Михайлина Омела – Мертва Кров

Почав читання: 12.05.2011р. Закінчив читання:12.05.2011р.

Є такі книги, які лишають в твоєму житті дуже серйозний слід, навіть тоді, коли ти зовсім не пам‘ятаєш їх сюжет. Вперше вона потрапила мені в руки кілька років тому, коли її дав почитати мій товариш. Був вечір, один з багатьох моїх вечорів в Києві проведених наодинці з собою, з книгами і з роздумами. Тоді я почав читати цю книгу і зрозумів, що зупинитися вже не зможу доки  не дійду до останньої сторінки. І справа не тільки в тому, що ця історія нібито відбулася насправді, не в майстерності викладу і не у тому що містичні події справді страхітливі... справа в тому, що описи упирів і вампірів з книги були надзвичайно правдивими, дуже слов‘янськими і реальними, якимись страшно-рідними і одночасно неприйнятними. Я ще ніколи так не боявся тексту, як тієї ночі коли читав книгу «Мертва Кров», я забився в куток між двома вікнами і боявся в них глянути, лампа на столі освітлювала тільки частину кімнати і створювала химерні візерунки на шпалерах, гілля дерева скреготіло по моїй шибці,  а я не міг перестати читати, не міг відірватися від тексту. Тоді я прочитав цю книгу за одну ніч, повернув її і абсолютно забув про що вона була. Такого зі мною ще ніколи не бувало, я не пам‘ятав абсолютно нічого, ні сюжету ні імен героїв, початку чи закінчення! Через деякий час я спробував знайти цю книгу, але в Інтернеті була лише одна рецензія і більше нічого, а друг в якого я брав цю книгу вже її загубив. З тих мір я шукав її кілька років, розпитував про неї всіх знайомих, шукав в книгарнях, навіть зателефонував у видавництво яке видало книгу в далекому 2003-му, але там сказали що наклад давно розійшовся і видання наступного не планується.   

Справді, до знакових книжок в твоєму житті треба довго йти, так само, як до знакових жінок. Кожна книжка, якщо вона правильна, щось приносить, дещо невловимо важливе, яке можна відчути тільки проводячи ритуал читання до якого ти готуєшся кілька років. І це сталося - я знову її знайшов. Вперше здригнувся коли мені прийшов товстий лист з незнайомим жіночим іменем в полі «від кого» і в той момент я зрозумів, що це вона, саме та, яку я так довго шукав. Я знову прочитав її за день, знову не міг відірватися від тексту, я знову боявся читаючи ці рядки. Досі тремчу, кладучи руку на книгу, яка зараз лежить поруч зі мною… Напевно це теж знак, адже сьогодні мені було погано і я не пішов на роботу, це точно знак, що всі мої вечірні зустрічі було скасовано. Маю таке відчуття, що ця книга не дала мені зайнятися нічим іншим окрім як її читанням, це навіть трохи схоже на ревнощі, на жіночу конкуренцію, давно ж бо доведено що жінки це книги, а книги це жінки. Що ж жінка з якою я провів сьогоднішній вечір та про яку по праву можна сказати що вона володіє страшною красою, вона захоплює і відштовхує одночасно, вона викликає страх що межує зі збудженням, змушує оглядатися і тремтіти, вона ніби каже мені: «Якби ти писав цей текст на папері і чорнилом, то єдиним достойним закінченням твоїх думок щодо мене, була б пляма твоєї крові на фінальних трьох крапках» …

Олександр Вільчинський – «Дерева на дахах»

Почав читання: 30.04.2011р. Закінчив читання: 11.05.2011р.

Останнім часом відчуваю потяг до книг які на перший погляд не мають стандартної структури літературного твору: зачин-розвиток-кульмінація-епілог. Власне після Романа Андріяшика, це вже друга книга в стилістиці «без кульмінаційного письма», коли розповідь тече плавно наче саме життя, коли немає скупчення цікавих подій що відбуваються з головним героєм, але коли він виглядає надзвичайно реальним в цих «безпікових подіях». Що цікаво і Андріяшик і Вільчинський обоє тернополяни і обоє пишуть в схожій стилістиці, може тут вже можна говорити про якусь «тернопільську школу»

Але якщо чесно цю книгу я купив в магазині тільки через прізвище автора. Колись, в шкільні часи, в мене був товариш що мав таке ж прізвище. Отаким дивним чином я і втрапив на цю книгу, книгу що розказує про покоління митців – творчий пік яких випав на 90-ті, митців які мають проблеми з головою, бухають, сидять по обшарпаних кнайпах-барчинах, трахають негритянок українського походження і копають картоплю. Власне найцінніше що є  в цій книзі це якраз опис недозрілої мистецької еліти 90-х, яку зірвали ще зеленою, скуштували, скривилися і викинули на смітник історії. У анотації до книги написано, що «Дерева на дахах» це роман про місто, про Тернопіль. Не думаю що це так. Скоріше це роман про провінціалів за способом життя і праведників за сутністю каші в голові, це історія про дивних людей, про те яка тонка грань між психом шизофреніком Сашунею який краде шоколадки, чорні як ніч, в супермаркетах і митцем-фотографом Яковом, який страждає від головних болей і трахає молоденьку але чорну як ніч негритянку. Це не роман-засторога тим хто не став відомим, хто не продає свої роботи, не піддається мейнстріму, хто вірить що колись «чиста творчість» буде комусь цікава. Це не текст-вихваляння, мовляв подивіться який я відомий фотограф\письменник\архітектор\поет\режисер (підставити потрібне), але одночасно з тим простий хлопець. Це роман-констатація факту, того що ми трохи бухаємо, трохи пишемо, трохи фотографуємо, трохи сидимо в барі, обнімаємо дерева чи копаємо картоплю, трохи міняємо жінок, трохи міняємо жінок на котів, це констатація того факту що від усього можна отримувати задоволення якщо тебе вдарили пляшкою по голові в Празі ;)