман уже не викликає у мене аж таку бурю емоцій. І це нормально, я виріс з того часу, змінився і те що колись було таким важливим, тепер просто лягло в основу мого світогляду і вже не викликає такої бурної реакції як колись. Але пам'ять про ті емоції і досі живе в мені :)

Хуліо Кортасар – Поза часом

Почав читання: 13.09.2017 Закінчив читання: 13.09.2017

Знаєте, бувають такі милі маленькі історії, які кожен береже десь глибоко в серці. Щось таке дуже інтимне, про що просто так не розкажеш. Але інколи, аби пояснити причини своїх вчинків, треба поділитися з оточуючими цими таємними історіями, які вплинули на твоє життя і привели тебе до того місця, де ти зараз є.
"Поза часом" Кортасара, саме така історія. Вона не схожа на його великі романи, вона не схожа на його маленькі есеї. Ця історія стоїть окремо, бо розповідає, як мені здалося, дуже особисту історію, яка тим не менше повпливала на модель стосунків які сам Хуліо, а потім і його герої в книгах, вибудовували з жінками.
Такі тексти не можна оцінювати і в жодному разі не можна засуджувати. Навіть більше того, мені видається, що вони пишуться не заради того, щоб бути прочитаними, а заради того, щоб бути написаними. Висловитися тут важливіше ніж здобути схвальний відгук.
Але попри все це маленьке оповідання дуже сподобалося мені своєю щирістю. Закоханість маленького хлопчика в старшу за нього дівчину, яка ось-ось має вийти заміж - це витоки тих любовних історій, які потім можна буде прочитати у всіх інших творах Кортасара. Образ зникаючої жінки, фантому який лиш на секунду дає торкнутися себе, а потім зникає в недосяжності потім буде повторюватися в тій чи іншій мірі у всіх його творах. Це оповідання лише один ключик, до розуміння Кортасара. Скільки таких ключиків ще необхідно буде знайти?

Сашко Ушкалов – «Жесть»

Почав читання: 10.09.2017  Закінчив читання: 12.09.2017

Раніше в моєму житті було купа всіляких трешових історій. Якось ми з компанією неформалів з мого універу пішли гуляти в Солом'янський парк, пити дешеве вино і взагалі розважатися так, як тільки можна розважатися, коли тобі 19 і ти їбанутий на всю голову. Якось неочікувано в дальньому кінці парку ми побачили дірку в паркані і вирішили перевірити, що там знаходиться. За парканом виявилася лікарня, а саме задній двір лікарняного моргу. Стіну цього самого моргу, змурованої з білої обшарпаної селікатної цегли, підпирала новесенька труна, оббита зовні якимось велюром, а зсередини ще якимось іншим, невідомим ні науці, ні п'яним неформалам, матеріалом. Як тільки я побачив цю труну, я зрозумів, що так просто повз неї мої друзі не пройдуть. Серед нашої тусовки був гот з пафосним поганялом "Блек" який завжди ходив в довгому чорному плащі і капелюсі з полями, чим мені дуже нагадував Ван Хельсинга з однойменного фільму. Попри всю свою "готичність" Блек був ще тим бовдуром і часто робив веселі і ідіотські вчинки чим страшенно засмучував свою дівчину, Ксюшу, маленького зросту світловолосу дівчинку з божественно красивою дупою і начитаною головою. Проте за секунду до того, як Блек побачивши цю труну, швидким кроком  хотів рушити до неї, його випередив маленький і вертлявий панк з не менш промовистим прізвиськом "Рєпка". Це шизофренічне чудо, вдягнене в косуху, чорні джинси на яких бовтався велетенський іржавий ланцюг, який би посоромився носити навіть мій пес Шарік, але точно не соромився носити Рєпка. Так от у всіх цих обладунках, з диким реготом Рєпка ломанувся до труни і заліз в неї, вмощуючись зручніше. Командним голосом він скомандував "Хлопці, закривайте". Не довго думаючи, ми з Блеком взяли кришку труни і накрили нею Рєпку. На кришці були зручні маленькі замочки, які ми тут же на місці і замкнули так, що самостійно наш панк-покійник вибратися не міг. Рєпка в труні почав вдавати зомбі намагаючись вибратися, так що труна підстрибувала і здавалося зараз впаде. Ми сміялися, а бідолашна Ксюша, яка була самою адекватною з нас усіх і цим мені страшенно подобалася, тільки сумно промовила "довбойоби…" Ми випустили "мерця" який тут же ж на місці почав ділитися з нами історією про те як побував "на тому світі". І вже коли ми йшли геть з цього дворика біля моргу я обернувся і побачив, що в вікні весь цей час стояла перелякана медсестра і дивилася на нас.

Для чого я вам це все розказую? Ця історія цілком могла б потрапити в збірку "Жесть" Сашка Ушкалова і дуже навіть би вписалася.

Вернор Віндж – «Полум’я над безоднею»

Почав читання: 07.08.2017  Закінчив читання: 10.09.2017

Не впевнений, що в цьому світі хоч хтось зробив більше для розвитку науки, аніж письменники-фантасти. Звісно можна заперечити і сказати, що найголовніші тут науковці, винахідники, ті хто цілий день не розгинає свою спину вдягнену в білий халат в тісній лабораторії, чи розв'язує складні теоретичні задачі в твідовому піджаку, весь обмазаний крейдою. Але вони всього лиш втілюють в життя ідеї, які вигадують фантасти. Хтось з моїх друзів недавно дивувався, як так виходить, що письменники, що пишуть фантастичні книги можуть так точно і чітко передбачити майбутнє. Я дуже здивувався, бо я не бачу в цьому ніякого передбачення. Вони не передбачають, вони творять це майбутнє. Винайти і дослідити можна тільки те, що можна собі уявити, тому головними в процесі наукового поступу повинні бути ті, хто вміють вигадувати, хто уміє ї нічого зробити ідею.

Вернор Віндж один з таких людей. Людина яка розбирається в інженерії, програмуванні, математиці і при цьому має стільки уяви, що може без проблем написати цікавезну фантастичну книгу. В деякі моменти, коли я читав "Полум'я над безоднею" я ловив себе на думці, що цей світ, який описує автор занадто складний для розуміння, що книзі не вистачає простоти, але вже в наступну секунду я сам себе зупиняв - "Всесвіт в принципі не простий, то чому в майбутньому він повинен бути простішим?" Я і знову заглиблювався в читання, намагаючись вловити суть деяких натяків автора. А їх у тексті і справді багато, побачити їм можна тільки володіючи певним багажем знань.

Чого вартує тільки один опис галактики яку наводить Вернор Віндж. У Всесвіті існує так звана "Повільна зона" де можливо рухатися тільки з швидкістю трохи вищою за швидкість світла, є Середній Край де живе основна кількість цивілізацій, є Верхній Край, де розміщуються найбільш високотехнологічні цивілізації і є Перехід, де втрачається суб'єктність і цивілізації стають просто "силами". Людство в часи які описує автор вже вийшло з повільної зони і оселилося в середньому краї і жодна цивілізація не рветься повертатися в повільну зону, бо це означає тисячоліття пересування між планетами замість годин. Здавалося б нічого такого, чергова вигадка чергового фантаста. Але подумайте, як це ідеально лягає на "парадокс Фермі", ми не можемо зараз знайти інші розумні цивілізації, бо живемо в повільній зоні, куди інші не хочуть потикатися. І таких прикладів уваги до найменших деталей дуже багато. Вернор Вірдж не дозволяє собі ані крихти недосказаності чи непродуманості, всі події і явища в галактиці мають дуже логічне пояснення, все працює на основі законів, які можливо ще не відкрили наші вчені, але ці принципи точно існують.

Власне це і підкупає у книзі пана Вінджа, і робить її обов'язковою для прочитання усім першокурсникам усіх інженерних спеціальностей ;)