Марина і Сергій Дяченки– «Печера»

Почав читання: 04.01.2015р. Закінчив читання: 02.02.2015р.

Інколи ми шукаємо в розумних і серйозних книгах якоїсь мудрості, підказок як нам жити і що робити, як будувати свої стосунки з іншими людьми, як взаємодіяти зі світом. Але дуже часто ми не бачимо, що найпростіші істини і є найважливішими, що інколи треба вчитися не на складних кантівських імперативах, а на простих, мало не дитячих книгах. Заперечувати, що прочитане впливає на наше життя було б тупістю, проте ми недооцінюємо силу цього впливу. А він ой який непомітний буває.
Коли я почав читати «Печеру» Дяченків, то попри безсумнівне захоплення образністю, подумав, що власне суть і глибину цієї книги я вже зрозумів, що вона відкрилася для мене повністю. Це було десь сторінці на сороковій і повірте мені, ще через сорок сторінок я повністю змінив свою думку. Ніби проста історія, про те, що людство навчилося контролювати свої негативні емоції, зібрало їх всі докупи і дало вихід звіриним інстинктам людини у снах, в так званій Печері, перетворюється на дійсно захопливу історію про те що можливо звірина сутність не така вже і непотрібна людині. Всі ми прагнемо бути такими цивілізованими, чемними і порядними, ми пропускаємо жінок вперед, вітаючись знімаємо капелюхи, безкінечно повторюємо «прошу» і «будь ласка», але всередині кожного живе хижий звір, тварина яка тільки і мріє про те як розірвати чиюсь горлянку і напитися теплої крові, але скотитися в безкінечний потік сексуальних оргій. Враз банальна фантастична історія перетворилася на філософський трактат, що вчить нас поважати і берегти нашу звірину сутність, але при цьому вчитися її тотально контролювати. А що найголовніше ця, цілком базова ніцшіанська мудрість подається і доступно-непомітній формі, ти не помічаєш як вона потрапляє в твою голову, як росте-визріває там, аж доки не вибухне потужним і неочікуваним ендшпішем.