Іво Андрич – «Міст на Дрині»

Почав читання: 06.03.2020 - Закінчив читання: 27.03.2020

Є в світі країни-мости. Їхнє завдання - з'єднувати в одне ціле різні береги. Схід і Захід. Північ і Південь. В таку країну неможливо приїхати, вона не може бути кінцевою точкою твоєї подорожі, твоєї мети. Вона завжди "проїздом", на неї ніколи не можеш надивитися, бо постійно кудись спішиш, мусиш залишати її за спиною і йти все далі і далі. Навіть ті хто народжуюся в цій країні не мають спокою. Вони постійно роздерті між двома берегами. Кидаюся з однієї крайності в іншу, блукають між ідентичностями лівого і правого берега. Не можуть обрати хто вони такі. Українці? Чи може росіяни? Європейці? Чи турки? Боснійці? А може серби? Або чорногорці? Або хорвати…
Я точно знаю дві такі країни, що ніяк не можуть знайти себе. В одній з них я народився. Іншу - полюбив усім серцем, коли вперше там побував. Я розумію людей які там живуть. Я знаю що вони думають, як міркують, бо я думаю схожим чином і дихаю так само як вони. Але розуміючи, все рівно не можу вирватися з цього замкненого кола. Бо він себе не втечеш, свою сутність не зміниш. "Міст на Дрині" книга про Боснію, а може про Сербію, а може про Україну. Вона про країну, що розмістилася над річкою, біля природного явища, яке ти не можеш контролювати. Річка бурхлива, зла, її води несуть багатство від торгівлі, але вони ж несуть зайд і чужинців, які хочуть це багатство відібрати. По Дрині з півдня насуваються орди турок, які під зеленими стягами ісламу несуть у великій скрині уособлення Сходу. Тією з Дриною з півночі спускаються австрійці. Їхня бюрократична імперська машина з німецькою педантичністю і угорською люттю перемелює кістки усім народам. А з кінчика пера імперського чиновника-канцеляриста скрапує уособлення Заходу. Приходить одна імперія і встановлює тут свої порядки, лиш трохи звикнуться з ними люди, а вже насувається інша імперія, міряє все під себе, перевішує прапори на будинках і в головах людей. А країна-міст живе. Живе як уміє, пробує заробити, побудувати кращий будинок, вивчити своїх дітей, не пустити їх служити чужинцям. Чи навпаки, дати вислужитися, аби собі щось урвати з багатого хазяйського столу. І вже важко сказати, хто жив тут споконвіку, а хто прийшлий.
Я думаю саме тому Іво Андрич вибрав в якості головного персонажу книги саме міст. Не людей, кого можна здивувати долею якихось людей? Про це вже написано занадто багато романів. Інша справа міст, справжнє уособлення цієї країни, за ним справді цікаво спостерігати крізь віки. Тож не дивно, що за "Міст на Дрині" автору присудили Нобелівську премію в галузі літератури. Це справді якісний роман, який крім історії в рядках тексту має ще ж підтекст між цими рядками. Проте його важко зрозуміти лише почитавши книгу. Варто поїхати в ту країну, подивитися на тих людей, про яких пише Андрич. Варто побувати на обох берегах Дрини, і в Сербії і в Боснії. Я зробив всі ці речі, я впритул наблизився до розуміння роману "Міст на Дрині", але все ж ніколи не зможу сприйняти його до кінця. Бо для повного розуміння цього тексту мені потрібно було б народитися хорватом.

Андрій Любка – «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани»

Почав читання: 26.02.2020 - Закінчив читання: 06.03.2020

Neko eko ima penziju,
a neko eko, bogami, i platu
Šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima svoju Fatu

Письменник мусить рости. Він не може залишатися на одному і тому ж рівні, писати про одні ті ж речі, якщо і надалі хоче залишатися цікавим читачам. Як герой книги розвивається і міняється з плинністю сюжету, так і автор має мінятися в різних своїх книгах. В цьому сенсі ідеальним прикладом може слугувати Андрій Любка. Колись було соромно сказати, що ти читав щось з текстів Любки, бо тебе одразу ж записували в когорту 16-річних дівчаток, які люблять любов і соплі. Але наскільки ж зараз цікаво було читати "В пошуках варварів"! Це вже зовсім інший автор, не той що був раніше. Більше ніж впевнений, що його колишня аудиторія не сприйме цю книгу, проте саме вона показує рівень письменника.
Андрій Любка любить Балкани. Це видно з тексту, з того як він про цей регіон пише. Якщо є фільми категорії "road movies", то "В пошуках варварів" належить до "road books". Це книга-подорож, книга-кордон, книга-перетинач-кордонів, книга-путівник. Автор розказує про свої подорожі Балканами, але це не описи переїздів з однієї локації на іншу. В книзі багато кордонів, багато людей з якими стикається мандрівник, але книга не про них. В тексті, в рядках літер і між ними багато роздумів, пошуків отих міфічних варварів, про яких в кожній країні кажуть, що вони десь там, за кордоном, але точно не у нас, але книга не про роздуми. Ця книга і є дорога. Її не треба читати щоб прочитати, а лише заради самого процесу читання. Вона написана аби дарувати естетику мандрів тим, хто сидить вдома.
В частині країн, про які пише Любка я бував, тож коли він розказує про нічні вогні на пагорбах Сараєва, я розумію про що Андрій каже. Я бачив це ж саме, у мене теж це зображення назавжди закарбувалося в пам'яті. Вирізане в свідомості, наче в камені, його не забути і не стерти легким рухом. Я також сидів на фортечному мурі в Белґраді, знаю його прекрасну потворність, бачив Мостар, ходив по ринку Маркале, блукав по Земуну, дивився як сідає сонце за гори, звісивши ноги з Биjела табиjа. На всі ці місця, на Боснію і Сербію, я дивився з Любкою одними очима. Але навіть інші балканські країни, в які я ще не мав змоги потрапити поставали в моїй уяві. Можете вважати що я перебільшую, але читаючи книгу, я на власні очі бачив десятки пам'ятників на центральній площі Скоп'є, бетонні албанські бункери, був на острові Крк, підіймався на Снежнік. Хоча в реальності цього ніколи не було, я ще ніколи не був в цих країнах. Минулі і майбутні подорожі сплелися в одну, довгу, безкінечну мандрівку. Все що я бачив стало тим, що я маю побачити і навпаки, усе чого ще не бачили мої очі уже знав мозок, це вже стало частиною мене. Я сам став Андрієм Любкою, я теж їхав у тому автомобілі, пронизуючи собою кордони. Наче голка, що проникає між шматками тканини, ми з Андрієм пробиралися крізь волокна прикордонних переходів і зшивали своїми враженнями ці країни разом.
Любка каже, що любить подорожувати сам. Але це неправда, бо він завжди подорожує з великим почтом з своїх читачів. Він проїхав Балкани, аби знайти варварів, якими всі народи вважають своїх сусідів, заперечуючи власну варварськість. Не знайшовши їх в жодній з відвіданих країн, можна зробити висновок, що відчуття варвара ми завжди возимо з собою, що воно живе в нас. Але я думаю це теж помилка. Автор не міг знайти варварів, вирушивши в мандрівку, бо варвар це той, хто залишається вдома. Хто відкидає красу інших країн, хто не хоче знати що там за кордоном, хто ховається в своєму болоті і обмастившись ним, каже що йому так найкраще. Варваром неможливо бути в дорозі. Бо подорож це і є цивілізація, це єдина цінність яку ми справді маємо.

Neko eko ima parlament,
a neko cara i carevu krunu
šta to, zato, ima Mujo naš,
Mujo i dalje ima dobru ćunu

Джордан Пітерсон - "12 правил життя"

Почав читання: 27.02.2020 - Закінчив читання: 05.03.2020

Сьогодні замість звичайного огляду на книгу, я, надихнувшись величним генієм Джордана Пітерсона вирішив, що краще буде написати свої 12 правил життя.
Правило 1 - Читайте. Читання справді чудовий процес, він приносить задоволення, покращує потенцію і кровообіг в органах малого тазу, за статистикою ВООЗ самки лобстерів набагато частіше спарюються з самцями якщо ті читають книжки. А ви ж хочете бути схожими на лобстерів і спарюватися частіше, правда?
Правило 2 - Чистіть зуби вранці. Так звісно цей факт уже давно відомий усім людям, про нього нам постійно говорять батьки, стоматологи, про це пишуть в дитячих книгах, показують про це мультфільми привчаючи дітей до чищення зубів. Але я все таки вирішив додати цей пункт в свій список. Ну а що, чому Джордану Пітерсону можна в своїй книзі очевидні речі видавати наче неймовірні одкровення, а мені ні!? Я теж хочу робити вигляд, що я розумний і крутий письменник. Саме банальна істина в моїй книзі дозволить частині наївних читачів сказати "ну але тут же ж автор правду каже, значить і в інших "правилах" він не помиляється"
Правило 3 - В будь-якій незрозумілій ситуації цитуйте Біблію. Якщо ви не можете чогось пояснити, або не можете відповісти на запитання сміливо цитуйте біблію. Будь-який уривок, навіть якщо він просто не має ніякого значення, кажіть першу цитату, що спаде вам на думку. Пітерсон так робить, з цього ми розуміємо, що він порядний християнин (біблія ж!) і вміє читати (прочитав якось же ж він ту біблію!), а це уже заслуговує на повагу. Якщо ж хтось заперечить вам, що цитата ніяк не стосується питання, то скажіть йому так: "Отож, як твій ворог голодний, нагодуй його; як він прагне, напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову." (Римлянам 12:20)
Правило 4 - Якщо не знаєте про що писати в своїй книзі - розказуйте історії з життя. Люди люблять історії з життя, адже всім давно відомо, що потрібно узагальнювати особистий досвід до рівня законів Всесвіту, як робить це шановний автор Джордан Пітерсон. Розказуючи нам про свою юність автор застерігає нас від необачності у виборі друзів, від неправильних вчинків, вчить нас мудрості. Ну бо як ще можна пояснити що він чомусь приділяє таким особистим історіям стільки уваги в своїй книзі.
Правило 5 - Будьте занудним. Якщо колись ви надумаєте написати книгу, то чим нудніше ви будете писати, тим більше шансів, що читач засне з нею в руках. А потім коли його запитають "як тобі ця книжка?" читачу буде незручно що він нічого не пам'ятає з нудної тягомотіни, яку він щойно прочитав і він просто похвалить ваше творіння сказавши "Крута книга, але не кожен може зрозуміти істини, що там написані"
Правило 6 - Інколи старайтеся видавати якісь відносно розумні фрази. Якщо весь час будете нести повну єресь усім навколо швидко це набридне. Тому хочете чи ні, але доведеться хоч зрідка показувати адекватність. От наприклад пан Пітерсон, інколи навіть він в своїй книзі наводив цікаві думки. Наприклад мені багато в чому сподобалися його думки щодо стосунків між статями і стосунків в сім'ї. Далеко не всі звісно, але основний посил про "робити свою роботу" яка б відповідала ролі, яку ти на себе береш" мені сподобався. Люди різні, але якщо людина робить щось добре, якщо приносить користь собі і оточуючим, підтримує себе на плаву і підтримує тих, хто поруч - це заслуговує на повагу.
Правило 7 - Не дуже старайтеся видавати розумні фрази. Якщо вам здається що цей пункт протирічить попередньому, то вам тільки здається. В "12 правилах життя" це цілком нормальне явище. Інколи мені здається, що автор цим примітивним прийомом хотів показати незбагненність світу, але в нього не вийшло вийти за рамки порівняльної дихотомії "життя просте і складне одночасно", "людина хороша і погана". Тому продовжуючи його літературну традицію можу сказати, Джордан Пітерсон одночасно дурень і поганий автор… (так я теж не вмію в порівняння ;) )
Правило 8 - Узагальнюйте все що тільки можете. Це давно відомий факт, що якщо не зробити узагальнення - то ніхто з читачів нічого не зрозуміє. Тому як тільки у вас видається нагода - сідайте і узагальнюйте. Це допомагає вирішувати проблеми і покращує травлення.
Правило 66 - Порушуйте правила. Хто сказав що правил має бути саме 12? Чому після 8-го правила має йти саме 9-те, а не наприклад 66-те? Правила треба дотримуватися тоді, коли в цьому є якийсь сенс, коли в короткостроковій чи довгостроковій перспективі від цього дотримання стане комусь краще. Бездумне ж слідування правилам, ознака обмеженості.
Правило 12 - Думайте своєю головою. Справді думайте своєю головою, не слухайте нічиїх порад, а тим більше не слухайте порад такого дурня як Джордан Пітерсон чи якогось іншого ідіота, єдиним досягненням якого є блог "Книжкове порно". Робіть власні висновки, досліджуйте як працює світ, вивчайте взаємозв'язки між явищами, але я прошу вас не сприймайте близько до серця ідіотських порад, навіть якщо вони видані у вигляді книжки.

Террі Пратчетт – «Віщі сестрички»

Почав читання: 16.02.2020 - Закінчив читання: 27.02.2020 

Буває від серйозних книг починає просто нудити. Не сприймаєш розумних думок автора, не маєш ніяких сих розбиратися в хитросплетіннях сюжету. Інколи навіть не хочеться виписувати з книги розумних цитат, аби потім дивувати друзів своїм несвоєчасним мудруванням. В такі моменти хочеться взяти якийсь простий текст і просто поринути в читання. Забутися, відключитися від реальності і пірнути з головою в якийсь вигаданий світ, щоб як в дитинстві вболівати за героїв, подорожувати разом з ними незвіданими країнами і перемагати поганців.
"Віщі сестрички" як раз така книга. Але при тому, що вона досить проста і сюжет в ній тече плавно і спокійно, без постмодерністських стрибків по часовій лінії, це не примітивна книга. Це історія про трьох відьом, які на мою думку в цій книзі уособлюють мудрість, що часто є неосмисленою, алогічною, але від того не стає менш мудрою. Інколи поводячись імпульсивно, дозволяючи собі багато вад і неідеальностей, все ж ця мудрість зберігає свою орієнтованість на добро. Мені дуже подобається, що Пратчетт, не використовує притаманний західній літературі образ відьми як злої чарівниці. Якщо відкинути всі стереотипи про продаж душі дияволу, поїдання дітей чи виготовлення еліксирів безсмертя, то залишається лише образ "тієї, що знає" і "тієї, що допомагає". Знати більше, допомагати іншим. Ось той девіз, що мав би бути притаманним усім відьмам. Образи відьом в "Віщих сестричках" просто ідеальні. Вони фактурні, вони цікаві. Читаючи книгу бачиш як вони міняються, як розвиваються в рамках заданих сюжетом. Це саме те, чого не вистачає більшості письменників. Пратчетту з легкістю вдається вигадувати людей, вони постають перед читачем справді живими.
Хоча сюжет цієї книги є досить таки класичним для фантастики і якоюсь мірою навіть передбачуваним, але через беззаперечну цікавість усіх персонажів читати її не набридає. Знаєш як зараз повернеться сюжет, розумієш що син скинутого з трону короля просто мусить повернутися і опинитися на троні, але ти все рівно заінтригований як саме він це зробить, що буде відчувати в той момент, як це на нього вплине, як він зміниться. Зрозуміло що блазень, якого автор явно вводить для протистояння королю не простий персонаж, що він разом з своїми дзвіночками на рогатій шапці зіграє важливу роль в сюжеті, але так цікаво побачити яку саме і як ця роль на нього вплине.
Якщо чесно, то я постійно намагаюся за щось похейтити Пратчетта, адже його усі так хвалять, а не може бути щоб масам подобалося щось хороше (ой цей мій снобізм) але не можу знайти за що. Це справді хороша, якісна література. Його книги читати цікаво, закінчуєш одну і одразу ж берешся за іншу. Тому це точно не кінець…