Зводити творчість Ремарка до антивоєнної прози - це наче, потрапивши в місто з красивою, стародавньою архітектурою, розглядати лише дахи будинків, ігноруючи усе інше. Лейтмотивом творчості Ремарка є не війна, а відчуття смерті. Так, справді, бойові дії, війни і страждання роздягають людину до нага, виставляють на позір усі почуття, перед очі здивованої і зацікавленої публіки. Як і сто років тому, так і зараз пересічний споживач життя любить, сидячи в теплі на дивані, потягуючи щось смачненьке, дивитися на те, як хтось інший боїться смерті, стоячи над прірвою. "Entertain us" звучить рефреном крізь століття і нічого не міняється. Хліба і видовищ, от і все, що потрібно людині.
Ремарк дає саме це, кидає в очі спраглому до почуттів читачеві те, що його вразить найбільше - жагу життя і страх смерті. Герої його творів бовтаються в павутині не здатні втекти від смерті, що наближається як голодний павук, який відчуває посмикування тонких мотузочок павутини. Люди стараються вирватися, втекти, оборонитися від приходу невідворотного, але не можуть. Який би текст Ремарка ви не читали, нетлінну класику "На Західному фронті без змін", обожнювані любителями драми і театру "Три товариші" чи, до прикладу, менш відомий широкому загалу твір "Життя у позику", але ви точно можете бути впевнені, шо в творі хтось помре і буде страждати, хоча й любитиме і заслуговуватиме на життя. Бо в цьому і полягає увесь сенс буття, в невідворотності смерті.
"Як жахливо пафосно і безрадісно ти сприймаєш життя!" - можете звинуватити ви мене. Невже немає нічого вищого за ці спроби вижити, невже в кінці тунелю завжди смерть і втрата? Звісно ні. І Ремарк добре це знав. Життя скінченне, сповнене болю і страждань, любові і задоволень. Але вічності йому надає пам'ять. Якщо ви прочитаєте увесь творчий доробок автора, то помітите одну цікаву особливість - деякі твори дуже підозріло схожі між собою. "Повернення" це наче продовження "На Західному фронті без змін", але в продовженні виявляються живими ті персонажі, що померли в попередній книзі. В "Три товариші" один із друзів автомеханіків, що беруть участь в автомобільних перегонах закохується в Патрицію Гольман, дівчину з смертельною хворобою, яка мусить їхати в гірський санаторій, аби продовжити там своє життя. А уже в "Життя у позику" інший автогонщик, забирає із санаторію іншу смертельно хвору дівчину, аби вона могла востаннє насолодитися життям поза лікарнею. Всі ці історії переплетені між собою у вічній спіралі. Вони і є надія на краще, надія на те, що ми прожили наші життя не дарма. Бо більшим сенсом життя аніж смерть є тільки надія, хай навіть помилкова надія, що смерті можна уникнути. І саме тому, в останній главі книги "Життя у позику" повертаючись в лікувальний санаторій, смертельно хвора дівчина зустрічає свого давнього знайомого Гольмана, який одужав, і залишає лікарню. І цей збіг прізвищ з героїнею «Трьох товаришів» зовсім не випадковий. Бо життя є вічним, хоча і скінченним.
