«Он очень меня любил. Он думал, что сможет разделить себя
между книгами и мной, но книги этого не захотели»
Ви колись думали, навіщо люди читають книги? Звісно ж вся ці ідіотична поїбєнь про «джерело знань» і найефективніший спосіб передачі інформації, якою нас намагаються нагодувати, розповідаючи про книги, не витримує жодної критики. Люди читають, аби подорожувати іншими світами, аби проектувати на себе чуже життя, прочитане в книгах, уявляти себе на місці головного героя. Саме цим пояснюється любов людей, до такої літератури типу Бориса Віана. Світ який він описує такий звично-незвичний, що ти провалюєшся в нього навіть не відчуваючи цього. Здається, що описані події розвиваються в реальній Франції, а за хвилину ти вже читаєш про те, як готуючись до обряду вінчання, священники стрибають з хоралів з парашутами, а колишні багатії йдуть працювати на завод, де робітники теплом своїх тіл вирощують із маленьких зерняток гвинтівки.
І хай мене чорти вхоплять, якщо те що описує Віан не може бути правдою. Хоч хтось із вас бачив як виготовляють гвинтівки? Думаєте якби їх виточували на бездушних станках, висвердлювали холодними сверлами і гартували в пекучому вогні, то вони б так настирливо тягнулися кулями до гарячих людських сердець? Ні, тут Віан правий, їх вирощують спеціально тренуючи реагувати на людське тепло. Чи от вам ще один приклад геніальності Бориса Віана, його опис Шика, хлопаки який втрачає розум від Жана-Соля Партра, збираючи всі його книги, особисті предмети і записуючи всі лекції. Я сподіваюся що Стіводжобсодрочери і ТедІксисти, які дочитали до цого місця вже синхронно пускають собі кулі в виски, впізнавши себе в цьому персонажі. Ну посудіть самі ви ж обкінчали бідного Стіві з ніг до голови, дрочали на нього, в найкращих порно-традиціях (забув як називається той жанр). Та ж фігня відбувається з письменниками і особливо поетами. Хоча це і деградація, бо в часи Віана дрочили на філософів-екзистенціалістів, проте непереборне бажання когось вихваляте певно закладене в наш генетичний код.
Віан же ж пише просто, так що читаєш і дивуєшся наскільки ідентичною може бути хуйня в життях людей навіть розділених десятиліттями часу і безкінечною прірвою різного особистого досвіду. Тому тим цікавіше стрибати в цю прірву. Стрибати і сподіватися, що потік прочитаного донесе тебе на інший беріг цього провалля, де біля обриву сидять Віан і Сартр в костюмі Партра, п’ють каву з портвейном чи портвейн з кавою (це до речі глобальна екзистенціалістська проблема) і говорять про блядєй і літературу, бо на іншому боці тільки і розмов, що про блядєй і літературу.
