Почав читання: 18.08.2011р. Закінчив читання:31.08.2011р.
Мушу чесно зізнатися Вам, в зраді постмодерних ідеалів, у відсутності літературного смаку і просто в хронічному ідіотизмі. А причина цього всього дуже проста – я почав читати Сосюру. Забігаючи наперед можу сказати, що Сосюра мудак, при чому таких мудаків як він ще треба пошукати. Його біографічний роман «Третя Рота» - це яскравий приклад любові до радянської батьківщини і комуністичного ладу, невимовного бажання підлизуватися до тих хто при владі. Текст переповнений улесливими зворотами в бік Сталіна, Дзержинського, ЧК, МГБ, НКВД окремо і совєцької влади разом. При чому такого завзятого вилизування владних дуп я не зустрічав раніше в жодного писаки того часу. В цьому питанні Володимир Сосюра дійсно приклад для наслідування.
Роман складається з трьох частин і це чітко відслідковується в тексті. Перша частина «юність на Донбасі» з образами вічно п’яних шахтарів, батька який спивається, донецьких хлопаків які тільки те і роблять що гуляють, випивають і товчуть одне одного. Все це присипано періодичними реверансами в бік України «як же я люблю цю землю…», «який же мужній мій народ…», але ці вставки очевидно зроблені пізніше (Сосюра писав роман за три підходи в 1929, 1942, 1959 рр), причому вони яскраво контрастують з уривками типу:
«…Мати мене питала:
— Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я відповідав:
— Потому что от него несет хохлом.»
Справді яка тонка і чуттєва любов до України! Яка глибина патріотичних почуттів!
Друга частина роману власне саме те, заради чого я читав цю книгу – часи Громадянської війни. Мені видалося цікавим прочитати спогади людини, яка спочатку воювала в армії УНР, а потім перекинулася до більшовиків. Але і тут мене чекало розчарування – в тексті всього лиш купа ниття на тему: «як же мені погано в петлюрівців і як же я хочу до більшовиків». Але чомусь це хотіння автора роздяглося майже на два роки, хоча загальновідомий факт що дезертирство в ті часи було нормою.
«Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:
— Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті.
Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку.»
Третя частина роману – опис того як автор все таки став великим радянським поетом тим ким хотів стати, пройшовши через «жовто-блакитне пекло». В цій частині роману кількість дрочіння на радянську владу просто зашкалює. Чого варта лише наступна цитата:
«А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:
«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»
І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»
Мушу зізнатися ще в одному гріху – інколи я читаю газету «Літературна Україна» і бачу там дивні статті «Вкраїнських відомих поетів» які пишуть як треба цю країну любити. Інколи вони посилаються на Сосюру, більше того вони самі і є ті Сосюри, пристосуванці, які при будь-якій владі будуть їсти банани:
«Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері.»
А потім будуть писати про голод 33-го:
«Одна дівчинка набере ложку мутної рідини, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.
Ми її питаємо:
— Для чого ти так робиш? А вона:
— Щоб довше їсти...
Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.
А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.»
А потім ці літературні Сосюри будуть дивуватися чому «оце молоде покоління поетів, не хоче переймати наш поетичний досвід». А який досвід переймати, панове? Досвід в зрадах, в «піддакуванні» владі? Чи може в анонімках на своїх колег письменників, у викриваючих виступах на пленумах?
Але ця книга, крім того що вилила на мене купу морального бруду, дала мені одну гарну думку яку тепер використовуватиму. Коли хтось з моїх друзів поетів напише поганий, нечесний і невідвертий вірш де будуть тільки лестощі і вихваляння, я відповім влучною як блискавка фразою: «Не сосюрнічай!»
