Отто Каріус - «Тигры в грязи»

Почав читання: 04.02.2015р. Закінчив читання: 12.02.2015р.

В кінці січня 2015 року помер Отто Каріус – німецький танковий ас часів другої світової війни. Я дізнався про це випадково, з якогось новинного сайт, а вже за кілька днів після того, я скачав і почав читати книгу спогадів лейтенанта Каріуса, які він заснував на своїх власних щоденниках які писав в 43-45 роках. Що мене найбільше здивувало в цій книзі, так це повна відсутність будь-яких натяків на каяття, якими сповнені спогади офіцерів і солдат вермахту. Отто Каріус чесно і відверто каже: я робив те що мав робити, воював в армії мого народу, і робив це тому, що не як чоловік не міг чинити інакше. Ніяких сопель і ниття на тему того, як злодій Гітлер обманув бідний і нещасний німецький народ, ніякого загравання з новою європейською владою, встановленою після 45-го. Чесний і відвертий погляд солдата і чоловіка. І за це, його можна тільки поважати. Найголовніший лейтмотив усієї книги спогадів Каріуса, це опис справжнього бойового братства між фронтовиками, солдатами і офіцерами. Він чесно описує всі недоліки і переваги людей, що його оточують на фронті, але з такою неймовірною теплотою відноситься до своїх бойових побратимів, що це видно навіть через багато років і через сторінки книги.

Окремо варто виділити розділ, де Каріус описує свою особисту зустріч з Гімлером, головним злодієм Третього Райху. В таких описах, можна довідитися дуже багато цікавого про відомих історичних персонажів. І хоча пан Отто намагався якось приховати той захват який викликав в нього Гімлер, остаточно зробити це йому не вдалося. Не забуваймо, що книга ця писалася після війни і в той час не ненавидіти Гімлера чи Гітлера в Німеччині прирівнювалося мало не до державної зради. Літетатурного таланту Отто Каріуса вистачило, аби вміло приховати свою симпатію до головного есесівця як до людини і вистачило сміливості про це чесно написати.

В цілому, книга цього німецького танкіста – прекрасний приклад військової мемуаристики, який варто прочитати усім, хто цікавиться істороією другої світової війни.

Марина і Сергій Дяченки– «Печера»

Почав читання: 04.01.2015р. Закінчив читання: 02.02.2015р.

Інколи ми шукаємо в розумних і серйозних книгах якоїсь мудрості, підказок як нам жити і що робити, як будувати свої стосунки з іншими людьми, як взаємодіяти зі світом. Але дуже часто ми не бачимо, що найпростіші істини і є найважливішими, що інколи треба вчитися не на складних кантівських імперативах, а на простих, мало не дитячих книгах. Заперечувати, що прочитане впливає на наше життя було б тупістю, проте ми недооцінюємо силу цього впливу. А він ой який непомітний буває.
Коли я почав читати «Печеру» Дяченків, то попри безсумнівне захоплення образністю, подумав, що власне суть і глибину цієї книги я вже зрозумів, що вона відкрилася для мене повністю. Це було десь сторінці на сороковій і повірте мені, ще через сорок сторінок я повністю змінив свою думку. Ніби проста історія, про те, що людство навчилося контролювати свої негативні емоції, зібрало їх всі докупи і дало вихід звіриним інстинктам людини у снах, в так званій Печері, перетворюється на дійсно захопливу історію про те що можливо звірина сутність не така вже і непотрібна людині. Всі ми прагнемо бути такими цивілізованими, чемними і порядними, ми пропускаємо жінок вперед, вітаючись знімаємо капелюхи, безкінечно повторюємо «прошу» і «будь ласка», але всередині кожного живе хижий звір, тварина яка тільки і мріє про те як розірвати чиюсь горлянку і напитися теплої крові, але скотитися в безкінечний потік сексуальних оргій. Враз банальна фантастична історія перетворилася на філософський трактат, що вчить нас поважати і берегти нашу звірину сутність, але при цьому вчитися її тотально контролювати. А що найголовніше ця, цілком базова ніцшіанська мудрість подається і доступно-непомітній формі, ти не помічаєш як вона потрапляє в твою голову, як росте-визріває там, аж доки не вибухне потужним і неочікуваним ендшпішем.

Збігнєв Бжезинський – «Велика шахова дошка»

Почав читання: 08.01.2015р. Закінчив читання: 23.01.2015р.

Жити в великому і страшному світі добіса неприємно… Особливо коли ти не знаєш або не розумієш усіх процесів, які цим світом керують. Ми лише маленькі люди, які не можуть своїм мозком осягнути всю глибину світових геополітичних процесів, але ми намагаємося і колись це таки зробимо. Так уже було часто в нашій історії, печерні люди не могли зрозуміти вогонь, але приручили і використали його, ми вивчили бактерії і віруси і тепер керуємо ними, ми літаємо, плаваємо, будуємо хоча колись цього не вміли робити. Лишилося тільки три галузі в якій людина поки не досягла значних успіхів, а тому ці речі її лякають і манять. Це космос, людські почуття і геополітика.

Мушу визнати, що давно цікавлюся і людськими почуттями і геополітикою, тому пройти повз книгу Збігнєва Бжезинського, я просто не міг. Ця людина однозначно чи не найкращий стратег-геополітик сучасного світу, а після прочитання його книги, це ще й мій особистий кумир. Він тонко відчуває баланс світових сил, знає про всі вузлові точки концентрації геополітичних зусиль і робить надзвичайно точні прогнози. А ще розуміє ключову роль України в перемозі у цій «шаховій партії»:

Украина, новое и важное пространство на евразийской шахматной доске, является геополитическим центром, потому что само ее существование как независимого государства помогает трансформировать Россию. Без Украины Россия перестает быть евразийской империей. Без Украины Россия все еще может бороться за имперский статус, но тогда она стала бы в основном азиатским имперским государством и скорее всего была бы втянута в изнуряющие конфликты с поднимающей голову Средней Азией [...] Однако если Москва вернет себе контроль над Украиной с ее 52миллионным населением и крупными ресурсами, а также выходом к Черному морю, то Россия автоматически вновь получит средства превратиться в мощное имперское государство, Европе и в Азии. Потеря Украиной независимости имела бы незамедлительные последствия для Центральной Европы, трансформировав Польшу в геополитический центр на восточных рубежах объединенной Европы.

Після прочитання цієї книги, я по іншому оцінив деякі події, які відбувалися на території України протягом останніх 100-150 років і мозаїка майже склалася. Мушу також зазначити, що дуже багато тверджень Бжезинського збіглися з моїми власними міркуваннями, а також, надзвичайно велику кількість ідей і думок зародив в мені цей текст. Наприклад я завжди недооцінював роль Азербайджану, Вірменії, Туркменістану у впливу на наші, українські справи. Тепер же ж стало зрозуміло, що і на цей куточок світу потрібно дивитися дуже уважно. Також в світлі останніх українських проблем і одвічним ворогом – москвою, дуже чітко окреслилася проблема яку я відчував, але не міг висловити словами, проблема реального, а не юридичного об'єднання Європи і ролі в цьому об‘єднанні Німеччини і Франції, от що про це каже пан Збігнєв:

Франция не только стремится к  центральной политической роли в объединяющейся Европе, но и рассматривает себя как ядро средиземноморскосевероафриканской группы стран, имеющей единые интересы.

 […]

Германия чувствует, что несет особую ответственность за вновь эмансипированную Центральную Европу

  […]

Кроме того, и Франция, и Германия считают, что на них возложена обязанность представлять интересы Европы при ведении дел с Россией, а Германия в связи с географическим положением, по крайней мере теоретически, даже придерживается великой концепции особых двусторонних договоренностей с Россией.

Після цього я перестав дивуватися публічним виступам німецького канцлера і французького президента щодо подій в Україні в розрізі військового конфлікту з росією. І якщо вже говорити зовсім відверто, після прочитання цієї книги мені стала більше зрозуміла наша неоднозначна історія, адже як вугілля це поклади доісторичних часів які ми добуваємо і використовуємо, так само історії, це поклади інформації, яку потрібно добувати, аналізувати і розуміти, аби правильно використати в геостратегічному плануванні.