Олександр Вільчинський – «Криївка»

Почав читання: 24.06.2012р. Закінчив читання:26.06.2012р.

Інколи треба читати просту літературу, легку і ненапряжну як грайлива літня дівчина в квітчастому сарафанчику. Вона не напрягає тебе і не змушує занадто багато думати – вона просто дарує емоції, такі, що часто і сам не можеш зрозуміти їх, а просто читаєш і стає приємно.

До таких книжок і належить «Криївка» Олександра Вільчинського, така собі маленька історія про маленьке село і маленьких хлопців у ньому які думають про серйозні речі. О ні, повість Вільчинського це не рівень Кафки чи Кортасара, це не академічний твір від якого кінчають у штанці студенти старших курсів філологічних факультетів, це те та фалометрія якою займаються плюгаві інтелектуали в київських кафешках з обтертими брудом стінами. Ця повість- твір рівня «Тореадорів з Васюківки» Нестайка, це гарна і легка історія глибинний сенс якої відкривається не одразу. В принципі нічого надзвичайного в історії про хлопців волинського села немає, вони таємно від директора школи ходять в церкву (так робило більшість волинських школярів у 70-х), допомагають батькам в городі, грають в футбол і починають задивлятися на дівчат. Але якимось дивом вони створюють таємну організацію і копають криївку у лісі. Ну що ж тут дивного, звичайна дитяча казочка про хлопчачі витівки, але ж ні, якщо придивитися краще… Втім, це вже кожен читач повинен зробити особисто.

Олександр Вільчинський – «Дерева на дахах»

Почав читання: 30.04.2011р. Закінчив читання: 11.05.2011р.

Останнім часом відчуваю потяг до книг які на перший погляд не мають стандартної структури літературного твору: зачин-розвиток-кульмінація-епілог. Власне після Романа Андріяшика, це вже друга книга в стилістиці «без кульмінаційного письма», коли розповідь тече плавно наче саме життя, коли немає скупчення цікавих подій що відбуваються з головним героєм, але коли він виглядає надзвичайно реальним в цих «безпікових подіях». Що цікаво і Андріяшик і Вільчинський обоє тернополяни і обоє пишуть в схожій стилістиці, може тут вже можна говорити про якусь «тернопільську школу»

Але якщо чесно цю книгу я купив в магазині тільки через прізвище автора. Колись, в шкільні часи, в мене був товариш що мав таке ж прізвище. Отаким дивним чином я і втрапив на цю книгу, книгу що розказує про покоління митців – творчий пік яких випав на 90-ті, митців які мають проблеми з головою, бухають, сидять по обшарпаних кнайпах-барчинах, трахають негритянок українського походження і копають картоплю. Власне найцінніше що є  в цій книзі це якраз опис недозрілої мистецької еліти 90-х, яку зірвали ще зеленою, скуштували, скривилися і викинули на смітник історії. У анотації до книги написано, що «Дерева на дахах» це роман про місто, про Тернопіль. Не думаю що це так. Скоріше це роман про провінціалів за способом життя і праведників за сутністю каші в голові, це історія про дивних людей, про те яка тонка грань між психом шизофреніком Сашунею який краде шоколадки, чорні як ніч, в супермаркетах і митцем-фотографом Яковом, який страждає від головних болей і трахає молоденьку але чорну як ніч негритянку. Це не роман-засторога тим хто не став відомим, хто не продає свої роботи, не піддається мейнстріму, хто вірить що колись «чиста творчість» буде комусь цікава. Це не текст-вихваляння, мовляв подивіться який я відомий фотограф\письменник\архітектор\поет\режисер (підставити потрібне), але одночасно з тим простий хлопець. Це роман-констатація факту, того що ми трохи бухаємо, трохи пишемо, трохи фотографуємо, трохи сидимо в барі, обнімаємо дерева чи копаємо картоплю, трохи міняємо жінок, трохи міняємо жінок на котів, це констатація того факту що від усього можна отримувати задоволення якщо тебе вдарили пляшкою по голові в Празі ;)