«Окаянные дни» залишає після прочитання відчуття страху, ним просякнута вся книга. Бунін боявся страшенно, він не розумів подій що відбувалися і не усвідомлював що призвело до настання цих подій. Він намагався знайти якесь «раціо» засновуючись на свому світосприйнятті, не здогадуючись, що революція вже змінила спосіб думання, а значить стара логіка вже не працює в новому світі.
«Лето семнадцатого года помню как начало какойто тяжкой болезни, когда уже чувствуешь, что болен, что голова горит, мысли путаются, окружающее приобретает какуюто жуткую сущность, но когда еще держишься на ногах и чегото еще ждешь в горячечном напряжении всех последних телесных и душевных сил»Бунін був людиною «старої епохи», дворянином, який люто ненавидів більшовиків, ця ненавись проявляється практично на кожній сторінці. Проте це не почуття не можна назвати «благородною злістю», це була ненависть зневаженої гідності, ненависть на холопів, які стали рівні йому, дворянину Буніну. Прикладом цієї ненависті може статися зневага до Маяковського, якого Бунін знав особисто. В своїх спогадах він кілька разів зневажливо ставився до «колеги по цеху», називав його бовдуром і вискочкою. Звісно Маяковський і був вискочкою, але це була норма для людей «нового покоління»
Проте навіть попри страх перед більшовиками і революцією Бунін дуже тонко відчув «дух часу» дуже тонко підмічав справжню сутність тих рогатих і зіркоголових, які прийшли до влади. Саме в цьому і є найбільша цінність щоденників Івана Буніна, додати до цього ще щось просто неможливо:
«Сперва меньшевики, потом грузовики, потом большевики и броневики…
Грузовик – каким страшным символом остался он для нас, сколько этого грузовика в наших самых тяжких и ужасных воспоминаниях! С самого первого дня своего связалась революция с этим ревущим и смердящим животным, переполненным сперва
истеричками и похабной солдатней из дезертиров, а потом отборными каторжанами. Вся грубость современной культуры и ее «социального пафоса» воплощена в грузовике.»
