Генріх Манн - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Почав читання: 04.12.2019 - Закінчив читання: 25.12.2019

От я і дочитав другу книгу дилогії Генріха Манна про французького короля Генріха IV. І хоча вона була не така цікава як перша, проте я ні про що не жалкую. Взагалі, думаю, ми дещо розлінилися і забули як то читати великі тексти. В епохі інформаційного шуму уривчастість розповіді подається як максимально зручний спосіб споживання інформації. Фільми перетворюються в серіали, а великі романи і маленькі оповіді. І ні, це саме по собі не є поганою тенденцією. Література міняється разом з світом, аби відповідати сучасним реаліям, проте не варто міряти романи минулого століття мірками теперішнього. Генріх Манн провів велетенську роботу по аналізу особи короля Генріха, без цього роман би не вдався. Опис двору короля, традицій тих часів, опис персонажів, їхня мотивація, все це настільки живе і справжнє, що за цими описами інколи забуваєш задуматися, а яка ж власне була мета написання цієї дилогії? Все своє життя король Генріх боровся проти "Світової держави" Габсбургів, проти панування однієї релігії над іншою, проти нав'язування іноземними правителями своєї волі чужим народам. В цій боротьбі король Франції впритул підійшов до важливого історичного моменту, який нажаль так і не зміг здійснити через своє вбивство. Генріх намагався створити союз вільних європейських країн, республік і монархій, проти всесильного іспанського імператора і його родича імператора австрійського. Дві гілки дому Габсбургів, дві ревні католицькі країни, які за підтримки папи Римського і іспанського (привезеного з Америки) золота, намагалися диктувати свою волю решті Європи. Ось проти чого боролися і король Генріх і британська королева Єлизавета і граф Оранський разом з німецькими протестантськими князями.
І ось про що хотів нам сказати Генріх Манн в своїх романах, показуючи на прикладі короля Генріха IV, чого мала б прагнути Європа. Вам здається що я перебільшую? А от і ні. Перший роман дилогії "Молоді літа короля Генріха IV" вийшов друком в 1935-му, а другий "Літа зрілості короля Генріха IV" в 1938-му. Це були часи коли мало хто ще усвідомлював до кінця небезпеку що приховувала нацистська Німеччина. Манн пізнав цю небезпеку на своїй шкурі. Він ще в 33-му році був позбавлений німецького громадянства і був змушений залишити країну. Я думаю, що відчуваючи цю атмосферу великої біди, що насувалася на Європу, він пробував в спосіб, доступний письменнику застерегти людство від великої помилки. Генріх Манн знайшов історичну особу, яка на його думку уособлювала боротьбу проти гніту і зверхності, боротьбу проти пригноблення і за свободу - короля Генріха IV.
Цікаво, яким би був світ, якби в 1939-му знайшовся би лідер, який зміг би об'єднати вільні країни проти дуалістичного прояву поневолення Гітлера і Сталіна. А ще цікавіше, що б було, якби в 1610-му році Генріха IV не вбили б і йому таки вдалося побороти такий самий дует в особі католицьких Габсбургів, іспанського і австрійського.
Але історія не знає умовного способу…

Тур Геєрдал - "Експедиція "Кон-Тікі"

Почав читання: 18.11.2019 - Закінчив читання: 24.12.2019 

"Desperate times call for desperate measures" каже один герой, в одному серіалі. І нам, сучасним людям, хочеться захоплюватися цими людьми, що здатні на відчайдушні дії. Бо самі ми нажаль, давно втратили це вміння. Тур Геєрдал, норвезький мандрівник і дослідник це саме та людина, яка змогла відкинути вічні сумніви і страх, та здійснити задумане. І лише за одне це досягнення ним можна захоплюватися. Книга "Експедиція Кон-Тікі" розповідає про мандрівку Тура Геєрдала і його 5-х друзів на саморобному плоту від берегів Перу до Полінезії. Тільки уявіть собі: на плоту (!) через океан (!) шестеро людей пливли більше 90 днів (!) лише для того, щоб підтвердити теорію про те, що в давнину індіанці Перу плавали на схожих плотах за схожим маршрутом. І що найцікавіше - їм вдалося. Їхній пліт не втонув в бурхливому океані, його не розбило штормом, не занесло вітром в якусь незвідану дупу світу. Мандрівників не з'їли акули, вони не померли від зневоднення чи відсутності їжі, вони не захворіли, не повбивали одне одного перебуваючи на крихітному дерев'яному плоту стільки часу. У мандрівників був один із сотні шанс дістатися мети своєї подорожі і їм вдалося цей один шанс використати. Я читав книгу і думав чи зміг би я зважитися на таке? Навряд чи.
До Тура Геєрдала можна по різному ставитися як до науковця, його теорії, про те, що Полінезія була заселена "білими і довгобородими" вихідцями з Перу в академічних колах завжди піддавалася нищівній критиці. Тим більше причин не довіряти цій теорії виникло після того як були проведені генетичні дослідження, що підтвердили помилковість цієї гіпотези. Проте цей норвежець викликає повагу як сміливий мандрівник. І хай його мандрівка не принесла аж такого визначного наукового результату, але все ж думаю написана по результатам цієї подорожі книга підштовхнула не одну людину до власних експедицій. Так, підтвердження гіпотезі Геєрдала знайти не вдалося, але це ніяк не применшує його заслуг.
"Експедиція Кон-Тікі" наче повернула мене в часи юності, коли я читав пригодницькі романи. Ця книга наповнена атмосферою подорожей і авантюризму. Це та пригода, про яку читаєш, знаючи, що сам ти ніколи не зможеш так вчинити, що часи таких безрозсудних рішень давно пройшли, що не залишилося на карті світу білих плям які можна було б дослідити і тобі ніколи не зробити в житті нічого схожого на мандрівку Тура Геєрдала… Але я теж був там, ловив рибу, ставив вітрило в жахливий штор, відбивався від акул. Я був там, разом з цими сміливими норвежцями, був на плоту Кон-Тікі незримим духом, а зі мною ще тисячі читачів. І це була гарна мандрівка, яку не гріх і повторити.

Макс Гастінгс- "Перша світова війна. Катастрофа 1914 року"

Почав читання: 15.11.2019 - Закінчив читання: 18.12.2019

Я не вірю в вищі сили, провидіння, долю, чи вищу мету. Не вірю також в реінкарнації, але якби вірив, то напевно міг би допустити, що в якомусь з попередніх життів лежав і повільно вмирав десь на полі під Камбре в 1914-му на західному фронті, на якому ще були зміни. Кров витікала би в сиру землю, а натомість душа вбирала в себе саму суть тих непростих часів. Щось віддаєш, а щось маєш отримати натомість. Бо як пояснити інакше мою нездорову любов до періоду початку 20-го століття, а саме до часів Першої Світової Війни. Так чи інакше, але багато книг, які я читаю стосуються цієї війни, яка справді змінила дуже багато. Я читав спогади німецького генерала Людендорфа, а також книги моряків імперського флоту, льотчиків і простих солдатів. Траплялися мені книги з описами боїв авторства російських військових, а цього року я також дізнався про війну з вуст бельгійського вояка. Тому цілком логічно, що наступним кроком було б почитати книгу британського історика. Книга Макса Гастінгса "Перша світова війна. Катастрофа 1914 року" стала для мене відображенням англійської версії подій. Звісно ж автор, будучи британцем, відводить велику частину своєї книги на розповіді саме про участь британських військ в цьому конфлікті. Проте, як на мене, він цілком об'єктивно висвітлює більшість подій, вдало чергуючи описи стратегічних задумок командування ворогуючих сторін з щоденною смертельною буденністю звичайних солдат. Я не помітив якихось особливих перекосів у висвітленні дій тої чи іншої сторони. Гастінгс може цілком спокійно подавати описи "німецького варварства" з допомогою цитат очевидців цих подій, а потім впевнено їх спростувати. Він чесно розказував про промахи керівників британського експедиційного корпусу, та їх французьких союзників, але так само безапеляційно вказував на прорахунки німецького і австрійського командувань. Проте критикуючи, він ніколи не звинувачує, не шукає винних і не займається моралізаторством. Мені дуже імпонує думка, яка кілька разів виринала протягом книги, про те, що цю війну було важко відвернути і точно неможливо зупинити, коли вона уже почалася. Цілком погоджуюся з таким трактуванням автора. Аби побудувати новий світ, старий треба було зруйнувати, лише на руїнах старої Європи можна було б намагатися будувати нові мрії нових людей. Світ чекав і хотів війни і не були сили яка цьому бажанню могла б завадити. Шкода лише, що стільком людям довелося заплатити за цей новий світ своїми життями.
Я б не назвав книгу Макса Гастінгса підручником з Першої Світової. По ній неможливо вивчити історію, але читаючи її можна цю історію відчути. Вона хрустить на зубах, вона обпікає наче куля випущена з рушниці ворожого солдата. Жива, справжня історія, смакує як армійських сухпай з ранця вбитого француза, вона виблискує, наче гостроверхий шолом німецького піхотинця. Мені доволі просто було пірнути в цю книгу, відчути себе на місці того чи іншого солдата або генерала. Текст наче місток, який робив ближчим інший берег, віддалений на відстань у сто років. Я не просто читав про події Великої Війни, я безтілесним привидом блукав по траншеям, зазирав в бліндажі, дивився на безкінечні сірі поля. Я бачив як офіцери підіймають солдат в непотрібні атаки, як кулемети перетворюють лави атакуючих в фарш, як в сірих, брудних окопах, в холодній воді і потоках багнюки гине надія і закінчуються життя. За допомогою майстерності автора події оживали, втрати перетворювалися з бездушних стовпчиків цифр в реальні історії і реальні життя. В цій книзі не має місця нелюдському ставленню генералів, які стратегічно кидають в прориви армії, не замислюючись про цінність життя своїх підлеглих. Не було тут і післявоєнного ниття про "бідних хлопчиків" яким, як правило, намагаються виправдати власне боягузтво і лицемірство. Але була чесна розповідь про людей, яким припало пройти справді великі випробування.
Після цієї книги, я в котре переконався, що в 1917-му народився новий Світ, в якому ми тепер і живемо. Але пологи почалися ще в 1914-му.

Наталка Сняданко - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Почав читання: 02.11.2019 - Закінчив читання: 12.12.2019

Коли читаєш хорошу книжку, буває вона так тебе захоплює, що здається, ніби ти і сам в силах написати щось подібне. А потім минає кілька безсонних ночей, проведених за намаганням вилити свої думки на папір, ти перечитуєш написане і думаєш "Тю, знову дурниця якась вийшла... " А чому так виходить? Бо треба своє писати, а не займатися косплеєм інших авторів. Проте я ніколи не міг би подумати, що справжні письменники можуть займатися таким косплеєм, цією грою в перевдягання своєї книги, щоб вона скидалася на літературу, а не купу безладного тексту. Книга Наталки Сняданко "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" це не література, це невдала спроба відтворити роман, котрий авторка якось прочитала, це невдале намагання бути схожою на спражню літературу. Письменники часто застосовують оцей хід з "стрибанням" по часовій лінії. То розповідають про один
період, то перескакують на інший, за сто років до того, а потім раптом проскролюють свій текст на 50 років вперед. Це створює в читача відчуття багатопоточності сюжетної лінії. Сняданко десь прочитала роман з таким підходом і вирішила, що і собі треба це використати. А от вмінь щоб зробити це правильно уже забракло. Сюжет стає настільки уривчастим, що від зміни часу в якому ведеться розповідь починає мерехтіти в очах і починає нудити.
Про самого ерцгерцога Вільгельма в книзі не так і багато написано. Більше про його вигадану родину. Бо авторка вирішила написати книгу в якій Вільгельм не гине в 1948-му в стінах Лук'янівської в'язниці, а живе собі далі, заводить дітей, щасливо собі працює в радянському Львові, зберігаючи аристократичність в сірій совєцькій буденності. Проте замість того щоб писати про Вільгельма, вона пише про його вигадану дружину, вигадану доньку, вигадану внучку. Їм в книзі відведено 90% всього часу. Складається таке враження, що мене як читача банально обманули. Альо пані Сняданко, якби я хотів прочитати про вигадану родину Вільгельма я б купив книгу "Охайні прописи вигаданої внучки ерцгерцога Вільгельма в інтерпритації Наташі Сняданко, яка ніхріна не вміє більше робити окрім як писати ванільні історійки"
Але найбільше мене напрягає навіть не те, що зміст книги не відповідає напису на обгортці, це я можу якось стерпіти. Мені навіть байдуже що, автор ви вирішила зробити з Вільгельма гея, я його особисто не знав, може він і справді був геєм, хоча якихось достовірних фактів на підтримку такої версії я не маю. Мене бісить занудність цього роману. А ще у мене є достовірні факти, що Наталка Снядалко - бездарність. Цей факт я купив за кілька сотень гривень, прочитав і тепер можу з впевненістю його підтвердити. Не робіть моєї помилки, якщо десь побачите книгу цієї авторки - обійдіть її стороною.

Генріх Манн - "Молоді літа короля Генріха IV"

Почав читання: 29.10.2019 - Закінчив читання: 03.12.2019

Неможливо бути європейцем без знання європейської історії. В минулих подіях криється ключ до розуміння теперішніх вчинків. Саме тому мені так подобається крок за кроком розкривати для себе подробиці того чи іншого історичного періоду. Цього разу мені втрапила в руки книга "Молоді літа короля Генріха IV" авторства Генріха Манна, що розповідає про період релігійних війн між католиками і протестантами в Франції та про момент зміни королівських династій, коли вмирали останні Валуа і французька корона перейшла до династії Бурбонів.
Чесно кажучи я не дуже багато знав про цей історичний період, все таки я завжди більше цікавився або ранньою історією Франції часів Карла Великого, або подіями Великої Французької Революції (Чому французи так люблять епітет "великий"?) А виявилося, що стільки всього цікавого відбувалося в час, про який пише Генріх Манн. Я читав книгу і вкотре переконувався, яке все таки невимовне зло релігія. Католики, які влаштували Варфоломіївську ніч і вирізали велику кількість протестантів лише за те, що ті вірили трошки не так як би хотілося підданим Папи Римського. Протестанти, на словах розповідаючи про терпимість і потребу жити в мирі і згідно християнських заповідей, на практиці захоплюючи якесь місто не гребували тим, щоб вирізати його католицьке населення. Замість того щоб об'єднатися і разом протистояти нападам іноземців, німців чи іспанців, французи були змушені століттями жити в режимі фактичної громадянської війни. Додайте до цього постійні інтриги різних фракцій і політичних партій при дворі, коли ніхто нікому не довіряє і ви отримаєте чудове уявлення про Францію того періоду. В той період попрощатися з життям було простіше ніж смачно пообідати. Мало кому можна було довіряти, бо найближчі соратники могли зрадити, хоча інколи і ворог міг стати раптом другом.
Ми звикли вважати владу короля абсолютною. З висоти наших "демократичних" (?) часів, видається що король володів своєю країною і міг робити з нею усе що заманеться. Проте книга Манна дещо розвіває туман невідомості навколо цього питання. Виявляється мало здобути корону, треба мати силу аби правити, аби не лякатися кожної тіні, чи дослухатися до чужих, часто не дуже корисних порад. "Молоді літа короля Генріха IV" перша книга на моїй пам'яті, яка чесно розповідає про зворотню сторону цієї непростої справи - бути монархом європейської країни. Анрі Наваррському (він же Генріх IV) довелося багато чого стерпіти в житті перед тим як стати королем. Він багато років жив фактично в полоні в Луврі за те, що був небезпечним для тодішньої королеви-матері Катерини Медічі. Кілька разів мусив міняти релігію, був то протестантом то католиком. Довелося йому бідувати (що більшості не вкладається в голові, як це король може бути бідним) і голодувати, спати на холодній землі в полі поруч з своїми солдатами. Довелося Анрі приймати участь в битвах, принижуватися перед своїми ворогами, пробачати тих, кого не вийшло перемогти і перемагати тих, з ким не вийшло домовитися. Про всю цю круговерть подій і розповідає Генріх Манн. Тут релігійна фанатичність поєднується з придворною розпустою, укладаються союзи для того аби проштовхнути свого претендента на престол і руйнуються життя від того, що хтось стоїть на шляху до цього престолу. Манну вдалося дуже точно і атмосферно передати дух того часу. Усі ці плюмажі на сталевих шоломах, що виблискують на сонці, потерті шкіряні колети, які риплять коли вершник покачується в сідлі, запах чесного пороху і підступної отрути, які відчуваються, коли гортаєш сторінки книги… Все це робить роман неймовірно цікавим. В цю книгу пірнаєш з головою, починаєш читати і за кілька сторінок уже скачеш на коні в Шапмані, блукаєш яскраво освітленими кімнатами Лувру, чи прокрадаєшся в покої якоїсь королівської фрейліни в замку в серці Наварри.
Це саме та історична література, яка так романтизована в нашій уяві. "Молоді літа короля Генріха IV" роман, який не читаєш, а ковтаєш, книга, з якою радієш, що вона така об'ємна, бо ти можеш насолоджуватися нею довший час. А коли дочитуєш її до кінця, раптово дізнаєшся, що це лише перший роман з дилогії, що є ще одна книга, про зрілі літа короля Генріха. А значить, нічого ще не закінчено…