Сергій Плохій - “Козацький міф”

Почав читання: 27.03.2024 - Закінчив читання: 11.04.2024

Кожна книга має бути вчасною і з’являтися в житті читача в певний, специфічний момент, коли вона уже може бути зрозуміла і все ще може бути корисною. З “Козацьким міфом” Плохія саме так і сталося у мене. Прочитай я її років 15 тому і напевно би геть нічого не зрозумів. Проте зараз ця книга розставила в моїй голові по місцях все те, що я знав раніше, але не впорядкував.
Власне чому “козацький міф”? Бо уявлення сучасних українців про козаків дійсно міфологічні. Це як родинні історії про предків, в яких вони виступають героїчними, сміливими і взагалі найкращими людьми. Проте розповідь про цей міф розгортається на фоні аналізу іншого міфу і теж…. козацького. В першій половині 19 ст. козацька старшина, що вже була інкорпорована російською імперією, намагалася якось підкреслити свою окремішність і потребу в дотриманні прав, а тому було створено історичні містифікацію (чи краще сказати міфологізацію) давнього козацького минулого. Так з’явилася книга “Історія русів”, яка мала б пояснити претензії старшини Гетьманщини на російське дворянство. Проте, якщо копнути трохи глибше, то помітний ще один пласт сенсів, який при неуважному читанні можна пропустити в “Козацькому міфі”. Це небезпека подвійних ідентичностей. Руська(українська) шляхта інкорпорувалася в структуру Речі Посполитої і вирішила, що вона більше шляхта ніж руська. Козацька старшина інкорпорувалася в структуру російської імперії, забувши що вона козацька, але вимагаючи старшинських (читай шляхетських, дворянських) прав.
Який висновок можна зробити з козацького міфу? Простий і зрозумілий - масова ідентичність суспільства повинна бути унітарною і українською. Тоді вона буде однозначно трактуватися і не матиме ніяких навіть натяків на поглинання сусідніми елітами. Тоді і проблем ніяких з дотриманням прав не буде, бо не буде чужинців, які ці права захочуть порушувати. Ми з вами (як суспільство) зараз як раз і зайнятим напрацюванням нового історичного міфу. Чи буде він козацьким? Залежить це тільки від нас

Сергій Плохій - "Царі й козаки. Загадки української ікони"

 Почав читання: 23.05.2023 - Закінчив читання: 27.05.2023

Той факт, що я, людина не віруюча, останнім часом читаю все більше літератури дотичної до релігії, не може мене самого не дивувати. Проте виправданням мені в моїх же очах, може слугувати хіба те, що це дещо дотично до теми моїх досліджень, а тому читаючи про релігію, ікони і святих, я трохи наближаюся до виходу в світ моєї другої книжки, де буде в тому числі один з розділів присвячений історії церкви. Ну і власне не можна просто так взяти і оминути книгу Сергія Плохія, визначного історика сучасності. Хоча я б не назвав "Царі й козаки" його найкращим дослідженням, проте книга точно заслуговує на увагу читача. Мені здається, ця наукова розвідка виникла мало не випадково, в рамках якогось більшого дослідження. Автор просто не захотів, аби знайдена і опрацьована ним інформація пропала надарма, тому скомпонував те що знав у вигляді книги і видав. Вийшла невелика, але на диво цікава розповідь про старовинні козацькі покровські ікони та про те кого і чому на них зображали.
Це маленьке дослідження не є повним і всеохопним, прочитавши його ви точно не почнете розумітися на особливостях релігійних взаємин в Україні в 17 ст. як і не станете знавцем іконопису. Проте ця книга дає цікавий погляд на один із аспектів релігійного мистецтва, а тому заслуговує на увагу.
Я не є великим знавцем чи любителем ікон, проте мені історії викладені в цій книзі видалися досить цікавими. Я твердо переконаний, що розумна людина в наш час має мати якнайбільше знань в різних галузях, в тому числі в таких специфічних і дотичних до релігії. Я радий, що зі мною згоден і Сергій Плохій, бо не просто ж так, він раптом вирішив взятися за дослідження українського іконопису. Тому ми з паном Сергієм Плохієм однозначно рекомендуємо вам цю книгу!

Сергій Плохій - "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу

Почав читання: 15.01.2023 - Закінчив читання: 17.02.2023

Мені було 5 років коли розвалився СРСР, але я майже нічого не памʼятаю з того періоду. В 1991-му мене найбільше турбувало, що саме смачного мама принесе з роботи і чи відпустять мене погуляти в дворі після обіду. А тим часом відбувалися визначні події, що міняли світ. Розвалювалася остання світова імперія, зникала комуністична загроза, яка багато десятиліть тримала в страху весь світ. Трохи образливо, що формально живучи в той час, я не можу нічого розказати про це, не маю ніякої власної думки, щодо тих подій. Тож читання книги відомого історика Сергія Плохія "Остання імперія. Занепад і крах Радянського союзу" мало на меті заповнити прогалину в цих знаннях і скласти повне враження в моїй голові про події, в результаті яких Україна отримала незалежність.
Насамперед, маю сказати, що було дещо дивно читати цю книгу, адже фактично доводилося уявляти собі з точки зору дорослої людини часи, про які у мене були геть інші, дитячі спогади. Це, з одного боку, створювало певний дисонанс, а з іншого дозволяло краще зрозуміти тогочасного середньостатистичного обивателя, адже типовий українець в 1991-му був дещо інфантильною людиною. У читача, мало обізнаного з східноєвропейською, зокрема українською ментальністю може скластися враження, наче події розвалу Союзу керувалися елітами, окремими персонажами, на взаємодії яких і складена уся книга Сергія Плохія. Фактично це хронологічний і дуже детальний опис основних подій, що призвели до розвалу Союзу, аж до наведення точних діалогів між основними учасниками подій. Автор з неймовірною ретельністю реставрував хронологію подій, віднайшов і розписав хто, коли, кому і навіщо говорив ті чи інші слова. Це створює дуже захопливу картинку в уяві читача. Проте, як я зазначав раніше, в того, хто не розуміється на особливостях нашої ментальності, може скластися думка, що саме ці спікери парламентів, президенти республік і їх радники спричинилися до руйнування комуністичного колосу. Проте в книзі Сергій Плохій спочатку завуальовано, а в епілозі прямо вказує, що без позиції українського керівництва, яка спиралася на результати референдуму 1-го грудня 1991 року ситуація могла розвиватися геть інакше. За усіма цими переговорами, путчами і домовленостями стоїть просте, чітке, впевнене (ви тільки подивіться на відсоток тих хто був на референдумі за Незалежність) твердження українців про те, що держава має бути незалежною. І як на мене, найбільша заслуга автора як раз в чіткій артикуляції цього факту. Без нас, без українців, без нашої боротьби і нашого голосування нічого могло б і не статися, Союз міг би пережити кризу, оговтатися і знову стиснути свої щупальці навколо наших ший. Ми, наші батьки, бабусі і дідусі не дали цього зробити тоді. Ми на референдумі обрали свій шлях, а тепер в кривавій війні з росією маємо відстояти свій вибір. І я не сумніваюся що ми це зробимо.
Попередні покоління викопали яму для СРСР, наші батьки поклали в неї труну, в якій лежали руїни імперії. Ми цю могилу засиплемо, а наші діти вирішать, що на ній посадити калину, чи щось інше.

Сергій Плохій – «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду»

Почав читання: 20.05.2019 Закінчив читання: 29.05.2019 

Я ніколи не любив історії про Джеймса Бонда, та і взагалі ніякі детективи чи шпигунські історії не любив. Вони видавалися мені дуже примітивними, нецікавими і такими, які б ніколи не сталися в реальному житті. Проте інколи реальність є неймовірнішою навіть за вигадку, такою, що в неї непросто повірити.
Книга "По червоному сліду" розповідає історію Богдана Сташинського, вбивці Льва Ребета і Степана Бандери. Власне про Сташинського я дізнався тоді, коли у Львові в міському транспорті розмістили мотиваційну рекламу, що закликала львів'ян сплачувати за проїзд, адже зрада Батьківщини починається з неоплаченого проїзду. Це був натяк на те, що Сташинського завербовало НКВД після того, як його спіймали за безквитковий проїзд. Мене зацікавила і сама фігура Богдана Сташинського. Чому він вирішив співпрацювати з КДБ? Чому погодився вбити Бандеру? Як склалося його подальше життя? Судячи з книги "По червоному сліду" це цікавило не одного мене. Історик Сергій Плохій теж вирішив розібратися з цим питанням і в результаті вийшла ось така книга. Я досі не можу зрозуміти чи можна назвати її художньою, адже вона читається так легко і просто, з таким захопленням поринаєш в події, що часом забуваєш, що то все відбувалося насправді. Починаєш думати, що персонажі ці вигадані, що ось в кінці книги автор зізнається що вигадав Совєцький Союз, придумав страшне КДБ з його кілерами, що всього цього не було насправді, що і Бандера і Ребет щасливо дожили свого віку. Але ні. Все це було, і вбивства і жорстокості і несправедливості.
Історія Сташинського ніби ілюструє все те зло, через яке довелося пройти попереднім поколінням українців. Простий хлопець з села біля Львова, порядна родина, що підтримує повстанців УПА, батьків поважають в селі, сестра має нареченого - командира місцевого загону повстанців. Богдан їде навчатися у Львів, батьки певно страшенно ним пишаються, адже він отримає освіту, шанс на краще життя. Здавалося б усе складається якнайкраще, але ось один безквитковий проїзд і його уже вербує офіцер НКВД. Чи міг він відмовитися? Міг, але прикрився бажанням врятувати себе і родину і погодився. Виказав нареченого сестри, якого вбили в засідці, виказав повстанський відділ, а потім коли не було куди подітися, бо односельці дізналися про його зраду, офіційно почав працювати на КНВД. Далі навчання, робота в Німеччині, вбивство Ребета, вбивство Бандери. За перше вбивство йому виписали премію і дали орден, квартиру, за друге, знову ж гроші, підвищення по службі і дозволили одружитися з німкенею. Вона ж і намовила Сташинського тікати закордон, геть від безпросвітної сірості радянського буття, від постійних підозр, прослушок і страху за своє життя.
Сташинський перейшов кордон між Східним і Західним Берліном за день до початку будівництва Берлінської Стіни. Як дивно, що цій людині так пощастило, ще б трохи і втеча стала б майже неможливою, а КДБ остаточно ковтнуло б його і перетравило. Проте втеча вдалася, а далі суд, співпраця з західними спецслужбами, вирок і кілька років німецької тюрми, після якої Сташинський безслідно зник на дуже довгий час. Лише в 90-х вдалося дізнатися, що він осів в ПАР де можливо живе і досі. Здавалося б доля вберегла його. За вбивства багатьох людей, за зраду, він отримав можливість спокійно доживати в багатстві і ситості. Але чи справді це так? Від нього відвернулася родина, його новонароджений син загинув, а Сташинський навіть не пішов на його похорон, вирішивши в ту ж ніч тікати на Захід. Після виходу з в'язниці йому довелося змінити не тільки ім'я, а і зовнішність. Десь в той час, або і до виходу з в'язниці він розлучився з жінкою, яка вмовила його тікати з Союзу, себто і особисте життя не склалося. А головне до кінця життя він мусив оглядатися, щодня дивитися чи не слідкує за ним інший агент НКВД, щоб помститися за все. Я думаю це і є справедливість. То може все таки варто було купити той квиток в громадському транспорті?