Богдан (Боб) Образ – «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу»

Почав читання:14.11.2021 - Закінчив читання:28.12.2021

Ніхто не любить читати путівники, це втрачений жанр, мертва література. Колись вони ще мали сенс, в часи, коли інтернету не було і про Париж можна було дізнатися хіба з газети, книги чи власне путівника. Куди піти, де поїсти, на що подивитися, ось типова трійка питань на відповідали книги такого штибу. Проте з приїходом інформаційної епохи читати про Париж стало зручніше в Вікіпедії, а відмічати точки які хочеш відвідати на Гугл-картах. Проте з відходом в минуле книжок-путівників ми втратили важливу річ, можливо непомітну на перший погляд. Емоційнійсть міста, його дух, який неможливо зрозуміти з сухої статті в інтернет-енциклопедії. На яке місто із знайомих нам локацій схоже місто, куди ми хочемо поїхати? Чи існують паралелі між, наприклад, Парижем і Києвом?
Богдан Образ фіксує буденність обох міст, перераховуючи вулиці, описуючи цікавинки локального масштабу. Але це не путівник, принаймні в класичному його розумінні. Цей текст скоріше рефлексія на місто, спроба сшити докупи нитками душу людини, яка розривається між двома точками на карті. Це книга про пошуки себе, про важку долю того хто живе далеко від дому, коли ти вже не розумієш своє місто і ще почуваєшся чужим в новому.
Можливо читачам ця книга видасться нудною, сповненою давно відомої, а тому нецікавої їм буденності. Але насправді вона - вулкан Везувій, який після виверження, під шаром книжкового попелу ховає для дослідників, що прийдуть через сотні років, знання, такий собі зріз реальності. Я читав цю книгу, в якій автор описує вулиці Києва, його будинки, цікаві пам'ятники чи особливості і раз по раз ловив себе на думці "цього уже немає", "це уже давно не так". Все змінилося, місто змінилося і за якийсь час втрачені речі геть зникнуть з колективної пам'яті про Київ. Геть так само я думаю відбувається і з Парижем. Міста пластичні, мінливі, вони прогинаються від щоденних ритмічних кроків тих, хто у них живуть, від ваги історій, які проживаються на цих вуличках. Тому книга "Київ-Париж. У пошуках застиглого часу" це унікальна можливість побачити обидва міста в певний час.
Серед дослідників дуже цінуються комашки, що застигли в бурштині. Це велика рідкість віднайти таку річ. А ця книга вдвічі цінніша, адже в застиглому часі опинилися одразу два міста.

Ярослав Грицак - "26-й процент, або як подолати історію"

Почав читання:25.12.2021 - Закінчив читання:27.12.2021

Ідеї висловлені в цій книзі Ярослава Грицака далеко не нові - він уже не раз говорив про це у своїх статтях, інших працях, або під час інтервʼю. Це просто різночасові думки, обʼєднані під однією загальною ідеєю - як Україні потрапити до клубу найрозвинутіших країн. Але якщо ви очікуєте якогось магічного рецепту, то його ви тут теж не знайдете. Грицак довго і наполегливо своїми книгами доводить українцям лише одну думку - якщо ви хочете змінити своє життя на краще - ви маєте змінити спосіб думання. Бо саме те, як ви думаєте, які цінності маєте і визначає вас як людину. Оцю тезу про важливість не ідентичностей (українець-поляк-малорос чи католик-православний-юдей чи демократ-ліберал-націоналіст чи якісь інші) а цінностей досить просто зрозуміти, але важко приміряти на себе. Коли професор Грицак говорить про потребу модернізуватися з ним погоджуватися дуже легко - справді потрібно, адже з історії ми знаємо, що не раз країни гинули через те, що були занадто застарілими і не змогли вчасно оновити свій життєвий уклад. Проте коли справа доходить до того, від чого ми самі як нація повинні відмовитися, з чим повинні примиритися - це стає дуже складною і непосильною задачею.
В розмові про цінності автор пропонує створити умови для переходу від цінностей виживання до цінностей самовираження. Проте це досить таки непросто зробити, коли ти ріс в 90-ті (як я наприклад) коли виживання були чи не головною проблемою, що стояла перед українцями.
Тож перефразовуючи лейтмотив книги "26-й процент…" можна сказати, що це книга про потребу боротьби з собою. Через індивідуальність такої боротьби автор книги і не може випрацювати єдиного підходу до вирішення проблеми. Як історик він скоріше окреслює потребу таких змін і аналізує як схожі процеси відбувалися в інших країнах. Проте тонкість "матеріалу" про який розповідає Грицак робить його книгу дуже важкою для розуміння. Виходить певний парадокс, щоб зрозуміти цю книгу, потрібно змінити свій світогляд і сприйняти потребу модернізації як країни в цілому, так і власне себе самого. Проте щоб прийти до цього було б незле прочитати думки, що їх автор виклав в книзі. Виходить таке собі замкнене коло, яке невідомо чи вдасться нам розірвати. Але саме від цього залежить, чи зможемо ми стати модерною нацією і сучасною країною чи так і залишимося на узбіччі історії з своїм застарілим способом мислення.

Френк Герберт – «Дюна», «Месія Дюни», «Діти Дюни»

Почав читання:18.10.2021 - Закінчив читання:13.11.2021

Про "Дюну" Френка Герберта можна писати нескінченно довго, бо це дійсно велика книга, в якій можна відшукати безліч сенсів. Колись давно я прочитав першу частину циклу книгу яка власне і називається "Дюна" і це стало для мене одкровенням. Зараз після виходу екранізації, я вирішив сісти перечитати і нагадати собі сюжет. Проте цього разу вирішив прочитати усю основну трилогію "Дюна", "Месія Дюни", "Діти Дюни". В певні моменти це навіть було цікаво, але якби я обмежився однією книгою я б не втратив дуже багато.
Справа в тому, що Френк Герберт, як на мене, чим далі тим більше застрягав в своєму бажанні написати максимально багаторівневий текст. Початок першої книги був захопливий і цікавий. В ньому досить якісно розкривалися основні концепції світу Дюни. Далеке майбутнє, я якому люди відмовилися від роботизації і механічною компʼютеризації, натомість зробивши ставку на ментатів, людей-компʼютерів. В результаті виникла галактична імперія людей, в якій кілька родів керували окремими планетами, а всі вони підкорялися єдиному імператору. Це логічна і зрозуміла конструкція зрозуміла людям, адже за таким принципом будувалися всі імперії в наші часи в Європі і за її межами. Проте в цю логічну з точку зору людини 19-го століття ідилію, брутально вривається планета Аракіс, або Дюна, з її мешканцями - фріменами (себто вільними людьми) яких мало цікавить хто там кому імператор. Вони живуть за давніми і жорстокими законами вільних людей, фактично в родово-племінному устрої. Їхній спосіб життя конфліктує з імперським баченням, але Імперія залежить від Дюни, тому намагається в той чи інший спосіб контролювати планету і її жителів. Це не вдається, аж доки один з нащадків давніх родів Пауль Атрейдес не очолює фріменів Дюни, здобуваючи право бути їхнім вождем і перебудовує імперію на новий лад, де традиції фріменів стають догматами нової імперської релігії.
Ви все ще думаєте, що ця книга просто фантастика? Чергова казочка? Тоді у мене для вас погані новини - "Дюна" це історія про наш час,, про кінець 19-го початок 20-го століть, а не про далеке майбутнє. Френк Герберт написав книгу про падіння імперій в результаті війн, він народився в 1920-му і зростав на розповідях про Першу Світову - війну, що зруйнувала більшість імперій. Фріменів в своїй книзі він явно списував з арабського світу, звідси усі ці "джихади", "Муадʼдіби" і інші назви. Це теж не дивує мене, адже в часи коли виходили перші книги, на Близькому Сході відбувалися події які можна було трактувати як протистояння "вільного світу" і "жорстоких імперій". Тому Герберт, як і кожен хороший фантаст, насправді нічого не вигадував, він просто переніс в інший сетінг те, що бачив за вікном.
І на цьому можна було б поставити крапку, не забувши згадати що він чудовий письменник. Але сталося продовження, друга книга "Месія Дюни" і третя "Діти Дюни". В другій книзі автор хотів описати побудову теократичного суспільства, про проблеми з цим повʼязані. В книзі повно різних змов, контр-змов і змов проти контр-змов, в якийсь момент я перестав вловлювати натяки автора, заплутався в хитросплетіннях сюжету і перестав серйозно сприймати круговерть нових персонажів, все рівно зараз когось вбʼють чи викинуть з сюжету. Я так і не зрозумів, що Герберт хотів розказати нам в другій і третій частині, раз по раз у мене виникало відчуття "швидше б уже цей текст закінчився". Звісно я допускаю, що до цих книг, я ще просто не доріс, можливо варто було б повернутися до них років за 10, адже не дарма все таки усі вважають трилогію - класикою світової фантастики.