Оксана Вєліт – «Нульова заповідь»

Почав читання: 08.06.2011р. Закінчив читання: 15.06.2011р.

На обкладинці цієї книги написано «цей роман перший друкований твір авторки», власне ця думка відчувається в кожному подальшому слові і неодноразово підтверджується.

Я можу зрозуміти все: збочені описи тіла брата по якому стікає піт (Фрейд казав що для багатьох людей характерний сексуальний потяг до родичів), можу зрозуміти епізод де героїня зарізала зарізала ножем свого братика (хоча я і здригався, читаючи це, але все ж це просто шок-контент), можна знайти якесь виправдання дивним нестиковкам в тексті коли героїня «магічним чином» опиняється в іншому місці і невідомо як то сталося, з натяжкою але можна пробачити занадто патетичні імена героїв «Мальва», «Коляда», «Остап\Тарас», та був один момент, який змусив мене закрити книгу, глибоко вдихнути і тільки потім продовжити читання. Авторка дозволила собі, а точніше своїй героїні (ба навіть більше, напевно ще й програла цей момент в себе в голові), народити сина від Будди! І мало того що народити, ще й назвати його ім‘ям язичницького бога, а потім відправити в притулок. Чесно кажучи ця сцена вбила мене просто наповал.

Я не буду говорити про стилістику цього твору, про рвучкість подання інформації, яка в якийсь момент нагадувала постмодернізм, а в інший – повний пиздєць. Я змовчу про те що цей текст нагадав мені мою власну писанину 5-тирічної давнини, така ж інфантильна, така ж дитяча, з таким же бажанням дешевими шоковими прийомами схилити читача на свій бік. Але ні, я скажу що в чомусь я розумію цю милу дівчинку (судячи з фото на обгортці) в її божевіллі. Бо ці почуття\відчуття які стояли за цим текстом, які змушували її писати жорстокі абзаци, які рвали авторку на клапті разом з її текстом, вони мені знайомі. І в свій час я теж отаким чином «виписувався», аби воно мене не гнітило, намагався віддати тексту все те, що занадто важко і неприємно було тримати в голові. Але такі тексти не для друку, вони існують тільки один раз, в момент їх написання, а читати їх це вчини акт насилля над пам‘яттю, хоча може авторці якраз і потрібно було осквернити ті спогади які спонукали до такого тексту?

Еріх Фромм – «Втеча від свободи»

Почав читання: 28.04.2011р. Закінчив читання: 07.06.2011р.

Як правило, концентрована істина нагадує Юппі в який просто треба додати води, бо інакше їсти це просто неможливо. Зазвичай книги з психології \ психоаналізу  діляться на дві категорії: страшно заморочені книги для спеціалістів з купою дуже складних термінів, та книги для повних ідіотів які вважають що почитавши одну книгу можна виправити власне бездарно пройобане життя (книги штибу Дейла Карнегі чи «Сонник  стерви».

Тому тривалий час я мав стійке упередження щодо книг на тематику психоаналізу. Ні, звісно, я знайомився з роботами Фрейда, Юнга, чи того ж таки Фромма. Але так щоб сісти і почати читати книгу «по-серйозному», багато міркуючи над прочитаним – таке зі мною вперше. Я і раніше вибірково читав Еріха Фромма, але це швидше було фрагментарне знайомство ніж методологічне вивчення. Але ось час настав. Не думаю що для когось є секретом що з самоідентифікацією в мене є довготривалі і серйозні проблеми, але я явно не очікував що «Втеча від свободи» Еріха Фромма настільки допоможе мені розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках у моїх власних вчинках. Мало того в поведінці більшості людей які мене оточують я теж почав бачити цю «втечу від свободи» і чорт забирай світ став трохи простішим, я почав розуміти ті механізми які колись здавалися мені чарівними.

Вперше я натрапив на цю книгу коли мені було років 18 чи 19, тоді читаючи її шматками мене найбільше захопила теорія побудови релігії на психотипі людей які її сповідують, але що цікаво через шість років це питання мене ніяк не сколихнуло. Набагато цікавішим цього разу мені видалася концепція пошуку свого місця в світі запропонована Фроммом:

«Человек должен суметь воссоединиться с миром в спонтанности любви и творческого труда или найти себе какую-то опору с помощью тех связей с миром, которые уничножают его свободу и индивидуальность»

Здивували мене слова Фромма про любов, які я почув десь за місяць до читання книги від однієї людини ніби мимохідь, без посилання на автора цих слів, але слова ці тоді змінили багато чого:

"Любовь не создается каким-то специфическим "обьектом", а является постоянно присутствующим фактором внутри самой личности, который лишь "приводится в действие" определенным обьектом. Исключительная любовь лишь к одному "обьекту" внутренне противоричива.
Любовь такого рода, которая может относится только к одному человеку, уже самим этим фактом доказывает что она не любовь, а садистско-мазохистская привязаность"