Віда Огнєнович – «Перелюбники»

Почав читання: 07.11.2013р. Закінчив читання: 18.12.2013р.

Ні, я в принципі цілком терпляча людина. У мене є великий досвід у витримуванні потоку сліз і істеричних всхлипувань, я вмію обережно прикривати чиїсь груди шматками щойно на цих же грудях порваної сорочки з погрозами так само чинити з кривдниками. Я майстер у витиранні сліз, знаю і використовую 1001 відтінок фрази «все  буде добре», знаю коли треба поплескати по спині і сказати «тримайся мужик», а коли треба обійняти тендітні жіночі плечики і міцно притиснути до себе. Але…

Виявляється я нічого не можу зробити коли все це відбувається не в реальності, а у книзі, бо саме цим і наповнена книга Віди Огнєнович. Двісті сторінок тексту, який коротко можна описати одним реченням «мене кинув чоловік, всі думають що мені погано, але мені просто ніяк, я всім про це кажу, але як же насправді мені погано» Проте авторка зуміла написати про це цілий роман, і якщо власне подивитися на це з точки зору книги рекордів то так, дуже знаковий текст. Безсумнівно якість письма на дуже високому рівні, відчуття стилю, описи там де треба, почуття головної героїні у потрібних місцях, всі ці триповерхові перепетії «він сказав-я подумала-він подумав що я подумала» теж присутні і дуже правильно вписані в канву твору. Але ж сам сюжет… Його просто неможливо читати.

В принципі я цілком розумію потребу в написанні цього тексту для самої авторки. Очевидно, що це текст – зцілення, текст – ліки. Я сам так частенько роблю, якщо щось турбує мене і не дає спокою, я виписуюся цим на папір і стає набагато легше. Але ж навіщо це публікувати?! Ви ж після хвороби не вивішуєте на загальний огляд криваві бинти які допомогли вам вижити, зупинили кровотечу і врятували вам життя?! Ви ж не показуєте їх своїм друзям коли вони приходять до вас в гості, не тримаєте ці бинти в гарній коробочці вдома, дістаючи її на родинні свята? Ні, ви просто відкладаєте їх в сторону і йдете далі, бо ви вже здорова людина.

Я дивуюся як я дочитав цю книгу до кінця, думаю тільки моя вроджена впертість змусила мене це зробити, але це було дуже важко. Книга абсолютно на мене не вплинула, ніяк не зачепила змістом, хіба трохи заінтригував стиль викладання авторки, можливо коли я побачу іншу її книгу я подумаю чи варто її читати, але нічого не обіцяю, вибач мене Відо.

Хорхе Луїс Борхес – «Вибране»

Почав читання: 04.12.2013р. Закінчив читання: 10.12.2013р. 

«Борхес и я», «Мужчина из розового кафе», «Разлучница», «Бескорыстный убийца Билл Харриган», «Эмма Нунц», «Хуан Муранья», «Недостойный», «Форма Сабли», «Другой»

Я не втомлюся повторювати, що українці дуже схожі на ірландців і шотландців. А читаючи оці невеликі есе Борхеса, розумію, що хочу, аби вони були схожі на аргентинців. Принаймні на аргентинців із творів Борхеса.  У мене немає капелюха, але я хочу його купити і зняти перед шановним автором, бо його твори це справді достойна річ, приклад неймовірно якісного тексту.

Я читав ці вибрані есеї Борхеса і здавалося, що це просто невеликі детективні історії. Маленькі розповіді з життя агрентинців 20-х років минулого століття. Такі собі зрізи історичних реальностей, задукоментовані і чітко описані фотокартки, дбайливо зібрані разом і перев‘язані стрічкою. Схожі відчуття були у мене на виставці старовини, стоїш, тримаєш в руках стару пожовклу світлину, на якій геть незнайомі тобі люди, яких ти ніколи не бачив, які жили в іншій країні, говорили іншою мовою і не мали до тебе ніякого відношення. Але десь в глибині тебе народжується якийсь непояснюваний трепет, ніби ти тримаєш частину чийогось життя. Та ні навіть не частину, все життя! Ніби від того як ти поставишся до цієї фотокартки залежить щось дуже важливе, залежить пам’ять про цих людей. Так само і з есеями Борхеса, намагаюся вглядатися в обличчя його героїв, аби побачити там те, чого сам Борхес не писав, побачити не тільки історію, а і саму людину, пустити її в себе, приміряти її роль.

Напевно читання чимось споріднене з акторським мистецтвом. Так само як поганий актор той, що не вживається в образ, так само і поганий читач, який не намагається спроектувати на себе події книги. Я спроектував, і завдяки майстерності Борхеса це вийшло майже як переселення душ. Я бився на ножах на кривих вуличках Буенос-Айреса, пив гіркі настоянки в старих до непристойності барах, спілкувався з темноволосими аргентинськими дівчатами. Тепер мені буде про що розказувати внукам…

Андрій Кокотюха – «Червоний»

Почав читання: 13.11.2013р. Закінчив читання: 23.11.2013р.

Почав читання цієї книги, почувши від кількох знайомих про те що вона просто неймовірна. Скажу відверто – неповірив і не тому, що не довіряв думці тих людей, а просто знаючи свою алогічну вибірковість в любові до книг. І чесно кажучи, я не помилився. Художньо-історична книга Андрія Кокотюхи, «багатопишучого дедектевіста» і автора цілком пристойних гостросюжетних книг, це приклад якісної літератури середнього рівня. З одного боку вона доступна для читання широкому колу людей завдяки простому і я б навіть сказав дещо приземистому стилю викладу, а з іншого боку таки цей роман несе в собі іскру цікавості. Але про все по порядку.

Вже досить довгий час існує певний попит на лайт-історичні книги. Нікому не цікаво читати багатотомні мемуари підстаркуватих генералів (повірте, це буває дуже цікаво) або сухі історичні книги, де професійні історики з завзятістю не менш професійних повій вже обсмоктали… кісточки усім персонажам і винесли свій власний вердикт, в який і пропонують читачеві повірити. Та й скажімо відверто, більшості просто ліньки розбиратися у всіх цих хитросплетіннях подій, вони хочуть читати гарну і цікаву історію, в якій, в найкращих традиціях голівудських фільмів буде зачин і кінцівка, де добро переможе зло і скаже одну-єдину епічну фразу, притискаючи труп ворога до землі. Тому й існує певний попит на «романи на історичну тематику», себто тексту заснованому на історичному підґрунті, але з додуманими для додання гостроти моментами. В принципі, у Кокотюхи вийшла дуже гарна версія такого роману. Якісно, цікаво, динамічно розказана історія про командира УПА «Остапа» про його боротьбу не лише на Волині, а й в воркутинських таборах. Проте визначальною рисою цього роману, яка відділяє його він інших схожих книг, є те що написаний він з точки зору не самих упівців, а їхніх ідейних противників. Власне в цьому романі відобразилася вся історія ставлення до УПА мешканців центральної України (до яких належить сам Кокотюха) від незнання і засудження, до цікавості і захоплення. Книга однозначно рекомендована до читання для більшості адекватного населення держави, будь-якого віку. Але не можу не додати і ложечку дьогтю… Ну вже дуже простий стиль викладу у пана Андрія, мені в деякі моменти було нецікаво читати через недолугість тексту, хоча вельми хотілося дізнатися що ж там станеться далі. Власне це проблема особистої стилістики автора, а не його книги, коли в інших жанрах, в яких пише Кокотюха, такий примітивізм сприймався логічно, то тут він дещо різав око. Проте сподіваюся це не остання книга автора в такій стилістиці і надалі він врахує моє побажання.