Брати Капранови - «Паперові солдати»

Почав читання: 12.02.2021 - Закінчив читання: 13.02.2021

Минувшина часто сприймається новими поколіннями через певні артефакти минулого. Так колись маленький я потрапив в школу, де викладала моя мама і побачив в коридорі, на стіні репродукцію картини Миколи Смокиша "Бій Максима Кривоноса і Яремою Вишнивецьким". Я довго стояв і розглядав її і з того часу розглядаю все 17-те століття через призму цієї картини. Або інший епізод, ми з батьками переселилися в старий, ще дореволюціійної побудови будинок, де колись була гімназія, потім вечірня школа, а потім агітаційний пункт. І на горищі серед пилу і затхлості я знайшов стратегічні запаси червоних транспарантів, агітаційних кінострічок на велетенських бобінах і чомусь протигазів. З того часу уся більшовицька навала для мене - це запилений червоний прапор такий самий зайвий і недоречний як на тому старому горищі.
Але набагато частіше такими артефактами стають книги. Це найпростіший спосіб в своїй голові зв'язати розрізнені історичні події в міцне намисто розуміння. Це єдина можливість проникнути в минули, уявити собі його, а значить хоча б частково зрозуміти. Звісно, завданням освіченої людини буде читати не художню історичну літературу, а наукову, розуміти не лише події, а і причини і наслідки цих подій. Проте перед знанням завжди попереду йде зацікавлення, а от з цим часто буває проблема. Бо як можна зацікавитися тим, що за відомим висловом неможливо читати без брому. Тому я вважаю, що книги типу "Паперових солдатів" братів Капранових дуже потрібні. Так, зараз прийнято критикувати братів за недостатній історизм їхніх розповідей, за якесь не таке ставлення до жінок, за специфічне бачення всесвіту чи за те, що колись вони жили в проклятій богом і людьми москві.
Проте це уже справа кожного, я ж лише хочу розказати про книгу "Паперові солдати". На мою думку це книга чимось споріднена з лаком для волосся. Не дивуйтеся, і те і те надає об'єму, просто історія написана братами Капрановими додає об'єму історії. Ми можемо прочитати про боротьбу УПА в шкільних підручниках коротко і ємнісно, цього буде достатньо аби скласти своє бачення тих подій. Можемо почитати кілька коротких статей і дізнатися про Ніла Хасевича, можемо подивитися його гравюри, оцінити рівень його таланту, можемо подивуватися в яких важких умовах йому довелося працювати. Але це не дозволить зрозуміти нам, що за людина був Хасевич це можна собі тільки уявити. Як він говорив, про що думав, був лагідним чи злим, товариським чи не дуже, це все можна лише надумати. Капранови зробили свою версію тих подій і свою версію Ніла "Бей-Зота" Хасевича а заразом і двох його охоронців, які загинули разом з Хасевичем. І саме завдяки таким книгам ці люди постають в нашій уяві живими і фактурними. Треба писати більше історичних книг, треба готувати більше наукових монографій про ті події, але одночасно з цим потрібно створювати більше і таких історій, як "Паперові солдати". Бо як казали самі автори в своїй книзі: "щоб постали солдати, що будуть воювати за цю землю, треба їх спочатку намалювати", а я думаю, що потім про них ще й треба написати.

Брати Капранови – «Справа Сивого»

Почав читання: 29.01.2020 - Закінчив читання: 04.02.2020

Намагання хоч якось класифікувати літературу - справа невдячна. Тут як не старайся, які епітети не придумуй, як не порівнюй одного автора з іншим, а все рівно ідеальної картинки не вийде. Ось ти довго припасовував і приміряв кого б з сучасних письменників поставити як проміжну ланку мій Люко Дашвар і Любко Дерешем чи між Андрієм Кокотюхою чи Сергієм Жаданом, ось ніби знайшов достойну фігуру, а тут раптом в цього автора виходить нова книжка яка аж ніяк не вміщується в нішу, що ти для нього підготував. Особливо важко коли книга хороша, бо з поганими розбиратися простіше - просто відправляєш їх в чорне непролазне болото люкодашварщини і забуваєш про ті книги, як про жахливий сон. А що робити з книгами непоганими? Не геніальними, ні просто хорошими. Куди віднести їх? Як класифікувати, та чи треба їм взагалі ця класифікація.
Книги Братів Капранових саме такі. Я не можу назвати їх геніальними, нічого аж такого особливого, в світовому масштабі, в них немає. Вони просто хороші. Читати їх цікаво і ненапряжно і приємно, читаючи відпочиваєш, але є щось що не дає спокою, такий собі дрібний камінчик в черевику. Мені як людині з певним досвідом читання, їхні книги видаються трохи примітивними, бо вони побудовані з класичним підходом на дихотомії: герой (герої) - поганці. де позитивний персонаж дуже сміливий і хороший, а поганці дуже поганські. Не те щоби я вважав цю літературу якимось нижчим сортом письма (я звісно сноб, але до книг я все ж лояльний), навпаки добре, що і такі книги є. Просто я сприймаю їх як такий собі проміжний щабель між "Букварем" і К'єркегоровим "Страхом і трепетом". Якщо переводити це на рівень абстракцій: не страшно якщо ти читаєш літературу рівня Капранових, страшно якщо ти читаєш тільки літературу рівня Капранових.
Книга "Справа Сивого" це також книга для тих, хто шукає "українськості". Вона розповідає про товариство українських митців, літераторів, художників, істориків, меценатів, що проживали в Дніпрі (тоді Катеринославі, потім Дніпропетровську) серед яких особливо виділяється Дмитро Яворницький. Та про те як їх намагається "посадити" практикант ГПУ, якого вигнали з університету але він швидко знайшовся і пішов працювати слідчим в "органи". Виходить така собі історія протистояння добра і зла, українського і російського імперського (а потім комуністичного) менталітету. І на фоні цього автори ніби то непомітно (ще й як помітно насправді) розказують про те яким багатим було українське культурне життя в ті часи, попри заборони. Правда виходить якось так, що в описах про злого (а насправді просто тупого і неосвіченого) слідчого плин тексту якийсь рівний і навіть місцями захопливий, а от в розділах про Яворницького і українську інтелігенції не полишає думка, що ти читаєш якийсь не дуже якісно написаний підручник в якому автори намагаються напхати в один абзац побільше різних прізвищ. Типове речення з такого розділу виглядає так:

· Дозвольте вам відрекомендувати, це Мирон\Андрій\Олександр\Дмитро\Олексій Іванович\Гаврилович\Петрович\Семенович, відомий в наших катеринославських краях історик\письменник\кобзар\меценат\археолог\видавець\художник. Саме ця людина написала\фондувала\видала\побудувала\віднайшла\записала\намалювала відому вам будівлю\картину\книгу\поему\працю.
· О! Це справді ви?
· Так це я.

А в кінці цього тексту стоїть примітка в тексті, за якою, внизу сторінки написано: такий-то-сякий-то видатний український хтось-там. Від цих "видатних" в очах просто рябить, таке відчуття, що там кожен другий геній сучасності, а ти читачу, дурілка ти така картонна не знаєш про нього нічого. Хоча на перевірку виявляється що цей "визначний" нікому нафіг не впав, і нічим крім одної посередньої якості праці невідомий.
І грішать такими перебільшеннями Капранови постійно. Хоча в цілому це дуже навіть хороша книга, яку легко і приємно читати навіть попри ці зарослі заслужених і визначних ноунеймів, які гронами звисають з кожної сторінки.
Насправді я хотів похвалити цю книгу, бо вона мені справді сподобалася. Але вийшло так, що я знову захейтив черговий текст. Тому давайте ви цю книгу прочитаєте самі і аргументовано доведете мені, чому я неправий. Ок?

Брати Капранови - "Забудь-річка"

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 09.10.2019

Я не дуже люблю мелодраматичні історії, в яких автори ніби намагаються підлаштувати все в своїй книзі саме так, щоб вичавити з тебе, старого, досвідченого мізантропа, хоч якусь емоцію. В такі моменти я відчуваю себе лимоном, що вже занадто довго лежить розрізаний навпіл в холодильнику, він вже давно засох, а ощадлива хазяйка намагається вичавити з нього ще кілька краплин соку. Тільки цього разу на місці хазяйновитої жіночки - двоє авторів Дмитро і Віталій Капранови, які написали книгу "Забудь-річка". Книга ця справді хороша, нескладна, але захоплива, розповідь грішить історичними неточностями в деяких моментах, але це нівелюється вмілою побудовою сюжету. Читаєш главу за главою, розумієш, що тебе емоційно шантажують, розхитують свідомість поворотами сюжету, розводять, наче якусь плаксиву любительку серіалів, що припадає до телевізора в екстазі щоразу як починається нова серія. Але нічого не можеш з собою зробити, бо ж книга і справді хороша і цікава, пірнаєш в неї з головою. Справді дивуюся, чому з цієї історії ще досі не зробили багатосерійний фільм. Адже, я більше ніж впевнений, що він мав би великий комерційний успіх.
Загалом сюжет роману досить простий. Долі трьох знайомих, що зустрічаються в Галичині на початку 40-х, переплітаються дивним чином, син вояка УНР опиняється в червоній армії, східняк-комуніст потрапляє в дивізію "Галичина", а звичайний український селянин, що був мобілізований в 39-му до польського війська іде в ліс і приєднується до УПА. І що цікаво, усі вони беруть одне і те ж ім'я і прізвище. Саме ця плутанина не дозволяє їхнім нащадкам розібратися з долею цих трьох чоловіків. Попри простоту сюжету, він гарно лягає в головну канву всього роману: українці, по який бік кордону вони б не жили, в яких арміях не воювали б, завжди мають пам'ятати якого вони роду-племені і завжди триматися купи. Як казали самі автори цієї книги, їм хотілося написати такий роман, який примирив би їхніх дідів, один з яких воював в лавах ЧА а інший був в УПА. Вибране історичне тло ідеально підходить для такої задачі, яку поставили перед собою брати Капранови. Проте не потрібно забувати, що все таки це вигадка, історія в якій історичність події має меншу вагу ніж драматичність. В деяких моментах я ловив себе на думці, що знаю, який сюжетний поворот зараз почнеться і завжди вгадував. Все було очевидно, бо "за законами жанру" іншого варіанту розвитку подій просто не могло існувати.
"Забудь-річка" чимось нагадала мені книжки Люко Дашвар, в них схожа стилістика, схожа побудова сюжету і майже ідентичне підведення читача до пікового моменту в книзі. Я б не назвав цей роман "високою літературою", проте ця книга точно заслуговує на те, щоб бути прочитаною. Література такого штибу навряд чи сподобається досвідченим читачам, які багато знають про історію України в Другій Світовій Війні. Проте ця книга гарний трамплін для того, щоб зацікавитися темою, тому добре подібні історії з'являються