понеділок, 11 квітня 2022 р.

Клер Шерідан - "Щоденник мотоциклістки"

Почав читання:19.02.2022 - Закінчив читання:20.03.2022

 

У Бернарда Вербера є одна цитата, яку я вважаю досить влучною: "Нерозумно не бути анархістом у 20 років, але верх дурості - залишатися ним після 30 років." Можна змінювати кількість років, можна підставляти щось своє замість "бути анархістом" але по факту цитата залишиться незмінною, вона про вчасність і про те що усьому свій час. Проте як же цікаво уявити себе на місці людини що жила сотню років тому і спробувати уявити чим ти тоді довелося займатися, як жити, які політичні погляди мати. Найбільше мене непокоїть один факт, якби я жив сто років тому, чи був би я комуністом? Не знаючи що творитимуть ці нелюди коли прийдуть до влади було б дуже легко обманутися їхніми гаслами і повірити в комуністичну ідею. Адже саме таку помилку зробило багато розумних освічених людей. Одна з таких людей - Клер Шерідан, кузина Вінстона Черчіля, людина що здобула блискучу освіту, багато подорожувала по світу, багато чого бачила. Але все рівно вона дозволила собі обманутися, не помітила справжньої суті комунізму.
Клер Шерідан в першу чергу авантюристка. Людина, яка завдяки своєму походженню мала можливість робити що вона хоче. Гарна освіта дала їй ширину поглядів, багата родина - можливість не турбуватися про щоденний хліб, а вроджене бажання пригод - гнало її вперед безкрайнім світом. Все це разом могло як згубити її, так і зробити відомою. Клер пощастило і її життя пішло по кращому сценарію. Як відомо на початку 20-го століття серед молодих англійських інтелектуалів панувала думка про те що світ треба змінювати. І багато хто вважав що противагою старому світу грошей стане новий світ праці, що його оспівували багато людей. Тим цікавішим видавався "великий експеримент" який ставили в колишній російській імперії. Адже все виглядало так гарно з точки зору молодої англійки Клер: велика країна, де всі працюють і вносять свій вклад в спільну справу, де немає влади грошей і капіталу, де твоя праця є основним мірилом твого достатку. На рівні гасел це працювало просто ідеально і дуже захоплювало, лишалося лиш перевірити на практиці, подивитися своїми очима на це комуністичне диво. Тож Клер і її брат Пітер на запрошення Раковського вирішили мотоциклом проїхати Європою і совєцькою Україною. Вони чекали побачити щасливу країну, що живе в достатку, люди праці, які процвітають в "країні рад", красивих, освічених робітників, радісних селян… І Клер змогла це побачити! Вона була щиро захоплена комуністичною ідеєю, настільки сильно захоплена, що воліла не помічати певних нестиковок, відвертати очі від реальності, списуючи це на "залишки старих порядків", не слухати людей, які уже пожили в цьому "раю на землі" і тепер намагалися за будь-яку ціну виїхати геть. Цьому активно допомагала місцева влада, показуючи Клер і її брату те, що хотілося щоб вони побачили і приховуючи те, що цим англійцям бачити не потрібно. Наївна пані Шерідан думала, що ця країна настільки гостинна, про гостей тут так турбуються, що постійно дають їм супровід.

"На вулиці вже чекав мотоцикл супроводу з коляскою. Озброєний гвинтівкою міліціянт в будьонівці вскочив у неї, а його напарник всівся позаду водія. Ситуація здавалася страшенно діловою. Пітер переконував, що ми схожі на ескортованих бовдурів, я ж зауважила, що на тутешніх гірських стежках можуть промишляти бандити"
Видається що брат Клер таки був дещо розумнішою і розважливішою людиною. Сама ж вона воліла бачити позитив де тільки може. Робітник каже, що після революції зменшили заробітну плату? Нічого! Зате покращили умови праці, каже заводський інженер. В Катеринославі залишилася ціла лише одна вулиця? Байдуже! Зате дивіться які красиві українські степи. Місцевий чоловік каже що ненавидить комунізм! Ото дурний! Він просто нічого не розуміє. Зараз таких як Клер Шерідан назвали б корисними ідіотами, а в 20-х роках минулого століття вона і такі як вона була прикриттям для совєцької влади, за допомогою якого їм вдалося відбілитися перед Світом і налагодити дипломатичні стосунки. А вже в 30-х роках за допомогою інших бажаючих закрити очі і бачити тільки хороше з України вивозили зерно, в той час коли по селах люди помирали від голоду. Тому не тільки совєцька влада відповідальна за Голодомор. Частка провини лежить і на таких корисних ідіотах як Клер Шерідан. На тих хто закривав очі на злочини і хотів бачити позитив. Бо людина несе відповідальність за те, що вона чогось не знала, або не хотіла дізнатися, кожен відповідальний за те, що закривав очі і не шукав істину. І тоді і зараз.

четвер, 7 квітня 2022 р.

Павло Зінченко - "Українська дуельна традиція"

Почав читання:09.02.2022 - Закінчив читання:17.02.2022

Хочу одразу повідомити усе поштиве панство, яке буде читати цю оповідку мою і завважить, що якщо слова мої про цю книгу зачіпають честь читача чи автора чи інших панів, причетних до цієї справи, то такий уражений пан може сміливо подати позов до земського чи гродського суду. А якщо ж суд сей буде недостатнім для відновлення честі пана - то й до каптурового трибуналу (позаяк короля у нас немає), якщо ж і сього мало буде для відновлення честі, то я готовий в будь який зручний для сього пана час, стати тут, в коментарях до цього посту, і битися словесним двобоєм не на життя, а на смерть!
Напевно почати мені варто з того, що книга "Українська дуельна традиція" не є якимось унікальним історичним дослідженням. Про це сам автор щиро і чесно каже на самому початку. Скоріше це компіляція багатьох різноманітних історичних книг, які не ставили собі на меті розповісти про традиції дуелей на наших землях, але побіжно це згадували. Автор зібрав ці згадки під єдиною обгорткою і треба сказати зробив це досить професійно. Зазвичай такі книжкові компіляції читаються важко через свою строкатість, через потребу постійно перестрибувати з одного джерела на інше, з однієї манери викладу на дещо відмінну від попередньої. В книзі "Українська дуельна традиція" цього не відчувається, проте присутня проблема усіх подібних компіляцій - постійне враження "десь я це уже чув". Читаючи книгу постійно виникає думка про те, що ці слова я уже десь бачив, звідкись вони мені відомі. Проте це може бути лише моя проблема, адже якщо дивитися на список використаної літератури на які посилається Павло Зінченко, то я справді прочитав добру половину з них.
Тож можу сказати упевненістю, що коли на слові "дуель" ви уявляєте лише французьких мушкетерів - вам варто почитати цю книгу. Бо і на наших теренах дуелі не були рідкістю. Проте чого мені таки справді не вистачило в цій оповіді, так це певної художньої складової. Автор гарно розповідає про українські дуелі, порівнює наших дуелянтів з всесвітньовідомими французами чи італійцями, проте зовсім не допомагає мені пірнути в якусь таку історію з головою. Я читав книгу і постійно думав, що от тут би додати невелику художню вставку де описати дуель між якимись українськими шляхтичами! Якими б гарними барвами заграла ця історія, наскільки простіше б тоді читачу було зрозуміти суть цих дуелей.
Проте маємо що маємо, книгу про те які поєдинки влаштовували наші предки, як вони відстоювали власну честь. Не забуваймо про це. А якщо хтось не згоден з моїми думками, що ж. Я готовий відповісти за них на дуелі