Володимир Сосюра – «Третя рота»

Почав читання: 18.08.2011р. Закінчив читання:31.08.2011р.

Мушу чесно зізнатися Вам, в зраді постмодерних ідеалів, у відсутності літературного смаку і просто в хронічному ідіотизмі. А причина цього всього дуже проста – я почав читати Сосюру. Забігаючи наперед можу сказати, що Сосюра мудак, при чому таких мудаків як він ще треба пошукати. Його біографічний роман «Третя Рота» - це яскравий приклад любові до радянської батьківщини і комуністичного ладу, невимовного бажання підлизуватися до тих хто при владі. Текст переповнений улесливими зворотами в бік Сталіна, Дзержинського, ЧК, МГБ, НКВД окремо і совєцької влади разом. При чому такого завзятого вилизування владних дуп я не зустрічав раніше в жодного писаки того часу. В цьому питанні Володимир Сосюра дійсно приклад для наслідування.

Роман складається з трьох частин і це чітко відслідковується в тексті. Перша частина «юність на  Донбасі» з образами вічно п’яних шахтарів, батька який спивається, донецьких хлопаків які тільки те і роблять що гуляють, випивають і товчуть одне одного. Все це присипано періодичними реверансами в бік України «як же я люблю цю землю…», «який же мужній мій народ…», але ці вставки очевидно зроблені пізніше (Сосюра писав роман за три підходи в 1929, 1942, 1959 рр), причому вони яскраво контрастують з уривками типу:

«…Мати мене питала:

— Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я відповідав:

— Потому что от него несет хохлом.»

Справді яка тонка і чуттєва любов до України! Яка глибина патріотичних почуттів!

Друга частина роману власне саме те, заради чого я читав цю книгу – часи Громадянської війни. Мені видалося цікавим прочитати спогади людини, яка спочатку воювала в армії УНР, а потім перекинулася до більшовиків. Але і тут мене чекало розчарування – в тексті всього лиш купа ниття на тему: «як же мені погано в петлюрівців і як же я хочу до більшовиків». Але чомусь це хотіння автора роздяглося майже на два роки, хоча загальновідомий факт що дезертирство в ті часи було нормою.

«Командир полку німець із тризубом на кашкеті. Він каже:

— Я воював за неньку Україну і буду за неї воювати до смерті.

Я думаю, який же це червоний полк. Та це ж жовтоблакитне пекло, з якого я ледве вирвався. Я надів на кашкета червону стрічку.»

Третя частина роману – опис того як автор все таки став великим радянським поетом тим ким хотів стати, пройшовши через «жовто-блакитне пекло». В цій частині роману кількість дрочіння на радянську владу просто зашкалює. Чого варта лише наступна цитата:

«А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:

«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»

І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»

Мушу зізнатися ще в одному гріху – інколи я читаю газету «Літературна Україна» і бачу там дивні статті «Вкраїнських відомих поетів» які пишуть як треба цю країну любити. Інколи вони посилаються на Сосюру, більше того вони самі і є ті Сосюри, пристосуванці, які при будь-якій владі будуть їсти банани:

«Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері.»

А потім будуть писати про голод 33-го:

«Одна дівчинка набере ложку мутної рідини, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.

Ми її питаємо:

— Для чого ти так робиш? А вона:

— Щоб довше їсти...

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.»

А потім ці літературні Сосюри будуть дивуватися чому «оце молоде покоління поетів, не хоче переймати наш поетичний досвід». А який досвід переймати, панове? Досвід в зрадах, в «піддакуванні» владі? Чи може в анонімках на своїх колег письменників, у викриваючих виступах на пленумах?

Але ця книга, крім того що вилила на мене купу морального бруду, дала мені одну гарну думку яку тепер використовуватиму. Коли хтось з моїх друзів поетів напише поганий, нечесний і невідвертий вірш де будуть тільки лестощі і вихваляння, я відповім влучною як блискавка фразою: «Не сосюрнічай!»