Почав читання: 30.04.2011р. Закінчив читання: 11.05.2011р.
Останнім часом відчуваю потяг до книг які на перший погляд не мають стандартної структури літературного твору: зачин-розвиток-кульмінація-епілог. Власне після Романа Андріяшика, це вже друга книга в стилістиці «без кульмінаційного письма», коли розповідь тече плавно наче саме життя, коли немає скупчення цікавих подій що відбуваються з головним героєм, але коли він виглядає надзвичайно реальним в цих «безпікових подіях». Що цікаво і Андріяшик і Вільчинський обоє тернополяни і обоє пишуть в схожій стилістиці, може тут вже можна говорити про якусь «тернопільську школу»
Але якщо чесно цю книгу я купив в магазині тільки через прізвище автора. Колись, в шкільні часи, в мене був товариш що мав таке ж прізвище. Отаким дивним чином я і втрапив на цю книгу, книгу що розказує про покоління митців – творчий пік яких випав на 90-ті, митців які мають проблеми з головою, бухають, сидять по обшарпаних кнайпах-барчинах, трахають негритянок українського походження і копають картоплю. Власне найцінніше що є в цій книзі це якраз опис недозрілої мистецької еліти 90-х, яку зірвали ще зеленою, скуштували, скривилися і викинули на смітник історії. У анотації до книги написано, що «Дерева на дахах» це роман про місто, про Тернопіль. Не думаю що це так. Скоріше це роман про провінціалів за способом життя і праведників за сутністю каші в голові, це історія про дивних людей, про те яка тонка грань між психом шизофреніком Сашунею який краде шоколадки, чорні як ніч, в супермаркетах і митцем-фотографом Яковом, який страждає від головних болей і трахає молоденьку але чорну як ніч негритянку. Це не роман-засторога тим хто не став відомим, хто не продає свої роботи, не піддається мейнстріму, хто вірить що колись «чиста творчість» буде комусь цікава. Це не текст-вихваляння, мовляв подивіться який я відомий фотограф\письменник\архітектор\поет\режисер (підставити потрібне), але одночасно з тим простий хлопець. Це роман-констатація факту, того що ми трохи бухаємо, трохи пишемо, трохи фотографуємо, трохи сидимо в барі, обнімаємо дерева чи копаємо картоплю, трохи міняємо жінок, трохи міняємо жінок на котів, це констатація того факту що від усього можна отримувати задоволення якщо тебе вдарили пляшкою по голові в Празі ;)
Немає коментарів:
Дописати коментар