Сергій Плохій - “Козацький міф”

Почав читання: 27.03.2024 - Закінчив читання: 11.04.2024

Кожна книга має бути вчасною і з’являтися в житті читача в певний, специфічний момент, коли вона уже може бути зрозуміла і все ще може бути корисною. З “Козацьким міфом” Плохія саме так і сталося у мене. Прочитай я її років 15 тому і напевно би геть нічого не зрозумів. Проте зараз ця книга розставила в моїй голові по місцях все те, що я знав раніше, але не впорядкував.
Власне чому “козацький міф”? Бо уявлення сучасних українців про козаків дійсно міфологічні. Це як родинні історії про предків, в яких вони виступають героїчними, сміливими і взагалі найкращими людьми. Проте розповідь про цей міф розгортається на фоні аналізу іншого міфу і теж…. козацького. В першій половині 19 ст. козацька старшина, що вже була інкорпорована російською імперією, намагалася якось підкреслити свою окремішність і потребу в дотриманні прав, а тому було створено історичні містифікацію (чи краще сказати міфологізацію) давнього козацького минулого. Так з’явилася книга “Історія русів”, яка мала б пояснити претензії старшини Гетьманщини на російське дворянство. Проте, якщо копнути трохи глибше, то помітний ще один пласт сенсів, який при неуважному читанні можна пропустити в “Козацькому міфі”. Це небезпека подвійних ідентичностей. Руська(українська) шляхта інкорпорувалася в структуру Речі Посполитої і вирішила, що вона більше шляхта ніж руська. Козацька старшина інкорпорувалася в структуру російської імперії, забувши що вона козацька, але вимагаючи старшинських (читай шляхетських, дворянських) прав.
Який висновок можна зробити з козацького міфу? Простий і зрозумілий - масова ідентичність суспільства повинна бути унітарною і українською. Тоді вона буде однозначно трактуватися і не матиме ніяких навіть натяків на поглинання сусідніми елітами. Тоді і проблем ніяких з дотриманням прав не буде, бо не буде чужинців, які ці права захочуть порушувати. Ми з вами (як суспільство) зараз як раз і зайнятим напрацюванням нового історичного міфу. Чи буде він козацьким? Залежить це тільки від нас

Рафаель Гругман - “Советский квадрат”

Почав читання: 27.11.2023 - Закінчив читання: 16.03.2024 

 
Я люблю і ненавиджу книги такого штибу. З одного боку, усі ці “зараз я вам розкажу історичну правду”-тексти такі, що від них віє духом конспірології. Всі навколо ідіоти, а лише автор саме цього опусу володіє “надсекретною інформацією з ЦРУ”, “джерелом з НКВД”, “таємними документами” чи просто “нетривіальними аналітичними здібностями” які перевертають наші давно сформовані уявлення про певну історичну подію. А проте з іншого боку, дійсно корисно відкинути офіційно-нудну історичну версію і трохи повправлятися у версіях і теоріях, тоді і краще історичний контекст розумієш і життя стає трохи цікавішим.
А лише книга Рафаель Гругмана не є, а ні тим, ані іншим. Бо насправді автор ставить собі якісь інші, незрозумілі мені, як читачу цілі. Уся його книга “Советский квадрат: Сталин-Хрущёв-Берия-Горбачёв”, яка мала би бути спробую осмислити стосунки між очільниками радянського союзу, перетворилася на дві великих теми і маленький “причіп” що навіть на окрему тему не тягне.
Пан Рафаель довго і розлого, з заповзятістю корови на пасовиську жує історію про смерть Сталіна. Невелику кількість відомого нам усім історичного фактажу він перетасовує тисячу разів, як картяр-шулер і розкладаючи ці одні і ті ж “карти” кожного разу по різному намагається переконати нас в чомусь. Це і є перша велика тема книги “Советский квадрат”:

“Сталіна вбили? Чи ні? Хто вбив? Хто міг убити? Ці товариші не могли, і ті теж, ці могли але боялися, а оці не хотіли. Тоді Сталіна не вбили? Чи таки вбили? Можливо боялися але вбили? Чи можливо вбили ті хто не хотіли? Чи може вбили ті хто не могли, але змогли, зробивши вигляд, що боялися, але насправді не боялися?”

Десь половину книги я намагався встигнути за паном Гругманом і не відстати ходу оповіді, я дуже боявся втонути в океані гіпотез, які автор висуває, розвінчує і знову висуває. Єдине, що я виніс з цієї частини книги “Ми не знаємо чи вбили Сталіна чи ні. Могли вбити, а міг померти і сам” Дякую автору за це знання, я володів ним і на початку книги, дякую, я вбив стільки часу читаючи книгу, я реально не знав, що з цим вільним часом робити.
Друга частина книги це намагання виправдати Берію. Звучить це виправдання по-дитячому:

“Хрущов, Молотов, Маленков і т.д., намагалися знищити Берію, кажучи, що він головний злодій. Але ж ми знаємо, що всі вони теж злочинці, а отже Берія був ними оббріханий. Він звісно теж злочинець, але йому приписують наприклад сексуальні злочини, а такі були у всіх! А ще Берія був реформатор. Чому я поясню в наступних главах (спойлер: не пояснює), але якщо коротко - він зробив так багато реформ! дуже багато реформ! Яких саме не так важливо, але от вам їх список. Але ці реформи він не робив, чи робив але не Берія. Але хотів робити. Чи йому не дали їх зробити. Але Берія ж хотів! Тому він хороший. Ну тобто ні не хороший, теж злочинець, але чуть-чуть, на пів-шишечки”

Чомусь версія що всі керівники Союзу довбані мразоти, масові вбивці, і дегенерати автору книги в голову не приходить. Як і думка, що в процесі “жабогадюкінгу” не варто шукати кращих і гірших.
Ну і наостанок про “маленький причіп” до книги. Де історія про Горбачова, якої насправді немає. Бо в цьому найкоротшому розділі, автор просто каже, що “реформи Горбачова” це те ж саме що “реформи Берії”. А якщо читач хоче пояснень, то може йти нафіг. Бо пояснень нема і не буде і взагалі треба завершувати книгу.
Що ж, тоді я і не буду пояснень ніяких в своїх рецензіях давати. Сходіть погуляйте на вулиці, качок на озері погодуйде, задонатьте Збройним Силам. А час на цю книгу не витрачайте, воно того не варто.

Генрі Міллер - Під дахами Парижу (Opus Pistorum)

Почав читання: 11.02.2024 - Закінчив читання: 21.02.2024

Ця книга, це літературна порнографія навіть в більшій мірі, аніж усі інші книги Генрі Міллера. А як відомо він ніколи особливо не переймався тим, аби прикривати словесну оголеність. Скоріше навпаки, Генрі-Міллер-автор її спеціально демонструє, не бажаючи розважати читача загортанням збудженої реальності в красиву обгортку з натяків. Власне саме цей реалізм в його творчості тому і приваблює багатьох. “Під дахами Парижу” чи “Opus Pistorum” саме такий текст. Він сирий наче шмат м’яса, який мисливець щойно вирізав з впольованого оленя. Він брудний але красивий, наче носовичок леді, що щойно випав з рук і випадково впав в болото. Він шершавий, наче язик незнайомки підчепленої в задрипаному барі 10 років тому. Читати це дивно, інколи збудливо, інколи відразливо, але більшу частину часу просто нудно.
Відчуття такі, що хтось взяв низькосортний порнофільм і вирішив описати його словами на папері. Якщо ви не перелякана старша пані за 60, яка може втратити свідомість від того, що поруч з нею хтось сказав слово “хуй”, то брудність цього тексту навряд чи вас шокує. Так, в книзі є повно моментів особисто для мене неприйнятних, але їхня кількість на квадратний сантиметр тексту натякає на те, що автор просто намагався епатувати. Може це діяло в 1942-му коли роман був опублікований, але зараз такий спосіб здивувати читача уже не діє.
Проте в книзі залишається інша сторона, до якої важко докопатися за усіма цими описами збочень. Це описи “Парижу бідних”, тих хто шукає останні монети аби зайти в кафе, хто старанно приховує пляму на штанах, бо не може купити інші і латає старі черевики. Це також оповідь про дух міста, в яке всі їдуть за одкровеннями, а бачать бруд, блядство, фальшиве мистецтво і дешевих повій. Немає іншого способу відчути дух Парижу в 30-х 40-х окрім як читати масив таких книг як “Opus Pistorum” в яких описані різні аспекти одного і того ж. А потім вибирати фрагменти і складати собі уявлення проте, яким було життя парижан в той час.
Скажу чесно я чекав від книги більшого через чудовий фільм “Miller’s girl” який власне і надихнув мене на прочитання. Якщо маєте можливість, сходіть і подивіться це чудове кіно, а потім уже самі вирішите чи читати вам “Під дахами Парижа” чи ні.

Анатолій Дністровий - “Сіра пейна”

Почав читання: 06.02.2024 - Закінчив читання: 14.02.2024

Про що б не писав Анатолій Дністровий у своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…