Підсумки 2012 року

За доброю традицією спробую підвести підсумки року. Перше що приходить в голову коли я озираюся на літературний рік що минув, це те що у мене були явні проблеми з вибором що ж читати. Я постійно задавався цим питанням, був у постійному пошуку хороших книг. Як наслідок – трохи більше прочитаних книг у цьому році, аніж у минулому, але набагато більше невдач – книг які було нецікаво читати.

Я точно не можу поки зрозуміти японську літературу, а Харукі Муракамі взагалі стає для мене анти письменником року – як виявилося це просто розрекламований бренд, що на перевірку виявився досить недолугим. Дещо кращі враження від іншого японця – Натцуме Сосекі, але і він мене не вразив, просто рівна і чітка писанина.

Зате я точно закохався у сербську літературу, Богумил Грабал, Мілорад Павич, Михайло Пантич та багато інших – це найкращі спогади про прочитані твори у минулому році. Я вкотре переконався що сербська література мені близька і цікава. Знову задумуюся про ідею почати вивчати сербську аби читати нею в оригіналі. Сподіватимуся що в новому році у мене стачить на це сил і часу.

У цьому році я менше читав історичної літератури і більше літератури 20-го століття. Ця цікава тенденція, яку я поки для себе не зміг пояснити, відкрила для мене багатьох чудових авторів. Тож буду сподіватися що не втрачу темп і запал і в новому році прочитаю ще більше гарних книг!

Тері Саутерн – «Сумне кіно»

Почав читання: 21.12.2012р. Закінчив читання: 30.12.2012р.

Колись давно коли я ще намагався витискати з своєї голови якісь тексти і записувати їх я вирішив що найкращим твором був би той, від якого всі читачі були в просто у шоці. Я навіть спробував був щось таке писати, текст наповнений особистими візіями, недолугими алегоріями і інфантильним світосприйняттям. І хоча «шокуюча складова» була по дитячому наївна – на час написання мені здавалося що це дуже круто. Але пройшов певний час, я зрозумів як наївно було сподіватися на такий простий алгоритм вдалого роману, все написане здалося мені досить тупою писаниною не вартою того аби продовжувати (не кажучи про видати це книгою). Але виявляється є ще в світі десь пісенники, які аналогічні літературні потуги намагаються видати, тим більше кажуть ніби це щось дуже сучасне і цікаве. Хотів би я подивитися в очі цьому Тері Саутенру, взяти його книгу «Сумне кіно» скрутити її трубочкою і як уперіщити йому поміж очей! Бо насправді геть нічого крутого в цьому тексті немає. Історія про зйомки голлівудського фільму, яка насправді просто набір описів збоченого сексу. Таке враження що автор просто хотів в одному тексті зібрати всі можливі збочення. А навіщо? Кого це може зацікавити? Хирлявих ексгібіціоністів у парку чи товстих жіночок за 40 в колготках в сіточку, які люблять де треба і не треба показувати свій жир еротично звисаючий з-під коротко-еротичного топа? Так і ні до тих ні до інших не відношуся. То навіщо ж я взяв в руки цю нереально тупу книженцію? Думаю це була просто помилка. Як казав Хенк Муді: «Не те місце, не той час, не та вагіна… ну тобто не та книжка».

Мілорад Павич – «Хозарський речник»

Почав читання: 24.11.2012р. Закінчив читання: 03.12.2012р.

Відверто кажучи тема хозарів мене цікавить дуже мало, мені достатньо знання того що князь Святослав у свій час добряче нам‘яв їм боки і фактично знищив як державу і націю. Але мені потрібно ж було з чогось починати знайомство з творчістю Мілорада Павича, тому майже чисто випадково першим прочитаним твором став «Хозарський речник». І поклавши руку на серце можу урочисто заприсягтися – це справді чудовий твір. Попри мою незацікавленість історичним аспектом твору, стиль викладу і сюжет просто неймовірні! Історія про трьох людей різної національності, релігії що живуть в трьох різних часових рамках, але всі шукають інформацію про старовинний народ хозарів могла б здатися дещо банальною, якби не форма подання – у вигляді словника який власне кожен з героїв і створював за сюжетом книги.

У книзі Павича повно алюзій, насамперед історичних. Розповідь про те як хозари намагалися прийняти нову віру і в результаті зникли в небутті, нагадує історичну долю балканських народів, де змішалися, католики, православні, мусульмани і юдеї. Куди рухатися далі не знали хозари, хотіли знайти вихід в новій вірі, але помилилися і були знищені. Тільки мені здається що Павич на щось натякає?

Всі герої Павича, так чи інакше пов‘язані і Балканськими країнами, тут він грішить тим же що і українські письменники – про що б вони не писали, а виходить все рівно про Україну, ну а в даному випадку про Сербію. Але ж це саме те чого мені і хотілося.

Харукі Муракамі – «1Q84»(книги 1,2,3)

Почав читання: 18.10.2012р. Закінчив читання: 24.11.2012р.

За місяць можна встигнути так багато справ. Можна побудувати паркан, а можна повністю пройти якусь комп‘ютерну іграшку, можна заробити одну зарплату, можна народити 1\9 дитини, а можна на велосипеді доїхати до Львова і назад. Одним словом можна зробити стільки всього корисного, але ж ні, мені треба було читати Харукі Муракамі!

Зараз, оглядаючись на свою втрачену молодість, на цей чудовий місяць мого життя мені стає дуже сумно. Сумно від того що я маю звичку не кидати книгу, навіть якщо вона нецікава, сумно від того, що я купився на розповіді про «мега-цікаві романи японського кафки». Можливо комусь і сподобається історія що складається з написання одної книги, двох вбивств і одної зустрічі розтягнена на трьохтомний роман, але як на мене, це цілком можна було вкласти в невеличке цікаве оповідання, але аж ніяк не у три книги. А недолугі потуги Харукі Муракамі імітувати стиль магічного реалізму викликає щонайменше здивування. Ну невже так важко почитати хоча б того ж Кортасара, перед тим як сідати за свою писанину? Ну це ж справді убого описувати фантастичний світ двома місяцями замість одного, карликами і левітацією. Тут вже пане Муракамі, або давайте більше пояснень і робіть свій твір фантастичним, або дотримуйтеся канонів магічного реалізму і змусьте ваших героїв пів книги не дивуватися з фантастичних елементів!

Чесно кажучи після закінчення першої книги я подумав що напевно все саме цікаве має початися в другій книзі, знаєте це як сучасні серіали, остання серія сезону робиться інтригуючою щоб публіка чекала продовження. Але вже десь на середині другої книги я зрозумів що навряд чи я щось хороше зможу тут знайти. Навіщо я брав в руки третю книгу я взагалі не знаю, напевно справа у вихованні, ну не можу я кинути недочитану книгу, якось це не по-людськи. А з іншого боку, хіба це людяно, писати таку відверту фігню?

Богумил Грабал – «Занадто шумна самотність»

Почав читання: 16.10.2012р. Закінчив читання:18.10.2012р.

Ставлення до книг є об‘єктивним мірилом людяності. Вірю, що настануть часи, коли за негуманне поводження з книгою будуть розстрілювати. Але поки такі часи ще далеко, справжнє розуміння суті книг лишається прерогативою самотніх осінніх інженерів в тролейбусах, замріяних дівчаток з шаликами навколо шиї і старовинних інтелектуалів у чорних пальтах і фетрових шляпах. Тільки ці люди покищо, вловлють справжнє значення книг, наче вдихають терпкий аромат якоїсь сакральної істини, відомої тільки їм. І я майже зовсім забув про пресувальників макулатури, як вважає Богумил Грабал, вони теж наблизилися до розуміння «справжньої природи книг».

Я не знаю якими іншими, більш точними словами можна описати процес читання окрім як «занадто шумна самотність». Хочеться рвати на собі волосся і шкрябатися в холодне осіннє скло вікон, від того, що не в мою голову прийшло це означення. «Занадто шумна самотність» це те що я відчуваю з самого дитинства, те що починалося як тільки я відкривав чергову книгу і читав перше речення. Світ навколо просто втрачав фарби, час в ньому зупинявся, а люди застигали на своїх місцях, і в цей момент починалася моя самотність, і так вона була дуже шумною, в ній жили інші світи, воскресали давні історичні події, народжувалися і вмирали люди. З усією відповідальністю можу заявити що ця реальність, ця занадто шумна самотність набагато краща за реальний світ, і будь на те моя воля, я б лишився і ній назавжди.