Анатолій Дністровий – «Сніданок на снігу»

Почав читання: 03.05.2014р. Закінчив читання:15.05.2015р.

Можна скільки завгодно гнити на сучасну українську літературу, розказувати про те, яка вона недолуга і дитяча, про те, що окрім сексу, алкоголізму і підліткових сублімацій недорозвинутих авторів там нічого немає. Тоді такого крикуна треба посадити за стіл, йобнути його по голові томиком Анатолія Дністрового, а потім дати той томик почитати.

Я люблю прозу Дністрового, ще з студентських часів, коли мені до рук потрапила його перша книга «Патетичний блуд» (інша назва «Тибет на восьмому поверсі») І весь цей час я спостерігав за розвитком Дністрового-письменника, так ніби ми з ним сусіди по поверху, або вечорами виходимо разом на балкон і про щось теревенимо. Пан Дністровий став для мене гарним другом, сам того не помічаючи і я страшенно радію коли виходить його нова книга, адже це і є нова нагода вийти разом з ним на балкон випити якогось коктейлю і поговорити про літературу чи філософію, або про дівчат легкої поведінки, або про міста в яких він був, а я хочу побувати. Попри велетенську прірву між умовно трилогією «Місто уповільненої дії», «Пацики», «Тибет на восьмому поверсі» і усіма іншими, новішими книгами Анатолія Дністрового, для мене це ніби неперервна розповідь. Оті їбучі вискочки-писаки, які заляпують тобі очі своїми нашвидкоруч настроченими романами, які солодко мажуть дівчаткам губи медом змішаним з димедролом, аби потім своїми кістлявими пальцями торкатися під їхніми теплими спідницями, усі вони наркотично-хіпові, блядувато-розгільдяйські, і вишукано-стерперські гандони, не можуть написати нічого кращого, аніж наприклад «Сніданок на снігу». Бо їм не вистачає того головного, що є у Дністрового-письменника – вміння тим письменником бути, вміння щоранку прокидатися і підставляти голову під сокиру власної музи. Уміння не дрочити на те який ти крутий поет і не знімати дівчат в київських пабах (привіт Іздрик), а саможертовно працювати, писати, викидати і знову писати і так по-колу і так вічно!

Більшість сучасних авторів думає, що написати роман це і є справа, те заради чого йдуть в літературу, йдуть як на війну, з ножем і презервативом в кишені. І як на мене, тільки Анатолій Дністровий зрозумів, буддистсько-письменницьку мудрість: писати значить виписуватися, значить скручувати в тугий клубок своє життя і вичавлювати з нього правильні слова, а неправильні викидати зі скелі наче спартанець. Я впевнений, що пан Анатолій пише набагато більше, аніж видає, і це не може мене не радувати, бо це значить, що він росте як автор, розумуючи, що більше не означає краще. Мені подобають короткі розповіді і есеї, в них пірнаєш з головою і так само легко виринаєш, бо за твою шкіру не чіпляються, недоречні фрази, чи недолугі сюжети, їх там просто немає. Звісно поверхневе прочитання книги може не лишити в пересічного читача в голові нічого, але чи потрібні тоді такі читачі? Адже якщо копнути трохи глибше, тоді можна зрозуміти краще мого друга Анатолія Дністрового і побачити в його книгах щось більше ніж просто історії. Для прикладу, центральна розповідь збірки «Сніданок на снігу» історія про сніговий полон в який ми всі потрапили під час минулорічного снігопаду в березні. І от коли я три дні сидів вдома сам, набравши перед тим купу продуктів в магазині і дивився як йде сніг за вікном, я уявляв собі як було б добре потрапити в такий сніговий полон з кимось, створити таку собі маленьку квазі-державу в снігових тунелях, блукати ними, виживати в них. Така собі цивілізація людей засипаних снігом, людей які не мають права на злобу, бо інакше не виживуть. Можете вважати мене довбойобом, але як на мене «Сніданок на снігу» це романтична версія «Утопії» Томаса Мора, чи «Міста Сонця» Кампанели. Ну чим це не опис ідеального суспільства, те всі рівні, усі допомагають ближнім, де можна кохатися з жінками прямо перед будинком в снігу і ніхто вас не буде засуджувати, де вечері при тільки при свічках, бо нема світла, а ранкові розмови перед жевріючим каміном. Так, це він ідеальний світ інтровертів, романтичних натур і любителів гірських лиж. Це світ творів Анатолія Дністрового.

Василь Аксьонов - «Острів Крим»

Почав читання: 03.04.2014р. Закінчив читання: 03.05.2014р.

Я ніколи не любив російську прозу. Ні класичну, ні сучасну, бо і та і інша наповнена абсолютно чужими для мене речами. Мені не подобається коли читання книги перетворюється промивання мізків, коли хтось, з настирливістю колишньої дружини, хоче їбати тобі мозок, не маючи на це ніякого права.

Десь саме такі відчуття у мене були під час читання роману «Острів Крим». Приблизно на 20-й сторінці я точно уявив собі внутрішній світ автора, бо ж беззаперечно проекції між ним і головний героєм існують. Автор цього роману, типовий росіянин в найгіршому розумінні цього слова. Нахабний, самовпевнений, в еротичних сценах брудний і грубий, в моралізаторських сценах – наче «старший брат», що повчає тебе, а при цьому від нього несе перегаром і несвіжими шкарпетками. Коли я читав описи чудового світу Острову Крим, який в 1919-му не вдалося захопити більшовикам, де їздять дорогі машини кримського виробництва, де попри відсутність природніх ресурсів побудована міцна економіка, де всі такі багаті, що їм просто немає куди дівати гроші, у мене склалося враження, що пан Аксьонов, просто примітивно дрочить на те, чого ніколи не мав, ні він сам, ані весь російський народ. Весь світ зневажає росіян за безкультурність, а я напишу що ми створили державу рівню культурного розвитку якої всі заздрять. Ми не вміємо знімати гарні фільми? А напишу но я що ми переплюнули голівуд і найкращі актриси хочуть у нас зніматися. Росії не вистачає кафе? Напишу, що на острові Крим їх просто повно! В магазинах нічого нема? А у мене полиці будуть ломитися від товарів. І цей примітивізм в романі, був настільки помітним, настільки брутально брехливим, що викликав лише саркастичну усмішку на моєму обличчі. Це чимось було схоже на викрикування слова «мед», у сподіванні на те, що у роті стане солодко. Зате справжність проявлялася в описі ставлення до жінок, як в деталях - описах того як грубо і брудно головний герой бере не-свою жінку, так і сюжетно, де від страшної любові до неї він переходить до банального викидання її з свого життя і зневажливого ставлення, бо йому стало нецікаво. Ні не подумайте нічого такого, я теж за грубо і сильно! Але при цьому ти маєш кохати того, кого жорстко трахаєш, бо інакше це перетворюється на якесь бомжоподібне вдовольняння фізіологічних потреб. А саме таким чином описані такі сцени в романі, що їх навіть язик не повернеться назвати «еротичними».

Звісно це не основна сюжетна лінія роману, на відміну від Ідеї Загальної Долі- якогось диявольського коктейлю радянського комунізму і ідей російської імперії. Типу «всє ми рускіє, хулі нам піздіться» Власне від цієї ідеї можна було б відмахнутися, як від настирливої мухи, якби не одне но. Власне те, що ми зараз маємо «радість» спостерігати в сучасній росії і є ідея загальної долі в дії. Усі ці ікони сталіна, демонстрації на які виходять імперці і комуністи, перебирання сучасною росією на себе як ролі росії імперської так і срср, все це разом каже, що хтось в російських верхах, явно не так просто читав цей роман в дитинстві. І знаєте мені стає страшно, бо це справді те, що старенькі бабці називають «мракобєсіє». Не знаю чи вам це відомо, але жанр «альтернативної історії» зараз дуже популярний в одній північно-сусідній країні. Думаю, це наслідок розриву між підсвідомими бажаннями росіян і справжнім станом речей. Саме тому серед них так популярні книги на кшталт «Острів Крим» пана Аксьонова. А єдине, що нам залишається, це сподіватися на те, що в реальному житті, вже завершиться таким самим трешом, як і в книзі. А ще накопичувати власні сили… і читати українські книги.