Даніель Бовуа - "Трикутник Правобережжя: царат, шляхта, народ. 1793-1914рр."

Почав читання: 06.04.2021 - Закінчив читання: 23.04.2021

Колись мені здавалося, що я добре знаю історію. Я знав хронологію подій, розумів їхні причини і наслідки, до яких ці події призводили, Я читав багато історичної і "навколоісторичної" літератури українських і зарубіжних дослідників. Але коли почав займатися генеалогічними дослідженнями, зіштовхнувся з певною проблемою: розуміючи загальну тяглість історичних процесів, я зовсім не був знайомий з історією місцевості, звідки походять мої предки. Відсутність знать щодо цієї локальної історії дуже гальмувала дослідження родинної історії.
Коли я знайшов інформацію про свого пра-пра-пра-пра-прадіда, що помер 1797-го року, я дуже зрадів. В голові промайнуло "Вау це ж 18-те століття! Це ж виходить предок народився ще за поляків! … Чи ні?" і тут я задумався, а що я взагалі знаю про період, коли після другого поділу Речі Посполитої? Як жили тодішні люди? Чи після анексії імперією тут зникли всі польські поміщики чи може залишилися? Чи стало легше жити селянам, а може навпаки, життя їхнє тільки погіршилося? Популярна історія, яку викладають дітям в школі, про яку говорять на кухнях, розкаже тільки про загальні відомості, але змовчить про зміни в житті тогочасних людей. Тож мені довелося пірнати трошки глибше в дослідження історії свого рідного терену. І в цій справі мені дуже стала в пригоді книга Даніеля Бовуа "Трикутник Правобережжя: царат, шляхта, народ. 1793-1914рр." найперше через те, що вона охоплює саме той період, що найбільше мене цікавить. Це справді ґрунтовне і дуже професійне дослідження. 800 сторінок відбірних історичних фактів, дбайливо зібраних руками дослідників по архівам і замішаних в чудовому тексті. Даніель Бовуа, витратив близько 40 років свого життя на дослідження Східної Європи в цілому і Правобережної України зокрема. Його книга - це певний підсумок багаторічної праці історика.
Звісно, мене найбільше в цій праці цікавили українські селяни, бо читаючи книгу, я постійно тримав в пам'яті мою потребу зрозуміти історичне тло, на якому жили мої предки. Проте найбільше уваги приділено в тексті шляхті. Думаю це не дивно, адже вони залишили по собі набагато більше документів, аніж неписьменні селяни. І більш активно комунікували з владою. Французький дослідник ретельно проаналізував стосунки між російською адміністрацією, польськими багатими землевласниками, що після анексії Правобережжя скорилися імперській владі і стали їй на службу. Проте він не забув і про дрібну шляхту, про так званих "чиншовиких" яких росіяни, що не були готові до такої кількості шляхти в анексованих воєводствах, частково декласували і звели до рангу селян чи міщан. Бовуа розвінчує міф радянської історіографії в якій завжди існували тільки бідні українські селяни, що мріяли про визволення і прилучення до "братнього російського народу" (тьху! Аж гидко це писати) і багаті поміщики-експлуататори. А в реальності становище "гербової голоти" збіднілої шляхти, яка крім гербу і старої заржавілої прадідової шаблі часто не мала нічого, навіть власного дому, було не набагато кращим за становище селян. Розповідає він також і про польські повстання листопадове 1830-1831 рр і січневе 1865-го року і про причини їх поразок, проте найцікавішим для мене, було те як Даніелю Бовуа вдалося показати що при усіх цих змінах влади, українські селяни завжди були тільки розмінною монетою в стосунках між поляками і росіянами. Після прочитання "Трикутника Правобережжя" стали набагато зрозуміліші архівні справи про позови селян до поміщиків в 1865-му році, про "товстішання" метричних книг про народження в 60-80 роках 19-го століття, коли населення імперії після скасування кріпацтва виросло на 58%. Я зміг узагальнити своє уявлення про родинну історію і прив'язати її до визначних подій в історії країни.
Безперечно читати цю книгу дуже непросто. Все таки це не історичний роман і не адаптована для широкого кола читачів "популярна історія" це справжня наукова праця, про що говорить уже те, що посилань на джерела в ній - 28 сторінок! Але ця книжка справді дозволяє подивитися за грань звичної історії і розгледіти за безжальними датами і статистичними даними розповіді про долю людей. Саме такі тексти дозволяють поєднати велику Історію з маленькими історіями.
Тож пам'ятайте, досліджуючи ваші родоводи, крім вивчення архівних джерел читайте історичні матеріали про той період, саме вони створюють те історичне тло, на якому події вашої сімейної історії стають вплетеними в історію світову.

Гелена Кутиловська - "Спогади про Поділля 1898-1919"

Почав читання: 20.04.2021 - Закінчив читання: 22.04.2021

Гелена Кутиловська, в дівоцтві Кумановська яскравий приклад того, як можна усе життя прожити в полоні власних ілюзій. Полька, шляхтянка гербу Остоя, чиї предки з 1539-го року володіли селом Куманівцями (зараз у Хмільницькому районі, Вінницької області), вона з дитинства зростала в атмосфері багатства і розкоші. Її батько Елігуш Кумановський був великим землевласником, багатієм, тому міг забезпечити доньку безтурботним життям.
Опис дитячих років, що їх переказує Гелена в своїх спогадах це нескінченна череда описів "прекрасної природи рідних Кумановець", що перемежовуються дитячим захватом від подарованого коня, рушниці чи кінних прогулянок в бричці. Радісне безтурботне життя дочки поміщика не могло нічого перервати, з дитячої точки зору все здавалося їй чудовим, і будинок і коні і полювання з хортами на зайців, коли в бідної тварини розривалося серце від перенапруження. А які чудові і прекрасні описи святкування різдва чи великодня! Як гарно Гелена описує всі ті нескінченні страви, від яких ломляться столи, детально розповідає скільки видів м'яса подавали на стіл, оповідає про різницю між святковим і типовим раціоном. З щирим, дитячим захватом вона розказує про чарівну шафу бабусі, що доверху була наповнена смаколиками, що їх замовляли спеціально з Одеси… Якщо читати спогади Кутиловської-Кумановської здається, що життя на Поділлі на межі 19 і 20 століть було просто райським… Ось тільки потім я відкриваю метричні книги будь-якої православної церкви того часу, де записували смерті і читаю нескінченний список імен хлопчиків і дівчаток, а навпроти цифри 1,2,3,5,7 років… В той час коли Гелена вчилася їздити верхи, коли стріляла зайчиків по лісам, чомусь помирали діти українських селян. Чому б це, цікаво…
Але я згоден звинувачувати когось в тому, що він народився в багатій родині і не бачив злиднів було б неправильно. Ніхто не обирає де і як народжуватися. Але коли людина підростає вона все ж робить вибір. Боротися з несправедливістю навколо себе, чи закривати на неї очі. Все ж коли підростає, Гелена починає помічати дивну поведінку українських селян, скаржиться що їх "важко привчати до гігієни", що "жінок прив'язують до балки в хаті, аби ті легше розродилися" можна було б запитати чому так сталося в батька Гелени, в діда Гелени, прадіда Гелени і так до 16-го коліна, адже всі вони володіли цим селом і цими селянами (давайте усі разом зробимо вигляд, що коли одна людина володіє іншою, то це нічого страшного). Чому ж усі ці добрі люди, цивілізовані пани протягом, які протягом сотень років мали у своїй власності людей з якими могли робити що завгодно, не привчили їх до гігієни і порядку. Але ні, це не тому що вони просто наживалися на людях, що задурно на них працювали, не тому що ставилися до цих людей подекуди гірше ніж до скотини, просто… так сталося… Але ж наша Гелена не така, вона добра і хороша дівчинка, як і її батьки, яких поважають всі, навіть селяни (!) Гелена така добра, що викладає в школі, що її мама організувала для дітей… польських дітей. А українські… ай, що про них говорити. Гелена щиро втішається весільними обрядами українців і обережно зазначає, що змішані шлюби були небажаними. Гелена скромно називає це так "… поляки завжди трималися на дистанції з українцями. Це властиво унеможливлювало контакти як рівного з рівними" Ну бо й справді, яка може бути рівність між поляками і українцями, одні ж шляхта, а інші… ой що про них говорити, давайте краще знову про кінні прогулянки поговоримо і про забави в чудовому маєтку в Куманівцях!
Отак якщо не знати історії, не читати інших книг і взяти до рук ці "Спогади…" то можна побачити як культурні, освічені, цивілізовані поляки обсаджують багату землю, де живуть якісь напівдикуни. І такі Гелени жили скрізь по польським маєткам і на Київщині і на Поділлі і на Волині. І чогось геть незрозуміло чому в 1919-му ця дівчина змушена була тікати в Варшаву. Все ж було так добре…
Але я на правах "варвара", "дикуна" і нащадка українських селян, хочу передати привіт чудовим хлопцям, що разом з "варваром" Хмельницьким трохи сходили прогулятися під Львів, тим "дикунам", що жили в 1702-1704 роєках недалечко від Фастова і гарно гуляли з Семеном Палієм, тим українським селянам, що в 1768-1769 роках дуже добре вміли заточувати кілки і прекрасним простим хлопцям з Волині, що в 1943-му так любили красиву українську природу, що воліли очистити її від зайд. Дякую вам хлопці усім.

Ернст Юнгер - «Штурм»

Почав читання: 02.04.2021 - Закінчив читання: 02.04.2021

Дуже багато хто робить помилку порівнюючи творчість Ернста Юнгера з текстами Ремарка. Так, герої обох - німецькі солдати Першої Світової, в книгах обох авторів розповідається про "окопну правду". Проте вони різні ментально, настільки, що, як на мене можуть обидва стати символами двох протилежних таборів, на які поділилася Європа, після Світової Війни.
Юнгер не пацифіст, він, чітко знає що і навіщо він робив в окопах. Він теж втрачав друзів, як і герої його книг, пройшов пекло, був чотирнадцять разів поранений, але продовжував вірити в війну, в її романтику і красу. Проте ця думка не популярна зараз, не була популярна і тоді. Війну прийнято вважати брудною і страшною справою, чимось таким, чому треба за будь-яку ціну запобігти. І я розумію таке ставлення, більшості європейців, коли сталева коса змітає з карти Європи мільйони людей, коли ще люди лишаються скаліченими як фізично, так і ментально, якось не дуже хочеться бачити красу в вибухах снарядів. Але Ернст Юнгер бачив, він був романтичною натурою, без цього важко бути письменником, і дуже тонко сприймав війну. Але при цьому ніколи не забував навіщо він воює. В його текстах немає осуду, немає звинувачень в бік "клятих політиканів і генералів" які довели країну. Юнгер розумів що влада міняється, а Батьківщина залишається назавжди. Але найважливіше, що навіть попри всі військові негаразди, попри біль і розчарування він не припиняє дивитися на світ своїм романтичним поглядом.

"Під стіною стояла пляшка з-під зельтерської води, наповнена червоною картопляною сивухою, та випуклий винний келих, на якому були викарбувані квіти та напис: «Келихи та дівчата завжди в небезпеці»."

В новелі "Штурм" перед читачем постає сам Юнгер, це тест про нього, автор дуже легко читається в лейтенанті Штурмі. Спокійний і впевнений офіцер, вчорашній студент-зоолог, який попри постійні обстріли продовжує писати свою книгу сповнену, любові до життя, до міських кав'ярень, красивих жінок і честі. Але при першому ж вогневому нальоті цей письменник перетворюється на холодного, жорстокого солдата. Він без докорів сумління випускає з снайперської гвинтівки кулю, прямо під сталеву каску, туди де має бути англійське обличчя. І лейтенант Штурм не переймається англійською матір'ю, яка не дочекається сина додому, бо його завдання зробити так, щоб більше німецьких матерів дочекалися своїх синів. Чи це жорстоко - так. Чи це справедливо - так. Кожен воює за своє і Штурм, чи то пак Юнгер знає за що воює він.
рнста Юнгера часто порівнюють з Ремарком, з Ремарком, твори якого я обожнюю, який, поклавши руку на серце є більш талановитим в літературному плані ніж Юнгер. Але враховуючи війну, що триває зараз в моїй власній країні, я дуже хочу, щоб у нас було менше Ремарків і більше Юнгерів. Я хочу бачити лейтенантів Штурмів, які не будуть філософствувати про війну, а зроблять так, щоб як можна більше українських матерів обійняли своїх синів після перемоги.