Йозеф Рот – «Марш Радецького»

Почав читання: 02.12.2017 Закінчив читання: 15.12.2017

Чи бачили ви колись, як руйнуються імперії? З жахливим гуркотом падають величні споруди в древніх столицях, розбігаються в різні сторони народи, які цю імперію населяли, чи під звуки нових сподівань вмирають старі ідеї. Всі думають, що знають як гинуть імперії, як помирають держави, але у дійсності те, що видно назагал - то лише предсмертна агонія. Насправді усе відбувається інакше: держава вмирає тоді, коли розбиваються серця тих, хто її населяє, тих, з кого складається хребет цієї імперії. Книга "Марш Радецького" саме про смерть. Це ідеальний опис однієї історичної смерті, де сам марш виступає в ролі похоронного маршу, хоча звучить він упродовж всієї книги. Це ніби об'єднавча ідея, червона нитка, що пронизує весь роман і приводить до кінця історії читача, який вхопиться за неї на самому початку тексту.
Попри те, що сам марш звучить дуже велично і радісно, разом з читанням книги Йозефа Рота він проводжає у вічність епоху, що відходить. Усі персонажі книги рано чи пізно відчувають це наближення смерті. Ні, не своєї, вони чують смерть монархії, фізично відчувають злам епох, на межі яких живуть. "Марш Радецького" - це книга про смерть, думаю мені буде цікаво її перечитати на старості років, коли і я відчуватиму її холодний подих.
Цікаво, що Йозеф Рот народився в Бродах, вчився у Львові й Відні, при цьому він був євреєм і підданим австро-угорської монархії. Така біографія чи не найкраще показує якими були часи тієї епохи, що відійшла разом з початком Першої Світової Війни. Ми, українці, звикли сприймати часи перебування наших земель в складі різних імперій, як боротьбу за свою ідентичність, як намагання залишитися собою і вибороти державу. Але, читаючи "Марш Радецького", я мав нагоду подивитися на цю ситуацію з іншого боку. Головні герої роману - словенські землевласники, які отримали з рук Франца-Йосифа дворянство і цим відірвалися від свого коріння. Три покоління родини Тротта не стали австрійцями чи угорцями, вони стали австроугорцями. Але стали запізно, ця держава вже почала гинути. І все, що залишилося цим людям, - спостерігати як молоді, сильні народи, що прагнуть волі, рвуть на шматки старе і немічне тіло імперії. Роман Йозефа Рота наповнений смутком через те, що відходять старі часи, а нові часи не передбачають існування таких як пан Рот. Алюзії, яких в книзі відверто багато однозначно виростають з аналогій між життям автора і родиною головних героїв його книги. Він бачив усе що відбувається навколо, жив серед українців не будучи одним з них, і при цьому розумів що він тут чужий. Цей смуток, ця туга - ось те, що читається між рядками книги. Будучи євреєм, Йозеф Рот відчував цю проблему відсутності землі під ногами, землі, яку можна назвати своєю. Він майстерно екстраполював це в тексті на прикладі словенців, що відмовилися бути словенцями. Читаючи "Марш Радецького", мені постійно думалося, наскільки ж ми щасливі люди, що можемо жити на своїй землі, біля своїх одноплемінників. Хай навіть ця думка є дуже ретроградною і не відповідає духу епохи, але читаючи такі романи розумієш трагедію людей, які покинули своє коріння, відреклися від свого минулого, а потім волею історії втратили своє майбутнє.
Книга Йозефа Рота, це реквієм, що звучить над їхніми могилами, реквієм, що звучить між старими імперськими будівлями Відня, коли вулиці порожні від туристів. Кажуть, якщо ввечері гуляти в парку замку Шенбрунн - імператорській резиденції Австо-Угорської імперії, то на заході сонця, якщо притулитися до теплого, нагрітого за день, каменю з якого побудований палац, то можна почути звуки Маршу Радецького - мелодії величності, яка зникла назавжди.

Аркадій і Борис Стругацькі – «Обитаемый остров»

Почав читання: 16.11.2017 Закінчив читання: 05.12.2017

Я дуже люблю фантастику. Даються в знаки підліткові вподобання, коли я зачитувався різноманітною фантастичної літературою. Дивно, що в ті часи мені в руки не втрапила книга Аркадія і Бориса Стругацьких - "Обитаемый остров". А читати тут дійсно є що, попри приналежність роману до "радянської фантастики", попри жахливу цензуру, яку довелося пройти тексту для того, щоб бути опублікованим, основний підтекст твору залишився незмінним. Це певно чи не один із прочитаних мною романів Стругацьких, який під час читання занурює тебе в атмосферу трагічності і невідворотності. Звичайна дуалістичність радянської фантастики з "хороші наші" проти "поганих їхніх" в цьому тексті майже не помітна і постійно під час читання в голові пульсує думка - не все так просто тут.
В книзі повно алюзій на тоталітарну дійсність, яку автори, живучи в срср бачили щодня за вікном. Тому варіантів прочитання цієї книги є два. Перший - якщо ви живете в тоталітарній дійсності, де є свої "неизвестные отцы" і свої вежі, що зомбують населення, тоді ви сприймаєте книгу, наче казку, фантастичну історію про вигадане майбутнє, яке ніяк не стосується вас. Другий - якщо ви живете у вільній країні, а вежі псевдо-балістичного захисту побудовані у ваших сусідів. Тоді стає зрозуміло, що "Обитаемый остров" це не просто фантастика, а скоріше дуже глибоко законспірована терористично-текстова диверсія проти тоталітарного устрою сусідньої держави.
Це не перша книга Стругацьких, яку я читаю протягом останнього часу, і всі вони мають одну спільну рису, яка видається мені дуже важливою для розуміння усієї творчості братів-фантастів. І в книзі "Обитаемый остров" і в "Полдень 21-й век" на Землі встановився абсолютно адекватний політичний устрій. Всі щасливі, немає війн, голоду, проблем, усі біди у Всесвіті знаходяться поза Землею, на інших планетах. Саме це показує той ескапізм, якого прагнуть письменники - вони своїми книгами втікають від дійсності в якій живуть. Тоталітарний совок в їхній уяві трансформується в людяний політичний режим майбутнього. Лишилося лише дочекатися його, за якусь сотню, другу років. Саме тому, радянська фантастика і була такою популярною серед населення тієї країни: вона давала можливість закрити очі і не бачити того, що відбувається навколо, а тільки мріяти про інші світи і майбутнє щастя.
Думаю книги Стругацьких однозначно треба читати, окрім неймовірно яскравих образів, окрім детально змальованих образів інших світів, в цих книгах ще й є про що подумати. Це не просто текст для розваги. Скоріше це ще одна історія про пошук "справедливості для всіх і даром"

Мартін Брест - "Пехота"

Почав читання: 14.11.2017 Закінчив читання: 30.11.2017

Є такий жанр в літературі, як "лейтенантська проза" - розповідь про військові часи, описані від імені молодих лейтенантів, які на своїх плечах винесли всі негаразди обох Воєн, тих про які пишуть з великої літери. Чому саме лейтенантська проза? Все просто: в ті часи саме лейтенанти були з одного боку достатньо освіченими, аби вміти відтворити пережиті бойові враження в тексті, а з іншого боку - достатньо близько до епіцентру подій, щоб їхні спогади не перетворилися в суховаті мемуари штабних генералів. Але це було колись, в нашій Війні, яка ще досі триває, зароджується новий жанр - "сержантська проза". Молоді мобілізовані солдати і офіцери, колишні інженери, лікарі, викладачі пишуть про війну так реалістично і проникливо, що фізично відчуваєш шкірою вітри Донбасу і чи не на кожній сторінці падаєш разом з автором в холодну промерзлу українську землю, пригинаючись від мінометних осколків.
"Піхота" Мартіна Бреста - яскравий приклад такої сержантської прози, де реалістичне армійське життя "на нулі" подається без прикрас і героїчної мішури. Персонажі Бреста не вигадані, реальні. Вони курять, матюкаються, п'ють "львівську червону" каву відрами і захищають нас з вами. Ну і ніби випадково вони захоплюють ворожі опорні пункти, «віджимають» "сіру зону" і стріляють по сєпарським позиціям з СПГ. Роблять це легко і невимушено на папері, але так, що, читаючи, розумієш справжню ціну цієї псевдолегкості.
В цій книзі немає героїчності й патетики. Цей текст не агітка і не намагання вихвалятися тим, який автор крутий вояка. Цей текст - це лише результат того, як один, окремо взятий сержант, намагається не збожеволіти від тієї війни, яку змушений вести. І саме цим і цікава книга Мартіна Бреста. Тим, що чесніше про війну написати, напевно, і неможливо в принципі.
Звісно, ми всі дещо ідеалізуємо наших солдатів, тих хто носить сталеві пластини бронежилетів між ворожими окопами і нашими мирними містами. Ця ідеалізація нікого не дивує. Це логічно і нормально, але тим не менш ми повинні бачити і відчувати справжню війну, намагатися подивитися на неї очима тих, кого ми відправили воювати замість себе. Бо це справді ми їх відправили. Не генерали, не влада, не обставини. Їх відправили ми і вони ТАМ для того, щоб ми були ТУТ. Все просто і логічно і найменше, що ми можемо зробити для них - це слухати їхні історії, читати їхні книги і вчити наших дітей на їхньому прикладі.

Паскаль Брюкнер – «Гіркий місяць»

Почав читання: 09.11.2017 Закінчив читання: 20.11.2017 

Якщо батьки виховали вас у пуританській традиції, якщо у вас від думки про секс з увімкненим світлом одразу ж починається нервово сіпатися око, якщо ви не уявляєте собі як можна кохатися у позиції відмінній від місіонерської, то вам краще перестати читати цей текст і варто ніколи не брати в руки книгу "Гіркий місяць" Вважайте, я вас попередив! Тепер тільки ви відповідальні за те, що ваші непорочні думки в голові заляпає брудним, непристойним але добіса цікавим романом Паскаля Брюнера!
Але якщо говорити серйозно, то роман "Гіркий місяць" це не про збочення. Точніше, не тільки про них. Це скоріше розповідь про стосунки між людьми, про те, що єдиний спосіб залишитися близьким з дорогою тобі людиною - це вірити їй і говорити з нею. У мене склалося таке враження, що усим цим описом різноманітних статевих збочень, автор лише намагається викривити уявлення читача про поняття "норми". І робить він це тільки для того, щоб запропонувати потім нову модель стосунків, відмінну від традиційної "Я любитиму тебе вічно", якою закохані так люблять хвалитися, повторюючи її безмірну кількість разів.

"В сущности, мы совсем не спешили к развязке. Нам не нужны были грубые плотские доказательства, которыми жаждут обменяться мужчина и женщина, когда между ними вспыхивает искра."

Брюкнер в художній формі намагається описати нові правила закоханості, нові правила шлюбу, якщо хочете. В цих правилах немає нікого, крім двох людей і домовленостей між ними. А про що вже вони домовляться, те і буде вважатися нормою. Захочуть - будуть все життя кохатися кладучи між собою простирадло, а захочуть і влаштовуватимуть… все те, що описано в романі Брюкнера.
Окрім цього, в тексті неймовірно красиві алюзії. В чому автора не можна звинуватити, так це у неймовірно красивих метафорах:

«Ягодицы — это образ рая, символ изобилия, земля обетованная с молочными реками и кисельными берегами, поэтому и влекутся к ним верующие с бедняками»

Звісно, в книзі є не тільки красиві сцени і описи збочень. Раз за разом Паскаль Брюкнер зривається в філософствування і, здається, забуває, що пише все ж художню книгу. Оця академічність тексту дуже доречна, бо вона не дає тексту, наповненому детальними описами різноманітних нестандартних забав незвичайної парочки, перетворитися на брудну і ницу літературу для товстеньких домогосподарок які довгими зимовими вечорами себе задовольняють під читання еротики. Роман же ж "Гіркий місяць" це скоріше маніфест нового кохання, філософська концепція про спосіб любові. Я більше ніж впевнений, що готуючись до написання цього тексту, автор проводив… хм… "дослідження" і ці дослідження не сподобалися б багатьом моралістам.
В будь-якому випадку роман "Гіркий місяць" варто читати усім, хто не боїться гнучкості і варіативності сучасного кохання.

Роджер Желязни - "Ночь в одиноком октябре"

Почав читання: 01.11.2017 Закінчив читання: 08.11.2017 

Можна скільки завгодно звинувачувати фантастичні книги в несерйозності, але насправді вони вчать дуже базових речей. Без читання фантастики нема чого братися до серйозних філософських трактатів. "Ночь в одиноком октябре" Роджера Желязни – хороший приклад гарної, правильної містичної історії. Це не просто казочка про те, як чарівники, відьми, вовкулаки і вампіри зібралися на початку жовтня для проведення таємничої "Гри", яка мала завершитися в Хелоувінську ніч великою битвою, це історія про вічну боротьбу добра зі злом і про те, що немає значення на якому ти боці: є речі важливіші за ці ідеалістичні битви. Неймовірно цікава і захоплива історія, яку розповіли з незвичайного боку, не від імені героїв - людей, а від імені їх тотемних тварин. Книга розповість про те, що не так важливо, які у тебе ідеї, а те як ти їх застосовуєш. Здавалося б просто містична казка, про те як борються магічні сили, перетворюється на глибоку за своїм змістом притчу, де головна ідея може бути висловлена словами одного з головних героїв: 

"Мне стало интересно, то важнее для Великого Сыщика: следовать букве закона, или быть справедливым" 

Думаю саме в цих словах ховається квінтесенція новели Желязни. Що важливіше: слідувати правилам, залишатися на тій самій стороні, яку колись вибрав, боротися за добро в своєму, глобальному розумінні, чи робити добро в маленьких масштабах, допомагати тим, кого називаєш другом навіть якщо вас доля розкидала по різні боки барикад? Так чи інакше, цей вибір зустрічається в багатьох книгах і часто нам доводиться в житті приймати такі ж непрості рішення, і біс його знає як вчинити правильно.
Я не знаю де цей вибір описаний краще: в серйозних філософських книгах чи в отаких-от новелах фантастів. Але я точно впевнений, що якщо колись вам потрібно буде розповісти власному сину чи доньці про те, що таке зло і що таке добро, і ви хотітимете, щоб вони справді зрозуміли це, а не сприйняли якийсь завчений шаблон - дайте почитати їм "Ночь в одиноком октябре".
Не бійтеся цієї дещо похмурої романтики, змальованої в книзі, темний - не значить злий. Не довіряйте тим, хто якнайперше запевняє вас в своїй доброті: навіть священики можуть бути жорстокими вбивцями і фанатиками. Покладайтеся тільки на своїх друзів: тих, хто з вами говорить, хто ділиться з вами важливим. Такі не підведуть і не зрадять - ось, що важливо.

Флориан Иллиес -"1913. Лето целого века"

Почав читання: 26.10.2017 Закінчив читання: 07.11.2017 

Передати дух епохи - ось справжня мета книг. Так, щоб відкривши сторінку, поринувши в читання, ти забув про все на світі і загубився в часі й просторі, не пам'ятав хто ти та де ти знаходишся, щоб не відчував нічого, окрім того про що читаєш. Якщо ви думаєте, що книги діють тільки на ваш зір, безсоромно відкриваючи перед вашим поглядом свої білосніжні сторінки, то ви дуже помиляєтеся. Якщо книга справді хороша, ви не тільки не будете нічого бачити навколо, але і нічого не будете чути. Більше того, ви почнете відчувати запахи, які могли б відчувати якщо б були героєм книги. Не вірите? Спробуйте прочитати "1913. Лето целого века" Флоріана Ілліеса.
Думаєте 20-те століття почалося в 1900-му? Ні, воно почалося в 1914-му, разом з початком Першої Світової. Але як підвести підсумки попереднього століття? "Подивитися на останній його рік" - каже пан Ілліес, і я не можу з ним не погодитися. Час, який часто називали "Прекрасною епохою", добігає кінця, всі відчувають наближення великих змін, але при цьому відсторонено продовжують робити вигляд, що все гаразд, що нічого не сталося. Але як казав Булгаков "Аннушка вже розлила масло" і нічого вже не змінити. Можна лише спробувати востаннє вдихнути якнайглибше і пірнути у вихор змін.

"Сталин идет по парку, размышляет; начинает темнеть. Ему навстречу идет другой гуляющий: двадцать три года, несбывшийся художник, проваливший вступительный экзамен в Академию искусств и теперь убивающий время в мужском общежитии на Мельдеманнштрассе. Он, как и Сталин, ждет своего большого шанса. Его зовут Адольф Гитлер. Возможно, они, о которых знакомые того времени рассказывали, что оба любили гулять около Шёнбрунна, однажды вежливо поприветствовали друг друга, приподняв шляпы, когда бродили по бесконечному парку. Эпоха крайностей, этот страшный короткий двадцатый век, начинается январским днем 1913 года в Вене. Остальное – молчание. Сталин и Гитлер не встретились, даже когда в 1939-м заключили свой роковой «пакт». Никогда они не были в такой близи друг от друга, как в один из этих студеных январских вечеров в замковом парке Шёнбрунна."

Хіба не страшно собі це уявляти?! Двоє людей, які спричинили стільки зла, могли спокійно собі прогулюватися в парку, не знаючи, що буде далі. А ще більше мене пересмикує, коли я згадую, що в цьому році я теж гуляв в тому ж парку. Може і я бачив когось такого, хто скоро змінить моє життя? Як взагалі все це неймовірно - оглядатися на майже столітню давнину і намагатися осягнути, чим жили тодішні люди, що робили, чого прагнули. Для того, щоб написати такий текст потрібно справді бути майстром. Вміти все життя Кафки вмістити в два речення, це багатого вартує, я вам скажу:

"Он пишет Фелиции большими буквами на конверте: «Ничего еще не решилось. Франц». Всего несколько слов – а уже автобиография."

Хіба це не фантастичне вміння, яке недоступне більшості? Вміння написати про художників так, щоб я, людина, яка ніколи не цікавилася живописом - шукала картини Оскара Кокошки. Щоб ті, хто не дозволяв собі цю неймовірно приємну словесну розпусту в листах коханим людям, читаючи рядки "Едва ли еще найдется в Вене 1913 года что-то столь беспощадно сексуальное, как переписка и роман между Кокошкой и Альмой Малер" кидалися писати тим, про кого ніяк не можуть забути. Хіба не в цьому справжня майстерність автора і справжня мета книг?
Я читав і відчував як з тихим шелестом проходять повз красиві жінки з шаленими поглядами, як за ними біжать божевільні художники-модерністи, як трагічно помираючи на кожному кроці йдуть невдахи-генії, ті чия проза важливіша за життя. А за ними насувається темна і непроникна стіна дощу. Дощу, який змиє старі часи і розчистить шлях новому століттю.

Іван Байдак – “Тіні наших побачень”

Почав читання: 12.10.2017 Закінчив читання: 25.10.2017

Знаєте бувають різні типи письма, я поділяю їх за деякими ознаками, які можна умовно назвати "стратегічною" і "тактичною" прозою. Стратегічна проза має важливу місію, ідею, думку, вона вчить тебе, міняє впливає на тебе, намагається зачепитися за твій мозок і вирвати з нього шматки сірої речовини. Такі книги довго не забуваєш, довго над ними міркуєш, намагаєшся екстраполювати прочитане в них на своє життя і свої думки. Один із прикладів стратегічної прози - одна з останніх прочитаних мною книг "Что делать?" Чернишевського. Читати її важко, але цікаво, а виділити цитату, яка сподобалася майже неможливо, бо тоді доведеться цитувати кілька сторінок тексту, аби хоч щось було зрозуміло. А є книги тактичні, які читаєш і на кожній сторінці дивуєшся влучності фраз і образів, проте глибинно ця книга не може тебе ніяк змінити. І це не означає, що якісь типи текстів кращі, а якісь гірші, зовсім ні. Вони просто різні.
Книга Івана Байдака тактична, я понавиписував з неї цитат чи не найбільше з-поміж усіх інших, прочитаних в цьому році книг. Проте саме така тактичність книзі найбільше пасує. Можна було б подумати, що це збірка новел про стосунки, про це навіть написано в анотації. Проте усе не так просто. Скоріше це книга про себе, такий собі сучасний спосіб написати власну автобіографію, через художні образи своїх головних героїв. Хочеш дізнатися щось про Івана Байдака? Прочитай книгу, і збери собі уявлення про автора таке, яке сам забажаєш. Зручно і просто, а коли що завжди можна сказати "хей, читачу, ти ж сам це вигадав, я не такий". Так, це ніби вияв слабкості автора, проте я цілком пробачаю йому цю слабкість. В світі, яким володіє інформаційний шум, де як не за цим шумом ховатися ранимим натурам.
І так, щоб вже остаточно висловити моє шанування книзі "Тіні наших побачень" скажу, що це книга в якій я найбільше знайшов себе, особливо в тій частині, де автор відверто так описує власний світогляд. Це скидається, на такий собі публічний ексгібіціонізм, яким люблю страждати і я. А ще в тексті багато про жінок, ну ви ж розумієте чому мені сподобалася ця книга, так? :) Про них сказано прямо і алегорично, але найголовніше, що автор намагається через них пізнати себе самого. Ось цей момент як на мене справжньою ниткою Аріадни проходить через усі новели, з яких складається книга.

“Я вкотре пояснюю, що історія митця в житті жінки може бути лише епізодичною, що жінки не можуть закохатись у те, що не має майбутнього. Їм завжди потрібні гарантії. Тому мої жінки схожі на прохідні поїзди, передчасні оргазми чи хімічну зброю, що інколи постають в їхній уяві. Часом вони шукають ніжності, часом - спокою, здебільшого через те, що надто довго залишалися самі. Але потім обов'язково самого залишають тебе, зберігають тебе як спогад, що до нього обіцяють часом повертатися, а ти далі засліплений ідеєю мистецтва, створюєш ці душевні історії та вбиваєшся у нових рядках.”

Николай Чернышевский – “Что делать?”

Почав читання: 21.09.2017 Закінчив читання: 19.10.2017

Як ви думаєте наскільки сучасні люди відрізняються від людей кінця 19-го сторіччя? Дуже відрізняються? Ніякої різниці нема? Якщо хочете отримати відповідь на це питання, раджу вам почитати романи того часу. Довгі і тягучі з велетенською кількістю незначних деталей, розлогими описами інтер'єрів і природи, об'ємнішими за які бувають хіба описи характерів персонажів, вони здадуться вам нестерпними до читання. Така романістика позаминулого століття занадто всеохопна, забирає забагато часу, не вписується в ритм нашого сучасного життя. Цим ми різнимося. Але коли починаєш вчитуватися в тексти, усвідомлюєш свою схожість з тими людьми, попри всі відмінності в базових питаннях ми точно такі самі як і вони, ми не відрізняємося концептуально.
Я почав читати цю книгу тільки по одній причині, я почув, що це була улюблена книга Леніна. Мені стало цікаво, що ж такого могло сподобатися цій жахливій людині. Звісно я не чекав прочитати тут закликів до терору і масових вбивств. Скоріш за все це мала би бути просто ідеалістична книга, яка була потрактована Ульяновим занадто буквально, що і призвело до всіх тих жахіть, до яких Ленін був причетний. Я не помилився по суті, лише трохи не вгадав по формі. Очікував побачити короткий політичний памфлет, я натомість прочитав великий, алегоричний роман. Ну що ж можливо Чернишевський тут і правий, інший формат цього тексту не зацікавив би тодішнього читача. Натомість класична любовна історія як фон для зображення нового типажу людей, про яких мріяв автор, видалося ідеальним порівнянням. В ті часи роман "Что делать" здійснив маленький переворот в певних колах людей. Він видався нахабним, вульгарним, руйнуючим тогочасні "скрєпи", про нього говорили тихо аби не наразитися на остракізм, але все ж про нього говорили. Свою місію текст виконав на сто відсотків, для молоді того часту він став маніфестом, закликом до дій. З висоти теперішнього 2017-го року звісно ж ідеї Чернишевського хочеться критикувати. Хочеться взяти його чистий ідеалізм і показати до яких крайнощів цей ідеалізм може призводити.
Але особисто для мене особливо цінним в цій книзі стало інше. Чернишевський кілька разів в тексті починає гратися з читачем, він перериває розповідь і знущаючись, пропонує вгадати що буде далі, як зміниться сюжет, або ж він полемізує з людиною по інший бік книги, висміюючи його ідеали і прогнозоване ставлення до героїв. Я втягнувся в цю гру, запропоновану автором і чесно кажучи, кілька разів був добряче посоромлений, незважаючи на те, що я вважаю себе досвідченим читачем, якого викрутасами сюжету не здивуєш. Чернишевський здивував, але то пусте, з беззаперечну заслугу я ставлю собі інше. Я впізнав образ однієї з головних героїнь, незримо присутніх в книзі, буквально з перших рядків про неї:

"- Только, кто же ваша невеста? Вы говорите так загадочно.
- Это моя тайна. Я совершенно разделяю желание бедных, чтоб их не было, и когда-нибудь это желание исполнится: ведь раньше или позже мы сумеем же устроить жизнь так, что не будет бедных; но...
- Не будет? - перебила Верочка: - я сама думала, что их не будет: но как их не будет, этого я не умела придумать - скажите, как?
- Этого я один не умею сказать; это умеет рассказывать только моя невеста; я здесь один, без нее, могу сказать только: она заботится об этом, а она очень сильная, она сильнее всех на свете. Но мы говорим не об ней, а об женщинах. Я совершенно согласен с желанием бедных, чтоб их не было на свете, потому что это и сделает моя невеста. "

Я думав, що це особисто мій винахід, так сильно персоніфікувати Революцію в жінці, виявляється Чернишевський робив це ще в 1860-му. Але я впізнав її, бо не міг не впізнати. Я свідомо не хочу приділяти в своїй рефлекції на "Что делать", великої уваги цьому моменту, бо він для мене є досить інтимним, таким яким не хочеться ділитися. Зазначу лиш, що мені дуже імпонує такий підхід до зображення Революції і окреме задоволення я отримав саме від образу її як нареченої багатьох чоловіків.
Думаю, якщо я колись захочу стати ідеологом нової революції, то натхнення потрібно буде шукати саме в романі "Что делать". До зустрічі на барикадах.

Озрен Кебо – «Сараєво для початківців»

Почав читання: 22.09.2017 Закінчив читання: 02.10.2017

"Поміркованість - передумова виживання будь-де у світі, а надто у Сараєві. Бути поміркованим означає нічим не виділятися в оптичному прицілі"

Читати "Сараєво для початківців" фізично боляче, але не тому, що на кожній сторінці є смерть у тій чи іншій формі: хтось помирає, говорить про неї або бачить її. Біль відчувається скоріше від фаталістичності, невідворотності цієї смерті. На сторінках книги Озрена Кебо сараєвці помирають легко, більше того, вони всі вже мертві, просто відкладено. Оце і лякає найбільше. Повірте, жоден голівудський жахливчик не зрівняється з цим відчуттям страху. Цікавим є те, що аналогічні відчуття були у мене в день розстрілів на Майдані, але тоді, окрім цього, я відчував ще пекучу лють, яка не давала просто так взяти і опустити руки. А в "Сараєві…" є тільки приреченість. Ця книга читається дуже повільно, бо навіть я, безсердечний, не можу проковтнути стільки страждань за раз.
З цим твором не можна поводитися необачно, не можна просто так взяти, відкрити і почати читати. До неї потрібно готуватися. Мені, наприклад, дуже важко було почати читати книгу без попереднього налаштування на неї. Перші кілька сторінок завжди проходили десь повз свідомість, доки не ставалося те, що можна назвати "deep dive" і я з Києва 2017-го переносився в Сараєво 1992-го. І от в цей момент все ставало на свої місця, і я починав розуміти написаний текст. Якась специфічна відстороненість автора, яка мене дивувала на початку, тепер ставала єдиноможливим способом описати ті події.
Так, це дуже непроста книга в плані сприйняття: вона не про події, а про відчуття. Люди, які звикли до літературних описів, згубляться тут і будуть безцільно блукати сторінками: то тут, то там, в тексті натикаючись на постріли снайперів, чи воронки від мінометних вибухів. Цей текст про інше, він про те, як це відчувати що навколо і всередині тебе жах, а тобі треба вижити і не зламатися. Про те як ростити серед війни дітей і про те як дивитися, коли їх у тебе на очах вбивають. Про те як цінувати прості речі, як їжа, вода, книги і як приймати відсутність усього цього. І головне - як від цього усього не збожеволіти.

"На одному закритому, від снайпера закритому, подвір'ї діти бавляться в геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Уся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли є переконливою настільки, що аж актори в ній забувають про неї, сягають того рівня ентузіазму і відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість притаманна хлопчикам, має бути справжньою, щоби страждання призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не долинають звуки, що їх видає чоловіча команда у грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий, справжній, такий моторошний крик дівчинки, яка благає:
- Не треба, прошу вас! Не треба будь ласка, не треба... "

Зазвичай писати про такі страшні, без перебільшення, події, будь-який автор вирішує з двох причин, аби це знання розійшлося по світу і інші люди знали, чому і за що страждали боснійці, або з іншої причини, щоб змалювати в книзі надію на краще життя та на те, що все припиниться, і хоча б таким способом, через свій текст, втекти від реалій війни, яка розгортається навколо. У книзі Озрена Кебо, як на мене, немає ні того, ні іншого. Надія там уже давно мертва, ще в квітні 92-го її застрелили на мосту через Міляцку, снайпер вистрілив їй прямо в голову. Сподівання-на-краще ще трохи протрималося, воно не порушувало комендантську годину, сиділо вночі біля вікна не запалюючи свічку (електрики вже не було дуже давно), набирало воду тільки вночі і недалеко від дому. Але мінометний снаряд впав прямо під ноги Сподіванню і нічого його не врятувало. Майбутнє виїхало з Сараєва одразу як тільки стало зрозуміло, що місто в облозі. Тепер воно живе в Норвегії, працює продавцем в магазині, проте довгими, зимовими ночами, сидить біля вікна і думає, що все що нього є, варто було б віддати, аби опинитися в 92-му в Сараєво і слухати як рвуться міни на сусідній вулиці, і бути разом з своїм народом у найважливіший та найстрашніший час.

Кіт Робертс – «Павана»

Почав читання: 13.09.2017 Закінчив читання: 21.09.2017

В дитинстві, коли я запоями читав усе, що мені підверталося під руку, я особливу любов відчував до фантастичних книг. Життя підкидало тоді мені різні уроки, а я намагався їх вчити і або здавав іспит, або життя болюче пиздило мене книжкою по голові. Один такий урок про "вчасність" я дуже добре запам'ятав. Так як я читав купу фантастики, то мені дуже часто щось таке дарували на різноманітні свята. Одного разу, коли мені було десь років 14, хтось приніс мені книгу, на обкладинці якої було гордо написано "Англійський фантастичний роман" Звісно ж в першу ж ніч після того я почав читати цю книгу. Але тут то мене і чекало розчарування. Мене ніби щось відштовхувало від цього роману. Мені було незручно і некомфортно його читати, я прочитував кілька сторінок і розумів що нічого не пам'ятаю, я повертався, перечитував, але знову не запам'ятовував нічого. Це була якась магія. Я в принципі не вважаю що можна кидати книгу, якщо хочеш когось кинути - кинь дівчину, але книгу - не смій! Дочитуй до кінця.
Але з цією книгою у мене не складалося. Перший раз мене вистачило на пів першої глави, далі я перестав над собою знущатися і на кілька років її відклав. Потім повернувся до неї і з надзусиллям прочитав дві глави. Але історія повторювалася, я просто фізично не міг читати цей текст. Я проклинав свою принциповість, проклинав того хто придумав написати на обгортці цю привабливу назву про "фантастичний роман" і проклинав того, хто мені її книгу подарував. Але я знову її кинув.
І ще кілька разів я пробував повертатися до цієї книги, це було чимось схоже на болючи романтичні стосунки, тобі хріново, паскудно, ти мучаєш і себе і її, але раз за разом знову починаєш все по новій. Я не розумів в чому справа, але ніяк не міг себе пересилити, тому книга так самотньо і стояла на дальній полиці книжкової шафи. Аж ось мені стукнуло років 24 чи 25 і я коли їздив до батьків, побачив цю синю обкладинку і вирішив дати нам ще один шанс. І я був дуже здивований, бо книга неймовірно мені зайшла. Я читав і не міг надивуватися як тонко вона резонує з тим, що відбувається у мене в душі. Всі ті здавалося непов'язані історії, описані в різних главах, зійшлися разом в останній частині і це все пояснило. В той час я шукав сенс в багатьох подіях, які відбувалися навколо мене, намагався зрозуміти за якою механікою працює цей світ, як він влаштований і функціонує. І "Павана" навчила мене, багато чому. Хай це просто фантастична історія, про Англію, церкву, долю, про те що все у світі взаємопов'язано, що все витікає є попереднього і кожна дія має свій наслідок. Але тоді ця книга дуже допомогла мені багато в чому розібратися, систематизувати і усвідомити.
І от пройшло ще кілька років і я знову вирішив перечитати цей роман. Я досі вважаю його чудовим, досі захоплююся вмінням Кіта Робертса чудовим письменником, хоча цей роман уже не викликає у мене аж таку бурю емоцій. І це нормально, я виріс з того часу, змінився і те що колись було таким важливим, тепер просто лягло в основу мого світогляду і вже не викликає такої бурної реакції як колись. Але пам'ять про ті емоції і досі живе в мені :)

Хуліо Кортасар – Поза часом

Почав читання: 13.09.2017 Закінчив читання: 13.09.2017

Знаєте, бувають такі милі маленькі історії, які кожен береже десь глибоко в серці. Щось таке дуже інтимне, про що просто так не розкажеш. Але інколи, аби пояснити причини своїх вчинків, треба поділитися з оточуючими цими таємними історіями, які вплинули на твоє життя і привели тебе до того місця, де ти зараз є.
"Поза часом" Кортасара, саме така історія. Вона не схожа на його великі романи, вона не схожа на його маленькі есеї. Ця історія стоїть окремо, бо розповідає, як мені здалося, дуже особисту історію, яка тим не менше повпливала на модель стосунків які сам Хуліо, а потім і його герої в книгах, вибудовували з жінками.
Такі тексти не можна оцінювати і в жодному разі не можна засуджувати. Навіть більше того, мені видається, що вони пишуться не заради того, щоб бути прочитаними, а заради того, щоб бути написаними. Висловитися тут важливіше ніж здобути схвальний відгук.
Але попри все це маленьке оповідання дуже сподобалося мені своєю щирістю. Закоханість маленького хлопчика в старшу за нього дівчину, яка ось-ось має вийти заміж - це витоки тих любовних історій, які потім можна буде прочитати у всіх інших творах Кортасара. Образ зникаючої жінки, фантому який лиш на секунду дає торкнутися себе, а потім зникає в недосяжності потім буде повторюватися в тій чи іншій мірі у всіх його творах. Це оповідання лише один ключик, до розуміння Кортасара. Скільки таких ключиків ще необхідно буде знайти?

Сашко Ушкалов – «Жесть»

Почав читання: 10.09.2017  Закінчив читання: 12.09.2017

Раніше в моєму житті було купа всіляких трешових історій. Якось ми з компанією неформалів з мого універу пішли гуляти в Солом'янський парк, пити дешеве вино і взагалі розважатися так, як тільки можна розважатися, коли тобі 19 і ти їбанутий на всю голову. Якось неочікувано в дальньому кінці парку ми побачили дірку в паркані і вирішили перевірити, що там знаходиться. За парканом виявилася лікарня, а саме задній двір лікарняного моргу. Стіну цього самого моргу, змурованої з білої обшарпаної селікатної цегли, підпирала новесенька труна, оббита зовні якимось велюром, а зсередини ще якимось іншим, невідомим ні науці, ні п'яним неформалам, матеріалом. Як тільки я побачив цю труну, я зрозумів, що так просто повз неї мої друзі не пройдуть. Серед нашої тусовки був гот з пафосним поганялом "Блек" який завжди ходив в довгому чорному плащі і капелюсі з полями, чим мені дуже нагадував Ван Хельсинга з однойменного фільму. Попри всю свою "готичність" Блек був ще тим бовдуром і часто робив веселі і ідіотські вчинки чим страшенно засмучував свою дівчину, Ксюшу, маленького зросту світловолосу дівчинку з божественно красивою дупою і начитаною головою. Проте за секунду до того, як Блек побачивши цю труну, швидким кроком  хотів рушити до неї, його випередив маленький і вертлявий панк з не менш промовистим прізвиськом "Рєпка". Це шизофренічне чудо, вдягнене в косуху, чорні джинси на яких бовтався велетенський іржавий ланцюг, який би посоромився носити навіть мій пес Шарік, але точно не соромився носити Рєпка. Так от у всіх цих обладунках, з диким реготом Рєпка ломанувся до труни і заліз в неї, вмощуючись зручніше. Командним голосом він скомандував "Хлопці, закривайте". Не довго думаючи, ми з Блеком взяли кришку труни і накрили нею Рєпку. На кришці були зручні маленькі замочки, які ми тут же на місці і замкнули так, що самостійно наш панк-покійник вибратися не міг. Рєпка в труні почав вдавати зомбі намагаючись вибратися, так що труна підстрибувала і здавалося зараз впаде. Ми сміялися, а бідолашна Ксюша, яка була самою адекватною з нас усіх і цим мені страшенно подобалася, тільки сумно промовила "довбойоби…" Ми випустили "мерця" який тут же ж на місці почав ділитися з нами історією про те як побував "на тому світі". І вже коли ми йшли геть з цього дворика біля моргу я обернувся і побачив, що в вікні весь цей час стояла перелякана медсестра і дивилася на нас.

Для чого я вам це все розказую? Ця історія цілком могла б потрапити в збірку "Жесть" Сашка Ушкалова і дуже навіть би вписалася.