Ніл Гейман - "Зоряний пил"

Почав читання: 08.08.2018 Закінчив читання: 20.08.2018

Інколи, в злому, швидкому і рвучкому сучасному світі час завмирає. Зупиняється вся незрозуміла метушня, люди які кудись бігли завмирають, а автомобілі на секунду перестають викидати в атмосферу свої продукти внутрішнього згоряння. В такі хвилини завмирають навіть птахи на деревах, а самі дерева перестають шелестіти кронами, навіть котики, які не доїли сосиску перестають жувати і завмирають. По починається дещо неймовірне. Десь, хтось, якась одна людина почала читати казку. Цим вчинком вона відкрила вікно між світами і в цей момент в наш світ потрапило трохи магії, яка змінить його незбагненним чином. За секунду всі знову побіжать у своїх справах, але цей момент початку читання священний, порушувати його виключність не може ніхто.
Книга Ніла Геймана "Зоряний пил" це саме казка. Красива і неймовірна історія про простого хлопця, який через власну наївність прирік себе на пригоди і випробування заради "великого кохання" (тм), а в кінці своєї подорожі зрозумів, що те чого він так прагнув було фікцією, а кохання було зовсім поруч, а щастя, якого він так прагнув, це і є мандрівка. Це класична історія, таких написано не мало не багато, а безкінечну кількість. І я б навіть не сказав, що саме книга Ніла Геймана чимось відрізняється від інших. Проте інколи хочеться прочитати щось саме таке, просте і ненапряжне, казкове і обов'язково з щасливим фіналом.
Ця книга точно не найкращою у Геймана, ті ж таки "Американські боги" набагато більш серйозний і важливий твіт. Без казкового лоску, з більш страхітливим антуражем він виглядає більш серйозним твором. Проте в "Зоряному пилі" Ніл Гейман показує, що він може писати і не такі страхітливі книги. Це по справжньому добра історія про пригоди, дружбу і любов. При цьому в тексті залишається оця, присутня автору, любов до всілякої міфічної нечисті: відьми, лісові духи, єдинороги не вигадані нізвідки, вони прийшли в текст з давніх легенд і тому вписуються дуже органічно в загальну канву сюжету. Тому якщо вас цікавить фантастична тематика замішана на міфології і давніх віруваннях - сміливо читайте "Зоряний пил", вам обов'язково сподобається.

Марк Леві - "Викрадач тіней"

Почав читання: 13.08.2018 Закінчив читання: 17.08.2018

Важко писати огляди на хороші книги, бо що б ти не сказав, а здається, що сказане недостатньо точно описує прочитану книгу. Як би я не старався, а мої слова не стануть кращими за те, що у романі "Викрадач тіней" написав Марк Леві. Я міг би розповісти, що це книга про дорослішання, що вона розказує про те, як з маленького хлопчика виріс дорослий чоловік. Але це не головне у книзі. Це також не історія про стосунки з матір'ю, хоча їм там присвячено дуже багато сторінок. Так багато, що аж я задумався чи достатньо я сам приділяю уваги мамі, для якої весь світ після мого народження стиснувся до розмірів однієї дитини. Інколи ми забуваємо наскільки важливі батьки, думаємо, що, якщо перед нами цілий широкий світ, то і вони, так само мають вибір. Але ні, свій вибір вони вже зробили і ми - його результат, а біль який ми завдаємо своєю недостатньою увагою не залікувати вже нічим. Але і це не головне в книзі Марка Леві, думаю не про це він насправді хотів розказати в тексті.
Мені здалося, що це книга про усвідомлення себе, про закриття власних гештальтів, подолання дитячих проблем і дорослішання в емоційному, а не часовому сенсі. А найголовніше, що написана вона дуже лагідно. Деякі книги бувають злі, травмуючі. Ти читаєш їх і всередині у тебе все кипить, емоції переливається через край. Натомість "Викрадач тіней" - дуже ніжний текст, він спокійно і плавно тече між звивинами твоєї уяви, заспокоює і розслабляє. Я давно не отримував настільки великого задоволення від читання, як з цією книгою. Відчуття такі, ніби після довгої напруженої боротьби за виживання, після пройдених кілометрів по не дуже гостинних землях і морях, ти нарешті потрапляєш на прекрасний багатий острів, де приємно, тепло і сито. Ось які відчуття викликає ця книга. І, якщо чесно, дуже не хотілося завершувати її читати, бо я знав, що за межами цього "острова" страшний і злий океан, в який не дуже хочеться повертатися. Тому я читав дуже повільно, так повільно як тільки міг, хоча впевнений, що, якби не стримував себе, то ковтнув би цю книгу за один вечір.
Марк Леві має непояснюваний талант писати дуже лагідно, при цьому пишучи про важливі речі. Я знайшов в тексті багато аналогій з власним життям, давно забутих, похованих під шаром щоденних турбот. Я по новому подивився на події у моєму власному житті, які привели мене туди, де я є зараз. Було дуже цікаво виявити кілька закономірностей, про які я навіть не здогадувався. Але найприємнішим і, напевно, найважливішим, що я усвідомив після прочитання цієї книги, це той факт, що усі прийняті рішення, усі знайомства і розставання, всі вони були потрібні, бо саме вони призвели до усвідомлення теперішнього щастя. І що б там не ставалося в майбутньому, але, якщо ти залишаєшся людиною, якщо розумієш справжні мотиви своїх вчинків, якщо розвиваєшся, не стоїш на місці, поважаєш людей, що тебе оточують, буваєш добрим до незнайомців, якщо любиш близьких, то все у тебе буде добре.

Марсель Тірі – «Проїздом у Києві»

Почав читання: 06.08.2018 Закінчив читання: 09.08.2018

Якщо колись вчені винайдуть машину часу і можна буде подорожувати в минуле, то я вже знаю який рік оберу для своєї подорожі. Це буде 1917-й. Окрім важливих історичних подій, що сформували нас теперішніх, окрім можливості доторкнутися до минулого, цей рік цікавий мені ще й своєю революційною естетикою. Я б прожив кілька років в минулому з 1917-го по 1922-й, можливо навіть познайомився б з Марселем Тірі, бельгійським вояком, який в той час був проїздом в Києві разом з підрозділом бельгійських автокулеметників. Я думаю, він би зрозумів мене в моїй любові до 17-го року, адже судячи з книги "Проїздом у Києві", і сам відчував щось схоже.

"Моїй отрочій душі подобався цей своєрідний платонізм: у ньому віднаходив я любу мені вишуканість манер, а водночас і легкий трепет от незвичної навали світла, од теплого щастя зустрічей з жінками з оголеними плечима, коли забуваєш і про війну і про революцію, адже тут (хай і ненадовго) замирились офіцери українського війська й одеські моряки…"

Книга Марселя Тірі не може бути якимось вагомим джерелом знань про Українську революцію 1917-го року, бо як він сам зізнається в своєму тексті, він був занадто молодий аби зрозуміти усі складнощі тих подій, усі хитросплетіння доль людей, що жили в той час. Бельгієць Тірі розповідає свою власну історію на фоні наших історичних подій. Тому не варто дивуватися що він в одному реченні називає одних і тих самих людей "росіянами", а потім "українськими офіцерами". Вісімнадцятирічний хлопець не міг розібратися в таких складних процесах, йому було важко зорієнтуватися хто є хто в цій війні. Марселю Тірі видалося бачити на свої очі штурм Києва військами більшовика Муравйова, але чи міг він адекватно оцінити цю подію? За кілька днів до штурму в Києві вибухнуло більшовицьке повстання, яке було жорстко придушене. Після поразки цього повстання, кияни і просто небайдужі люди розправлялися з "повстанцями", дострілюючи причетних до заколоту прямо на вулицях міста, що явно шокувало молодого пана Тірі. Як же ж так, вбивати людей просто за те, що вони сповідують більшовицьку ідеологію? Здорову, адекватну людину таке "варварство" не могло не шокувати, але вже за кілька днів, Тірі побачив інші розправи: він на свої очі бачив масові розстріли, грабунки, вбивства і зґвалтування, які чинили більшовики після 9 лютого, коли вони захопили місто. Сподіваюся, в цей момент пан Тірі зрозумів киян і те, чому вони так вчинили з "повстанцями". Принаймні в 1927-му році, коли в Бельгії вийшла його книга, він уже досить точно давав оцінку діям Центральної ради, яка не змогла позбутися соціалістичного баласту, а тому програла:

"Ні, справді, нічого з явленого нам нині передбачити тоді не вдалося. Навіть уявити не могли всієї страшної патетики у боротьбі червоних з червоними, всієї, вочевидь, жахливої деморалізації соціалістів-революціонерів, що нарешті опинилися віч-на-віч із страхітливим, логічним завершенням революції, котру самі й накликали."

Тож спогади бельгійця про Київ у 18-му році цікаві саме своєю атмосферністю, а не правдивістю подій. Ця книга гарно придасться тим, хто хоче відчути дух епохи. Тим паче, персонажі в книзі ніби показово фактурні: Василь і Данило росіянин і єврей, друзі які пройшли разом першу світову, але тепер перший підтримує більшовиків і бере участь в повстанні, а другий офіцер українського генштабу. Даша - більшовицька провокаторка, в яку закоханий Данило і яку, здається, хоче сам Марсель Тірі, й Лівія, студентка-полька, що підтримує Центральну Раду. З Лівією у самого Марселя відбувається дуже цікава і показова розмова, що не втрачає актуальності й сьогодні:

"- Авжеж, - спокійно відповіла Лівія, - українці знову стануть нашими ворогами, як це було й раніше. Але ми знову їх переможемо, як уже неодноразово перемагали, переможемо остаточно і не лише на полі бою, - приміром на Галичині русинське населення дуже швидко асимілювалося… Ні для нас нині й повсякчас існує тільки один істотний ворог на Сході - це унітарна російська імперія. Якщо ж Україна зараз переможе, і ця перемога призведе до розпаду решток імперії, тоді й Польща виживе, незалежно від того, чим ця війна завершиться в Європі"

Взагалі деякі герої дуже чітко вловлюють "суть часу" розуміють причинно-наслідкові зв'язки й тверезо оцінюють ситуацію. Фактично так роблять всі крім автора, який відверто нічого не розуміє, про що щиро зізнається в тексті. Проте з висоти прожитих років (нагадаю що книга була написана через 10 років після подій що там описані) Марсель Тірі робить дуже правильні висновки, вкладаючи їх у вуста своїх персонажів. Тому якщо хочете зрозуміти причини революційних подій, причини поразки наших визвольних змагань, чи просто відчути якими були ті непрості роки - читайте книгу бельгійця Марселя Тірі "Проїздом в Києві"

Джон Норман - "Тарнсмен Гора"

Почав читання: 24.07.2018 Закінчив читання: 28.07.2018

Я дізнався про цю книжку абсолютно випадково в коментарях до якоїсь статті в інтернеті. В одному з коментарів хлопака скаржився, що Джона Нормана незаслужено забули в сучасному екстраліберальному світі. Феміністки усього світу змогли затролити видавництва і всю навкололітературну спільноту, аби не допустити розповсюдження книг Джона Нормана. Причиною вони вважали об'єктивізацію жінок в книгах цього автора, де основний образ жінки - це раба на ланцюгу, яка виконує всі накази хазяїна.
Я взявся читати книгу "Тарнсмен Гора" Джона Нормана виключно аби позлити феміністок. Так, звісно це така собі причина, але на той момент мені її було достатньо. Проте маю одразу ж сказати, що книга мене розчарувала.
Ні, популярність Джона Нормана пішла на спад не через вчинки феміністок, а просто через те, що його книги справді не мають жодної художньої цінності. Дешевенька фантастика родом з 80-х чи 90-х, де на обгортці намальований перекачаний довбодятел-головний герой в набедреній пов'язці й з мечем на фоні інших планет, драконів і напівголих жінок - ось як можна охарактеризувати роман "Тарнсмен Гора". Центральний персонаж якимось загадковим чином перемістився на планету Гор з нашої багатостраждальної Землі. Пояснювати механіку міжпланетних подорожей автор вам не наймався! Все просто, пішов в гори, знайшов синю фігню зі своїм іменем, якій кілька сотень років (sic!), - хуяк ти втрачаєш свідомість, прокидаєшся уже на іншій планеті. Все ж просто, правда, навіщо ускладнювати книгу якимись поясненнями. А на чужій планеті все як треба. Два місяці тренувань і герой вже найкращий воїн і звісно ж Обраний! Його відправляють на перше завдання не абияке, а на "найскладніше і найвідповідальніше", яке обов'язково вплине на всю подальшу долю планети. Протягом усієї книги головний герой плоский і примітивний наче лопата. Він як став "найкращим воїном" "найчеснішим" і "найхоробрішим", то таким до кінця книги й залишився, не змінившись ні на крихту. Звісно. він потрапляв в ідіотські ситуації завдяки своїй гордині, самовпевненості й просто дурним вчинкам, але цей велет духу ні на секунду не зрадив собі й не змінив свій характер. Сюжет книги класично фантастичний, головний злодій виявляється не таким вже і злодієм, після того як його усувають від влади. Він просто альтернативно вирішував деякі питання й от уже герой замість боротися зі злодієм бореться на одному боці з ним з іншим, ще більш лиховісним жахливцем. Ну класика ж, щоб зрозуміти чим закінчиться книга навіть не обов'язково дочитувати її до кінця.
Окремо треба сказати про те, як в цьому, прости господи, фантастичному романі описані жінки. Я ж власне заради цього і починав читати книгу. Так, описи жінки в рабському нашийнику й одязі присутні в книзі, так декілька сторінок тексту присвячені тому як герой добивається покірності жінки й таки досягає мети. Але попри це він ще й відмовляється спати з рабинею, відпускає одну на свободу і взагалі закохується в неї. При цьому він просто випромінює благородство на кожному кроці, хіба ж може бути інакше? Взагалі, в книзі жінкам, окрім подружки головного героя, відведено дуже мало місця. Мені видалося, що Джон Норман просто не розбирається в жінках, тому навіть не пробує пропрацьовувати їх образи хоч трошки детальніше. У нього і чоловіки виходять шаблонно-карикатурні, а що вже про жінок говорити. Тому я не дуже розумію за що феміністки так образилися на цю книгу. Думаю, книжки Джона Нормана - це просто дешевенька писанина, яка насправді неактуальна в наш час, а феміністична протидія хіба підігріває інтерес до книг Нормана. Дайте йому спокій й через років 10 ніхто і не згадає що був такий автор.

Гаррі Гаррісон - "Deathworld"

Почав читання: 19.07.2018 Закінчив читання: 26.07.2018

Фантастика - це філософія. Те, що ви колись вчили в університеті під назвою "курс філософії", то лише історія філософії, або іншими словами це філософія минулого. Психологія - це філософія теперішнього, а от фантастика - це філософія майбутнього. Письменники-фантасти, якщо вони достатньо розумні, зазвичай описують не просто якісь вигадані світи, а поведінку людей в нових умовах. Загальновідомо, що до винаходу електрики про неї написали фантасти, так само як спочатку були написані фантастичні книги про польоти в космос, а вже потім були здійснені ці польоти. І таких прикладів можна привести дуже багато. У дійсно хороших фантастичних книгах розповідається про виклики морально-етичного характеру, які постануть перед людиною, що захоче підкорити інші планети. "Deathworld" Гаррі Гаррісона саме про це, про моральну дилему: боротися з природою інших планет чи увійти з нею в симбіоз, навіть якщо для цього доведеться поступитися частиною своєї ідентичності.
Чим вам не філософська проблема, яку доведеться розв'язати нашим дітям чи внукам: як колонізовувати нові планети. Чи пройтися по них нещадно випалюючи все, що хоч трохи заважає людському існуванню, чи вчитися співіснувати, розвиватися паралельно або змішуючись.
Останнім часом я читаю багато фантастики, яку колись пропустив в дитинстві, або перечитую те, що колись таки вдалося прочитати. Зараз цікаво з висоти свого віку подивитися на те, як вплинули на мене прочитані тоді книги. Я пам'ятаю, що прочитав інший цикл Гаррі Гаррісона "Щур з нержавіючої сталі", але і кілька книг циклу "Deathworld" мені вдалося знайти, хоча саме цього першого твору, який ще часто перекладають як "Нестримна планета", не вдалося прочитати раніше, от тільки зараз. Проте ідеї, закладені в цій книзі близькі мені й тепер. Звісно, мені подобається називати себе "вуглецевим шовіністом", але це скоріше тому, що сам термін звучить весело і красиво, аніж тому, що це справді є істиною. Не знаю чи пощастить мені дожити до того моменту, коли людство знайде позаземне життя або спробує колонізувати якусь планету окрім нашої домашньої. Але після того, як пройде ця нестримна жага побачити на власні очі щось нове, найцікавішим буде питання, як ми самі змінимося на новій планеті, чи зітруться відмінності між людьми тут на Землі, чи загостряться суперечності між жителями різних планет там, в космосі. Все це дуже цікаві теми, які будуть цікавити науковців майбутнього. Впевнений, що космоісторики майбутнього будуть шукати відповіді на свої питання в фантастиці нашого часу. Можливо навіть через кілька сотень років на планеті "Альфа Центавра ім. Тараса Шевченка" мій далекий нащадок захистить докторську дисертацію на тему "Вплив творчості Гаррі Гаррісона на швидкість настання космічної епохи"
Можливо мої записки навіть допоможуть йому в цьому питанні.

Ієн Бенкс – «Осина фабрика»

Почав читання: 18.07.2018 Закінчив читання: 24.07.2018 

Письменникам подобається писати про всілякі незвичайні речі: про щось таке, від чого кров стигне в жилах, або про щось фантастичне, що підбурює фантазію читача на різноманітні авантюри. Нічого поганого в цьому звісно ж немає, книга повинна дивувати, захоплювати й трошки лякати. Заради цього ми й читаємо книги: щоб поринути в придуманий автором світ, щоб розділити його, авторське, безумство, зрозуміти як нещасний письменник "божеволіє від світу". Проте цього недостатньо для гарної книги. Потрібно додати ще захопливий виклад божевільної історії, аби забезпечити увагу читача. Стилістично "Осина фабрика" Ієна Бенкса - неймовірно цікавий роман. Герої живі й дуже динамічні, вони міняються протягом всієї книги, вони пластичні, цікаві, багатогранні. Зазвичай, читаючи книгу, я уявляю собі персонажів, сцени, місця в яких відбуваються певні описані події. Часто в моїй голові це виглядає наче всі події розвиваються біля великого і дуже яскравого ліхтаря. Моя уява це і є цей ліхтар, вона освітлює шматок прочитаного тексту, формує уривок і програє його перед моїми очима, а усе, що не вкладається в цю сцену, тоне в мороці. Деякі автори пишуть свої романи так, що мій уявний ліхтар може освітити тільки кількох персонажів, риси їхні тьмяні, фігури їхні нечіткі, темрява наступає на них зусебіч. А буває, що автор роману так майстерно володіє майстерністю слова, що я моя уява малює дуже чіткі картинки з безліччю деталей, а темрява проступає тільки десь далеко поза основною сценою. Ієн Бенкс в цьому сенсі неймовірно талановитий автор, бо від його роману в моїй уяві вибудувався цілий світ. У мене давно такого не було, я ніби поринув в описані місця, ніби фізично був присутній у всіх тих сценах, що їх описував автор. Темрява відступала, її зовсім не було помітно. Кілька разів я ловив себе на думці, що зараз я читаю про прибережну піщану косу на пляжі, а в уяві бачу горизонт і як небо відбивається у воді, а вода в небі, себто я уявляв набагато більше, аніж було написано. Я повертався на кілька абзаців назад, думаючи, що ця сцена десь була описана вище, але ні. Це все я прочитав між рядками й намалював у своїй голові. Ось в цьому справжня майстерність автора.
Проте, у мене є деякі зауваження до сюжету. І ні, справа не в жорстоких сценах насилля, які Ієн Бенкс в деталях описує з якимось збоченим задоволенням. У мене стискалося серце, коли головний герой Френк безсердечно вбивав свого молодшого брата, наказавши йому стукнути палицею по старій нерозірваній міні, чи коли він прив'язував до повітряного змія маленьку двоюрідну сестричку, а потім дивився як її відносить у море. Читати це було жахливо неприємно, проте я очікував, що все це якось буде пояснено в кінці книги. Я чекав підведення якихось підсумків, зроблених висновків, але книга має відкритий фінал у всіх можливих сенсах цього слова. Можливо це зроблено для того, щоб кожен читач міг задуматися. Про те, як багато неадекватів з психічними розладами ходять з нами одними вулицями, чи про те, як життєві проблеми впливають на психічний стан і спонукають нас до жорстокості. Але особисто для себе я усвідомив таку річ: усі ці новітні методики виховання дітей, усі експерименти над дитячими свідомостями - це дуже і дуже небезпечно якщо використовувати їх бездумно. Людська психіка - крихка річ, а тим паче якщо мова йде про дитину. Тому варто з розумом підходити й до виховання дітей і до читання книг.
Я не хочу спойлерити, забираючи у вас можливість прочитати книгу, тим більше, це лише власне мої висновки, в іншого читача вони можуть бути абсолютно інакшими: відкритий фінал дозволяє трактувати історію як заманеться. Але попри це маленьке зауваження, книга Ієна Бенкса безперечно цікава, а автора чекає велике майбутнє, враховуючи, що це всього лише його перший роман.