Почав читання:18.06.2013р. Закінчив читання: 27.06.2013р.
«Я насправді, прекрасно знаю що нічого робити не хочу:
що-небудь робити – значить створювати існування, а його і так занадто багато»
І справді, ну напишу я свої враження, напишу цей шматок бездарного,
недолугого тексту, і що? Який у ньому сенс, якщо єдине що потім лишається
зробити це викинути той тест в велетенський інформаційний потік, гігантську
клоаку з таких самих убогих рефлексій, уривків вражень, цих ментальних викиднів
чиєїсь зґвалтованої свідомості. Я роззираюся навколо і не бачу жодної достойної
ідеї, всі вони псевдо-інтелектуали, 160-ти символьні поети, ранкові офісні
працівники і нічні пророки, всі не здатні створити абсолютно нічого нового.
Світ загрузнув в коментах і лайках, реплаях і ретвітах, хоча так було завжди.
Ти йдеш вуличкою бачиш чиюсь викрадену думку, зв‘язану по рукам і ногам в
багажнику чийогось блогу, бачиш власника того блогу і, приклеюючи посмішку
піднімаєш капелюха. Ця ідіотська звичка вітатися знімаючи капелюх… це найбільша
дурниця яку придумало людство, в цьому вітанні немає нічого теплого і
приязного, просто порожня ввічливість, недоречна чемність. Ти підняв капелюх і
нахилив голову, можеш навіть нічого не казати, ти натиснув «лайк» і можеш іти
далі. Ця людина тебе більше не цікавить, вона лишилася десь позаду, а ти вже
знову фальшиво вітаєш наступного недостойного індивіда.
«Господи, як вони дорожать тим, що всі думають одне і те ж.
Варто лише подивитися на вирах їхніх облич, коли серед них з‘являється враз
людина з поглядом як у витягнутої з води риби, спрямованим всередину себе,
людина, з якою ну ніяк не можливо зійтися в поглядах»
Сартр щось таке знав, щось особливе, якусь істину яку важко
було пояснити словами. Він назвав це «Нудотою», не знаю на скільки точне це
означення, але однозначно це той стан який я відчуваю аж занадто часто. Нудота
від тих самих ситуацій, від тих самих людей, які йдуть тобі на поступки аби
тільки не вступати в конфлікт світоглядів. Для них це найбільша трагедія, не
змогти нав‘язати свою думку, побачити що є хтось інший, з не такими рудими
тарганами в голові. Тому вони просто проходять повз схиляючи голову у вітанні.
Вони робили це в часи Сартра, вони роблять це зараз і будуть робити так ще
тисячі років. Таке вже призначення у нас всіх, блукати вулицями не улюблених місць
постійно відчуваючи «нудоту»…
