Роман Коваль – «Чорний Ворон. 5 біографій»

Почав читання:26.05.2013р. Закінчив читання: 26.05.2013р.

Інколи чужа слава не дає тобі спати ночами. Що ж я розумію, це справді не так то і просто, коли ти роками працюєш над популяризацією якоїсь ідеї, а приходить якийсь вискочка, який до того писав дешеві детективні романчики про напівголих мулаток і пише книгу на ту ж тему й збирає вдячні відгуки. Тут хто хочеш може образитися, я добре розумію Романа Коваля.

Ця людина все життя популяризувала ідею «Холодного Яру», він влаштовував вшанування Холодноярської Республіки ще тоді коли на ці вшанування не приїздили політики і десятки тисяч людей. Він збирав інформацію про повстанців по крихтам, записував свідчення, вишукував довгожителів, нагромаджував, складав, випрацьовував, виписував… І тут на тобі, прибігає такий собі Шкляр, на історичних фактах пише вигадану історію і майже отримує Шевченківську премію з усім тим розголосом який йде на додачу до терміну «майже отримує».

Ну що ж тут лишається окрім як написати дійсно історичну книгу,про дійсно історичних персонажів, зібрати їхні біографії і видати під тією ж назвою! Це ж цілком логічно! Чи ні? Чекайте, може це вже виглядає якось дивно? Може після того як вийшла книга Шкляра, в суспільстві стався інформаційний зсув і назва «Чорний Ворон» стала геть дескридитованою для історичної праці? Може варто було обрати більш нейтральну назву, яка б так не різала очі, все ж таки це історична розвідка, а не пафосний романчик?

Але пану Роману певно видніше. Хоча…

Харпер Лі - «Вбити пересмішника»

Почав читання:27.04.2013р. Закінчив читання: 23.05.2013р.

І знову я продовжую читання класики заради розширення власних горизонтів. Цього разу вибір впав на «Вбити пересмішника» за авторства Харпер Лі.

Я б не сказав що в цій книзі є щось таке дуже важливе для мене, без чого я не міг би жити. Я звик до книг-одкровень, до таких текстів які виносять тобі мозок, а потім заливають його назад до голови в перемішаному вигляді. Проте ця книга зовсім не така. Це повільний і неспішний текст як річка Міссісіпі, з присмаком пилу на зубах, знаєте такого червоно-бурого пилу, як у всіх американських вестернах.

Твір явно орієнтований на дітей, подумалося мені майже з перших сторінок, але потім я усвідомив, що скоріше книга призначена для інфантильних дорослих. Вона сповнена такого правильного світосприйняття який мені намагалася привити моя мама. Бути чемним і ввічливим, говорити правду, слухатися старших, не казати на негрів «негри», і таке інше. І власне ці дитячі імперативи, як на мене є дуже важливими для формування особистості, деякі з них я і досі не можу, та і не хочу, порушити. Але з часом такі аксіоматичні істини відходять десь на рівень підсвідомості, себто ти просто говориш правду, не задумуючись добре це чи погано, ти просто не можеш інакше. І якщо в цей момент з’являється хтось, хто намагається тобі розказати про важливість правди в житті людини, ти автоматично посилаєш його куди подалі. Не тому що ти брехло, яке не може виправитися. Ні, просто для тебе ці слова просто інформаційний шум який заважає.

Десь така ж штука у мене сталася з книгою Харпер Лі. Історія виховання толерантності на прикладі маленької дівчинки це звісно дуже зворушливо і принципово я згідний що так дітей і треба виховувати. Але потім я уявляю собі що саме це книга, можливо, спричинилася до  того що сьогодні негр може сказати слово «негр», а білий не може цього зробити. Ні, я прекрасно розумію панянку Лі, яка писала цей роман для того аби світ став трохи кращим. Але я вкотре переконуюся що не варто забувати про те що ніхто з нас не може бути істиною в останній інстанції і будь-яка думка має дві сторони і може призвести до протилежних наслідків.

Безсумнівно, цей роман цікавий і достойний отриманої Пулітцерівської премії. Безперечно його варто прочитати всім розумним людям в цьому світі. Але після читання, варто вийти на вулицю і оглянутися, аби зрозуміти ось де реальний світ. І без жорстокості чи насилля в керованій формі він був би занадто ванільно-феєчним.

Габріель Гарсія Маркес – «Воспоминания моих печальных шлюх»

Почав читання:26.04.2013р. Закінчив читання: 26.04.2013р

Чи може велике бути огидним? Весь час читаючи роман Маркеса я думав про це. Ні звісно я не вважаю себе пуританином, але деякі речі в моїй голові асоціюються тільки з заборонами. Як наприклад історія любові 90-то річного діда то 15-ти річної дівчинки. І не просто любові, а того її різновиду густо замішаному на сексуальному потязі. Здавалося б ну що тут такого, пише собі автор про дивну таку любов, ти то сам чим кращий хто колись написав стьобну новелу про любов трупа до дівчини? Але ж ні… в тексті відчувається знання справи, з першої ж сторінки ти розумієш що це не вигадка, о ні… це правда. Все про що пише Маркес відбувалося насправді, цього не можна не помітити як і дивних аналогій між героєм і автором. І от тут особисто в мене виникає відраза до тексту, причому така глибока, що його якість не може заповнити це провалля. Просто я вважаю що не можна писати про такі речі без негативного підтексту бо це фактично є пропагандою. І тут я власне не переживаю що всі 90-то річні дідки кинуться псувати молодих дівчаток, а скоріше навпаки – нерозумні 15-ти річні змінять своє уявлення про «настоящу любоу» у геть неправильний бік. А може це просто в мені говорить те дивне бажання зробити добре всім-всім жінкам у світі… і чорт його знає чи немає у цьому бажанні теж сексуального підтексту.

Але крім нездорової сексуальної тяги до маленьких дівчаток в книзі є ще старість. І от це як раз те чим варто захоплюватися. Таких проникливих і нестрашних описів старості я відверто кажучи не зустрічав раніше, а тому і вважав що їх просто не може існувати. День в моїй уяві процес старіння нагадував сидіння біля свого старенького будиночку в очікуванні смерті, перебираючи в голові історії юності. Я волів би не думати про це, але поза моїм бажанням це стається тому доводиться шукати правильну старість хоча б в книгах. Сподіваюся моя старість буде правильною, але без 15-ти річних дівчаток.  

Станіслав Лем – «Солярис»

Почав читання:21.04.2013р. Закінчив читання: 08.05.2013р.

Вкотре переконуюся що книги повинні бути не тільки хороші, але і вчасні. «Солярис» яскраве тому підтвердження. Книга куплена у привокзальній книгарні тільки для того аби вбити дві години очікування, навіть якщо вона прекрасна просто не може лишити глибокий слід.

Принципово мені все дуже і дуже сподобалося, таких глибоких філософських ідей розвернутих на прикладі космічної фантастики я ще ніколи не зустрічав. Як правило філософи вибудовують свої теорії сидячи в тісних запліснявілих кімнатках розкладаючи людську історію по поличкам в певній послідовності аби потім знайти закономірності в тих послідовностях і спробувати зробити висновки вкупі з прогнозом на майбутнє. Книга ж Станіслава Лема, це  чиста мрія – текст написаний самотніми ночами, коли навколо так тихо, що можна почути як зорі зваблюють одна одну. Це спроба вже сьогодні розв‘язати морально-етичні проблеми які постануть перед людством завтра, спроба навчитися справді дивитися вперед, а не тільки про це говорити. Роман Лема, геть ніяк не фантастика, це філософський трактат на рівні з Ніцше чи Кантом. Інша справа що зрозуміти його доволі складно таким як ми, тим хто звик борсатися у власному минулому вишукуючи в ньому відповіді на одвічні питання. Але чи є вони там? Чи може це просто такий своєрідний людський есканізм, говорити про космос власних сердець якого не існує, аби не думати про космос над нами?