Анджей Сапковський - Цикл "Відьмак"

Почав читання: 27.09.2018 Закінчив читання: 28.12.2018 

От нарешті й стався цей момент: я дочитав цикл Анджея Сапковського "Відьмак". Читав я довго, не дуже поспішаючи, паралельно читаючи ще кілька книг. Зате подужав всю серію одразу: "Останнє бажання", "Меч призначення", "Кров ельфів", "Час погорди", "Хрещення вогнем", "Вежа ластівки", "Володарка озера", "Сезон гроз". Зазвичай, на повні цикли мене ніколи не вистачало, я знуджувався одноманітним фантастичним світом і дуже хотілося перемкнутися на щось інше. Тож, вважаю досягненням те, що я подужав 8 книг Сапковського одним махом. Хоча, скажу чесно, в середині циклу дуже хотілося кинути. Попри всю цікавість книг про відьмака й попри мою любов до однойменної гри, на "Крові ельфів" в автора почалося деяке змазування тексту. У мене склалося враження, що писав він просто для того, аби щось видати. Події були якісь відверто притягнені за вуха, нічого цікавого не відбувалося. Перші дві книги, які складалися з коротких історій виглядали набагато цікавішими. Формат збірки новел, був більш цікавим аніж формат роману. Сапоковський скотився класичне паладінство в середині циклу, коли головний герой - добрий і хороший, і чесний, і відданий, і сміливий, і взагалі, просто бусінка! При цьому втратилася багатогранність відьмака Геральта, яка була присутня в перших двох книгах. Автор зробив з нього такого собі дуболома, який сліпо слідує за своїм "призначенням" на шляху потрахуючи всіх чародійок, до яких дотягнеться. Я дуже прискіпливо розглядав любовну лінію цього циклу і, якщо знайомство Йеннефер і Геральта і загадане бажання джину було справді крутим моментом від якого у мене всередині все перевернулося, то наступне бігання відьмака за всіма спідницями, які уміють вичарувати фаєрбол почало ставати дійсно карикатурним. Скидалося, наче Сапковський реалізовував якесь власне приховане бажання руками головного героя. Ну тобто не руками… але не важливо. Натомість в грі "Відьмак. Дике полювання" любовна історія розкрита набагато краще. Пану Анджею варто б повчитися в сценаристів.
Але в загальному розумінні цикл вийшов дуже цікавий. Хоча я очікував більше посилань на східноєвропейську міфологію, проте кожну книгу читати було цікаво, навіть ті, де відьмак забував, що він має полювати на потвор і починав паладінствувати, рятуючи усіх, кого тільки можна. Всесвіт відьмака пропрацьований дуже детально, але найбільше тішить те, що він позбавлений лоску, який часто присутній в фентезійних світах. Королі тут бухають, починають нерозумні війни аби захопити чужі землі, чарівники не картонно-добрі чи викривлено злі, а зазвичай показані як люди, що змінені великою владою, яку їм надає магія. Є серед них і ті, хто зберігає моральність, а є ті, хто застосовує вміння аби здатися поважнішим. Багато уваги Сапковський приділяє другорядним персонажам, не лінується розкривати їхні характери, трансформувати їх протягом циклу. Це не така часта річ у фентезійних романах, адже зазвичай автору просто не хочеться брати за цю марудну роботу, тож виходить, що книга - про "детально прописаного героя і якихось там чуваків біля нього". У Анджея Сапковського все не так примітивно, часто його другорядні персонажі затіняють собою Геральта, який ніби відходить на певний момент на задній план. Це добре впливає на сюжет, додаючи реалістичності до описаного. Я б взагалі сказав, що у цьому циклі головними героями є не відьмак Геральт, чародійка Йеннефер і мала Цірі. Головний героєм тут виступає Призначення. Тут варто розуміти, що це не фатум, не доля, не щось невідворотне. Призначення це не те що має статися за будь-яких умов, це скоріше те, до чого тебе постійно тягне, до чого ти постійно повертаєшся. Звісно, можна противитися цьому призначенню, втікати від нього, але, біжучи стрімголов геть, ти все одно натикаєшся на нього в кінці шляху. Це і є головний герой книг Сапковського і саме це робить їх такими цікавими, бо хочеш ти того чи ні, але читаючи починаєш задумуватися: а яким же ж є моє призначення?

Айзек Азімов – «Молодість»

Почав читання: 16.12.2018 Закінчив читання: 17.12.2018

Майстерність письменника визначається тим, чи може він писати цікаві й водночас невеликі за обсягом твори. Бо коли тобі потрібно три томи, аби висловити думку, ти можеш бути хорошим письменником, але втрачаєш у своїх текстах елемент непрогнозованості. В цьому сенсі Айзек Азімов однозначно один із великих, бо вміє заінтригувати своїм текстом незалежно від обсягу сторінок.
"Молодість" - досить короткий текст, але навіть серед цієї небагатослівності я встиг кілька разів змінити свою думку про це оповідання. Спочатку мені видалося, що це звичайний приклад короткої фантастичної прози, написаної для якогось часопису. Якийсь редактор попросив Азімова написати оповідання для свого журналу, що автор і зробив під час обідньої перерви на коліні, особливо не задумуючись про написане. Та вже десь на середині тексту я змінив свою думку. Мені тепер почало здаватися, що назва "Молодість" аж ніяк не випадкова для історії про двох хлопчиків, які знаходять космічний корабель прибульців, що розбився, а самих прибульців садять в клітку, бо думають що то дивні "звірята". Бо й справді ми, земляни, до біса молода цивілізація в космічному масштабі. Як мало ми знаємо про Всесвіт і космос. Тож де гарантія, що коли прибульці таки вирішать відвідати нашу планету, ми зможемо побачити в них справді гостей з інших світів, а не смішних тваринок? Тож десь із середини тексту ця історія почала здаватися мені зрозумілою, я вирішив, що вже зрозумів основний лейтмотив цієї історії, тож усе, що мені лишилося - дотягнути до кінця оповідання. І може так би воно і було, якби Айзек Азімов не був істино великим письменником-фантастом. Він зміг здивувати мене буквально на останніх реченнях цієї історії. Вже після того як "прибульці" були врятовані батьками хлопчиків, після того як корабель космічних мандрівників було відремонтовано і вони рахували останні секунди до відльоту, між ними відбулася цікава розмова про руді щупальця, які росли на голові одного з "хлопчиків". І ця фраза перевернула все з ніг на голову. Маленькі прибульці, це насправді й є земляни, які прилетіли на іншу планету. Це ми гості, це ми, земляни й є ті космічні мандрівники! А чому оповідання називається "Молодість"? Ні, не через те, що є десь ще молодші за нас раси в космосі, які не впізнають прибульців. Це натяк саме на молодість нас, землян. Які настільки молоді й недосвідчені, що читаючи фантастику, досі лишаються антропоцентричними й на місце головних героїв завжди підставляють людину, навіть якщо автор про це не обмовився ні словом!

Володимир Винниченко - "На той бік"

Почав читання: 11.12.2018  Закінчив читання: 14.12.2018

У мене було багато спроб почати читати щось з творчості Володимира Винниченка. Я починав читати "Сонячну машину", кілька разів пробував зрозуміти "Записки кирпатого Мефістофеля", але вони не заходили мені, не могли видобути з мене якісь емоції. Прочитані рядки тонули десь в глибині душі без звуку, так, наче кидаєш камінь в глибоку криницю і, дослухаючись до відголоску удару об воду, нічого не чуєш. Нічого. Так було з попередніми творами Винниченка, але не з повістю "На той бік". Цей текст збурив у мені хвилю емоцій. Були вони непрості, складні для розуміння, часто протирічили одна одній. Але я нарешті щось відчував, якось реагував на творчість Володимира Винниченка, а це вже було проривом.
У більшості людей, які читають якийсь із текстів Винниченка виникає бажання побачити в ньому політика, діяча Центральної Ради, нібито одного з батьків Української Революції 1917-го року. Але в тексті можна знайти лише Винниченка-письменника і зовсім трошки Винниченка-соціаліста. Попри всі очікування, вся творчість пана Володимира, як і власне повість "На той бік", - це саме художні розповіді, а не політичний документ. Не треба дошукуватися в цих текстах програми УНР чи причин поразок Директорії. Це лише історії на досить таки банальні теми. Проте маю визнати, що написана ця розповідь дуже майстерно. Просту історію про те, як двоє інтелігентів намагаються вибратися з захопленого більшовиками міста, Винниченко перетворив на хвилюючу повість. З розвитком сюжету, проста любовна історія, через яку киянин-лікар зважується допомогти незнайомій дівчині перейти лінію фронту, перетворюється на специфічний зріз тієї доби, показує всі протиріччя того часу:
Тут вона підвела голову і глянула на доктора іншими, ніж досі бачив він у неї,
очима.

"— Ви українець?
— Так, я — малорос, або, як модно тепер говорити, українець.
Панна Ольга жорстко посміхнулась.
— Коли ви малорос, то не знаю, чи ви мене зрозумієте."

Проте за цією показовою підтримкою українського наративу раз по разу відблискує в текстах Винниченка щось дивне і неприємне. Соціалізм. Читаєш як більшовики знущалися, а потім розстріляли якихось графів, і, здавалося б, ну от описує автор звірства, засуджує їх, виставляє більшовиків як різунів і лиходіїв. Але якщо придивитися, радіє Винниченко з того, поміж текстом отам причаївся і хихикає "так їм буржуям і треба". Багато людей в ті часи купилися на ці більшовицькі оповідки про рівність. У багатьох виникало бажання забрати і поділити, тільки думали чогось вони, що ті, хто ділять, ніколи не стануть тими у кого забирають. Але ставали. І Винниченко, і такі як він соціалісти ставали жертвами своїх же ж "червоних" братів. Я міг би пробачити цю обмеженість, це невміння розпізнати справжнього ворога комусь іншому. Міг би пробачити це простому сільському дядьку, який все життя працює біля землі і нічого в тій політиці не тямить. Я міг би пробачити соціалізм студенту, молодому, рвучкому, в якому вирує гаряча кров і жага справедливості. Його молодість застилає очі і не дає побачити хто тут є справді зло. Але я не можу пробачити соціалізм Винниченкові, "батькові" нашої Революції, тому, хто мусив був вести, хто мусим відкинути свої партійні інтереси, розпізнати ворога, побачити зло і боротися проти нього. Якби Винниченко зумів це зробити, то може не було б мені так гірко через сто років читати його твори.

Любко Дереш - "Миротворець"

Почав читання: 02.12.2018 Закінчив читання: 10.12.2018 

Я давно вже не фанатію від творчості Любко Дереша. Не вважаю його культовим письменником, читання книг якого співставно з відчуттям, що виникає,коли торкаєшся незвіданої істини. Власне після "Культу" нічого особливо цікавого він і не писав. "Поклоніння ящірці" було більшою мірою самоповтором, а всі наступні тексти явно не дотягували до рівня першого роману. Цим Дереш нагадує мені Жадана. Хороший перший роман, великі сподівання, а далі все більше розчарування і неможливість написати хоч щось вартісне.
Як і Жадана, я читаю книги Любко Дереша скоріше за звичкою. Щоб вкотре переконатися, що автор нічого нового не придумав і перебуває на тому ж самому рівні. І поки жоден з них мене в моїх сподіваннях не розчарував. "Миротворець" - це текст-посередність, книга, яка складається з незв'язаних на перший погляд між собою історій. Перша - про українського вченого, який винайшов універсальне знання. Друга - про Роберта Оппенгеймера, який намагався в розщепленні ядра знайти істину. Остання - про одеського віндсерфера, який на пляжах Таїланду шукає знань про Всесвіт серед диму, що утворюється від згорання певних речовин. Здавалося б, нічого спільного між цими історіями немає, але все ж вони об'єднані між собою певним лейтмотивом. Всі герої розрізнених історій шукають істину, кожен з них робить це у свій спосіб, проте всі приходять до одного - до сутності, яку вони називають "богом". І в цьому саме і криється власне посередність книги Дереша. Адже скільки вже написано текстів, в основі яких лежить думка "бог навколо нас, від у всьому що нас оточує"! Тож чи потрібно було писати ще одну книгу? Я, звісно, підтримую ідею пошуку істини. Навіть більше того, я сам певний час був прихильником теорії, що десь існує абсолютна істина, тотальне знання. І якщо ми отримаємо його - розкриємо усі загадки світу. Але мені тоді було років 19! Натомість Дереш, ще той лобуряка, в його віці вірити в такі нісенітниці це все одно, що вірити в існування Діда Мороза. Пошуки істини завели автора кудись не туди. Десь там, на шляхах від "Культу" і до "Миротворця" він збочив, заблукав, загубився в нетрях власних суджень. Більш - менш цікавою видається лише перша розповідь цієї книги: історія про невідомого, забутого всіма вченого, що народився на заході України на межі століть. Він - феноменальна особа, яка з першого ж погляду закохує в себе людей. Мовознавець, що розплутує віковічний клубок нашарувань сенсів, якими ми звикли наділяти відомі нам слова. І йому це вдається, він пише книгу, яка містить універсальне знання, але боячись що вона потрапить в руки не тих людей, знищує своє творіння, перед тим розсилаючи по частині книги 8-м науковцям в різні куточки світу. Потім кожен з тих науковців робить велике відкриття, натомість сам автор книги помирає і спогади про нього зникають.
На цьому Дерешу б зупинитися, обірвати історії, лишити її інтригуючою і недоказаною, але ж ні, він пише продовження, де описує душевні метання батька атомної бомби Роберта Оппенгеймера перед першим випробуванням свого творіння. Розвивається ця історія нудно, побіжно, така оповідка згодилася б хіба для журналу "Невероятно но факт". Але ж ні, вона в книзі "одного з найкращих українських молодих письменників". Від прочитання цієї історії лишається враження ніби вона додана сюди випадково, просто щоб збільшити кількість знаків в тексті. Проте третя частина книги про серфера Родіона який живе в Таїланді, курить траву і шукає істину порівнюючи тексти в інтернеті за допомогою сайту "Хромокосмос" , - це просто якийсь треш. Це рівень підлітка, який шукає сенс життя, тож мене дивує, що сам Дереш цього не розуміє. Він так і залишився там, на рівні своїх старих текстів, на рівні примітивного пошуку універсального знання, він не помітив, що світ пішов далі, його читачі виросли, а сам автор продовжує думати, що йому 18 і він публікує свій перший роман. Давайте йому поспівчуваємо.

Паоло Джордано – «Самотність простих чисел»

Почав читання: 27.11.2018 Закінчив читання: 30.11.2018 

Є така категорія літератури, яку я зневажливо називаю "спермотоксикозними текстами". Це коли читаєш і розумієш, що написане в книзі - лише хвороблива маячня автора на підставі відсутності у нього сексу протягом тривалого часу. Воно б то ніби й нічого, у всіх трапляються такі періоди в житті. Але ж це не означає, що треба одразу бігти й писати книжку! Але Паоло Джордано написав і вийшла в нього, скажемо відверто, повна фігня. Історія ця про дівчинку, яка обісралася в горах (я не жартую, книга починається саме з цього, та ще і з дуже детальними подробицями про те як, що і куди стікало) і хлопчика, який залишив свою маленьку розумово відсталу сестричку саму в парку, після чого та зникла. В теорії це мало би напевно символізувати що дві зранені душі притягуються одна до одної й закохуються. Правда, автор зовсім не врахував, що після прочитання моїй власній зраненій душі захотілося виблювати сніданок, от наскільки гидко мені було читати цю історію.
Як і у всякій низькосортній літературі, автору не вдалося в тексті абстрагуватися від власного життя. Він наділив свого героя своїми власними рисами, спроектував на нього свої проблеми й досягнення. Наприклад, головний герой - математик, а сам Паоло Джордано - фізик-теоретик. Книгу автор присвятив своїй шкільній подрузі, але ні, в ній зовсім не вгадується головна героїня роману (так, це сарказм). Я розумію, що автор майже завжди пише про те, що саме пережив. Це нормально, таку позицію я не засуджую. Проте, коли написане не вирізняється ані глибиною, ані сенсом, то навіщо таке публікувати? Ну окей, упадав ти в школі за якоюсь дівчинкою, не наважувався до неї підійти й те їй сказати. І зі мною така історія в школі була. Але я ж не пишу про це романи! Але Паоло, певно, вважає, що одним паршивим романом більше, одним менше - ситуація у світі особливо не зміниться, тому і дозволив собі написати цю беззмістовну дурницю. Але візьму на себе сміливість звернутися до автора з застереженням.
Дорогий Паоло, у світі існує занадто багато поганих книг. Думаю, саме через це світ колись і загине, він просто втоне під валом жахливої літератури. Ти ж не хочеш бути причетним до цього, Паоло, правда? Тому давай домовимося з тобою таким чином, коли тобі наступного разу нестерпно захочеться сексу - то ти просто піди й подрочи, ок? А книжки, Паоло, писати про це не треба. Просто не пиши більше ніколи. Нічого.

Назарій Заноз – «Книга дивностей»

Почав читання: 13.09.2018 Закінчив читання: 24.10.2018

Що таке дивне читання? Це коли в рядках тексту, в типографській фарбі, в папері й у самих словах схована спеціальна речовина, яка перетворює звичайну книгу на неймовірну пригоду. Кажуть, що секрет такого письма давно втрачений. Кажуть, що в нашому світі, де успішність міряється комерційним успіхом і рівнем продажів, більше немає письменників, котрі вміють писати дивні книги. Проте я точно знаю, що часом трапляються ще майстри цього старовинного жанру, умільці дивних текстів, ті, хто переховуючись від всевидячого ока мейнстріму, пише тексти особливі, дивні й цікаві.
Коли "Книгу дивностей" відкриває непідготовлена людина, яка не вміє читати серцем, а робить це тільки очима, текст перетворюється на незрозумілу мішанину зі слів, символів, розділових знаків. Зміст цієї книги втече від такого примітивного читача. Маленькі, на перший погляд не пов'язані між собою історії, з яких складається книга, читаються легко, текст наче тече між звивинами мозку, чи то пак стелиться наче туман. Взагалі, "Книга дивностей" - це досить туманне письмо: хтось у ньому заблукає, згубиться, але обрані в ньому, скоріше, знайдуть щось чи самі знайдуться, якщо до того були загублені.
Найбільше мені сподобалася стилістика письма. Написана книга красиво, дуже красиво. Інколи ловиш себе на думці: "біс його знає про що тут, але як же ж гарно написано!". Ці короткі розповіді треба не просто читати, в них треба пірнати, пробиратися крізь них, розгортаючи цей книжковий туман, такий собі liber incognita (по аналогії з терміном "terra incognita"). Знаєте це відчуття, коли намагаєшся йти в тумані по знайомій місцині? Ніби ти це вже бачив, знаєш що і де знаходиться, але йдеш обережно, обмацуєш руками кожне речення, щоб не гепнутися лобом об дієприслівниковий зворот. Але як би обережно читач не рухався книгою, він точно пропустить якесь подвійне дно і гепнеться з усього розмаху на п'яту точку, роззирнеться навколо й здивується, адже тут, в Подвійному Дні ще більше дивностей. Для того, щоб пройти-прочитати всі лабіринти цієї книги, не допоможе жодна карта. Бо я не впевнений, що навіть сам автор може це робити. Ходять чутки, що деякі читачі зустрічали в книзі самого Назарія Заноза. Одні казали, що він спостерігає за своїми персонажами, не полишає їх, опікується ними з батьківською турботою. Інші ж вважають, що автор сам загубився в книзі й тепер не може вийти з неї (а може і не хоче, я б от не хотів з такої книги виходити в наш світ). Думаю справжньої відповіді на це запитання ми уже не дізнаємося ніколи. Простим читачам лишається тільки мандрувати між історіями з "Книги дивностей", насолоджуватися красою слів, збирати ідеї й сподіватися, що колись ця книга відпустить їх додому з повними кишенями дивностей.

Астрід Ліндгрен – «Щоденники воєнного часу 1939-1945»

Почав читання: 26.09.2018 Закінчив читання: 08.10.2018

Люблю я все-таки читати різноманітні мемуари, спогади, щоденники. Вони неймовірно оживляють історію, яка без них виглядає наче висушена єгипетська мумія. От ніби знаєш про події, що відбувалися, читав про причини й наслідки, про значення у світовому контексті, а все одно тільки розповіді людей, які реально жили в ті часи, наповнюють епоху справжнім змістом, наповнюють її кров'ю, оживляють цю замотану в бинти мумію історії.
Тому, не прочитати щоденними Астрід Ліндгрен, тим паче за період 1939-1945 років, я просто не міг. Тим більше, що це перше видання цієї книги українською, немає навіть версії російською. Тож попри досить немалу ціну книги, довелося таки її купити. Я не дарма говорю саме про видання, хоча зазвичай коментую тільки зміст книги. Проте в цьому випадку саме недоліки, які допустив видавець, суттєво вплинули на оцінку самої книги.
По-перше, сутність щоденників вимагає максимального занурення в події, які тоді відбувалися. Власне читаючи рефлексії, які авторка щодня фіксувала, було б дуже логічним наводити якісь посилання на ті події, додавати історичні артефакти, вказувати де можна про це почитати детальніше. Частину цієї роботи зробила сама Астрід Ліндгрен, часто поруч записом в щоденнику вона вклеювала газетні вирізки, фото, чи якісь інші речі. Видавець, перекладач, чи редактор цього видання навіть примудрився перекласти ці вирізки, але замість того щоб подавати їх в такому ж порядку як вони зустрічаються в рукописному щоденнику Астрід, їх чомусь розміщують в кінці кожного описаного року. Читається це дуже дивно, ти спочатку читаєш багато сторінок тексту самого щоденника, в кожному з днів не розуміючи про що йдеться. Наприклад, Астрід пише, що прочитала в газеті промову Гітлера, пише що ця промова глибоко збурила її, тому вона вклеює її в щоденник. Але видавець, переклавши цю промову, чогось розміщує її в кінці глави. І виходить, що коли я вже дочитав до всіх цих газетних заміток, я уже і не пам'ятаю чому ця промова тут наводиться! Ба більше, коли після завершення опису року приводяться ці газетні вирізки, немає посилання на день коли Астрід вклеїла цю вирізку в щоденник, аби я міг повернутися і перечитати щось про той день.
Щоб закрити питання з якістю видання, хочу ще розказати про формат: книга ця, досить велика за розмірами, вона досить важка й її незручно носити з собою. Так, книга надрукована на хорошому міцному папері, але при цьому, якщо подивитися на сторінку, то чомусь вона містить просто велетенські відступи! Тобто текст заповнює від сили 60-70% сторінки, а все інше - це просто біле порожнє місце. Враховуючи габарити книги - це просто тупо так нераціонально використовувати місце на сторінці. Підозрюю, що це буде остання в моєму житті покупка книги від видавництва "Laurus"
Але повернімося до змісту. Безперечно, читати її було цікаво, проте скажу відверто, я чекав дещо більшого. Так, мені справді стало зрозуміло яка атмосфера панувала в формально нейтральній Швеції, в часи, коли навколо бушувала світова війна. Як було непросто людям жити в тих умовах, навіть всупереч тому, що їхня країна не приймала участі у бойових діях. Це вкотре підтверджує світовий статус війни, бо вона справді не минула нікого, навіть формально нейтральних. Проте я ніяк не можу викинути з голови думку, що хотілося б чогось трохи більшого, аніж перерахунки того які продукти в магазинах зникли, а які все ще можна купити по талонам.

Звісно, інколи трапляються справді цікаві спостереження:
"Націонал-соціалізм і більшовизм - це як дві жахливі рептилії, що зійшлися у двобої. Неприємно миритися з однією з жахливих рептилій, проте наразі не залишається нічого іншого, крім бажання стримати совєтів за те, що вони захопили під час цієї війни, за все те лихо, якого вони завдали Фінляндії."

Але такі фрагменти в тексті, це радше виняток з правила, яке не трапляється аж занадто часто у тексті. І аби знайти такі, цікаві моменти, доводиться довго пробиратися в записах про те, хто що їв на обід і кому які подарунки подарували на день народження. Проте чи маємо ми якесь моральне право вказувати, про які саме переживання писати в особистих щоденниках? Думаю, ні. Астрід Ліндгрен писала про те, про що писалося, а нам лишається про це лише читати.

Леонід Кононович - "Тема для медитації"

Почав читання: 07.09.2018 Закінчив читання: 25.09.2018

Ця книга пройде непоміченою для більшості читачів. І не тому, що вона якась погана чи недолуга. Як раз навпаки, це однозначно один з найкращих текстів, які мені доводилося читати цього року. Просто вона не комерційна, вона не акцентується на популярному і актуальному. Вона про вічність, вона про узагальнення, вона про те, що і через сто і через двісті років буде актуальним. "Тема для медитації" це підсумок життя Леоніда Кононовича, це його будинок, його дерево і його син змішані разом. Це основа. Такі книги міняють свідомість, коли потрапляють тобі в руки, вони стають знаковими і важливими, вони не щезають безслідно, якщо ти вже її прочитав, доклав зусиль аби зрозуміти і прийняти.
Якщо запитати про що цей текст, то можна багато годин говорити переказуючи сюжет, але все рівно так і не наблизитися до істини. Це все рівно, що спробувати переказати історію свого життя якійсь людині, а потім ще й зробивши з нього висновки. Спробувати звісно можна, але той, хто почує цю історію все рівно мало зрозуміє, адже щоб усвідомити повністю чиєсь життя його треба прожити. Так само у "Темі для медитації" стільки пластів сенсу, що переповідаючи один, точно загубиш якийсь інший, не менш важливий. Цю книгу неможливо читати швидко, ковтаючи, вона, виправдовуючи свою назву справді медитативна. Її не прочитаєш "в-пів-ока", похапцем, в перервах між справами. Про неї треба думати і міркувати, розслаблятися, відкидати щоденні проблеми і повільно пірнати в неї, як в воду.
"Тема для медитацій", як власне і самі медитації, не лікує, але дозволяє розставити на свої місця все в житті, дозволяє відділити минуле від майбутнього, побачити де ти був і куди прийшов. Хоче того читач чи ні, але читаючи уривчасті розділи книги Леоніда Кононовича, ті розділи які починаються завжди з трикрапки і так само раптово закінчуються, так от читаючи цей текст, хочеш того чи ні, починаєш ставити себе на місце головного героя. Ні я не вступав в 1970-му в Університет і не стикався з "активними комсомольцями", але бачив в житті різноманітних "активістів" і усвідомлюю як вони себе поводять. Я не жив в 1933-му і не бачив на власні очі Голодомор, але і моя родина від нього постраждала, це також і мій персональний біль, тож я розумію про що пише автор. Мій дід не був петлюрівцем, але ним був прадід, який не хотів іти в колгосп і чекав повернення української влади. За це, а ще за відмову записатися в колгосп, за те що все життя працював і вмів заробити, за те що мав шмат землі, який обробляв і не хотів віддавати його в колгосп, мого прадіда заслали в Сибір, де він і загинув. Тож в мені всередині десь теж резонує історія з дідом головного героя, якого знищили комуністи. Я не займався самвидавом, не потравляв в КГБ, але… потрапляв в СБУ. Тож і тут усвідомлюю, ситуації, трохи знаю її з середини. Всі ці маленькі співпадіння разом створюють причетність до спільного, якщо хочете до одного спільного організму, якого називають нацією.
Час йде, минають роки, а історія рухається по колу, карма так чи інакше наздоганяє українців. Не проводити паралелі з своїм власним життям, читаючи цю книгу, просто неможливо. Але пояснити її, описати про що вона мені справді важко. Навіть зараз, пишучи ці рядки, я розумію, що нічого не зміг пояснити, мені не вдалося розказати про що насправді ця книга. Тому у вас є лише один шанс - взяти її і прочитати, я думаю ви не пошкодуєте

Чарльз Буковскі - "Музика гарячої води"

Почав читання: 17.09.2018 Закінчив читання: 22.09.2018

Тексти Чарльза Буковскі можна описати наступним чином: ти приходиш на читання і чемно сидиш чекаєш початку, а автор тексту приходить п'яним, з двома блядями, бухає прямо на сцені, травить непристойні жарти, блює тобі під ноги, дихає в обличчя перегаром. Десь в проміжках між цими безумовно важливими справами він читає тобі уривки своїх текстів. І найдивнішим є те, що тобі подобається, ти справді отримуєш задоволення від цього процесу.
Буковскі дуже специфічна особа, його справді непросте життя так тісно пов'язане з його творчістю, що інколи я починаю плутатися чи це я читаю оповідання Буковскі, чи книгу про нього і його життя. Він не йде на компроміси, каже на хуйню "хуйня", не шукає обтічних формулювань, не намагається написати так, аби нікого не образити. Саме це робить прозу Чарльза Буковскі такою справжньою. Це небажання берегти ніжну психіку читача дозволяє побачити крізь оповідання Буковськи справжній світ, а не вихолощену псевдореальність, яку часто пропонують інші письменники. Власне само тому його твори й цікаво читати.
У збірці "Музика гарячої води" Буковскі саме такий, яким я його і чекав побачити. Всі історії в цій книзі пронизані одним лейтмотивом: про любов і життя в нашому декадантському суспільстві. Він пише коротко, але влучно, його персонажі це напівбожевільні художники, що трахають молоденьких дівчат заради того, аби знову відчути хоч щось і вилити це в написану картину, або пристарілі чоловіки, які втратили все й намагаються розібратися в питанні "а що ж залишилося у мене питомо істинного наприкінці життя". Але, якщо копнути трохи глибше, якщо вчитатися в написаний текст і спробувати проникнути в нього, злитися з ним, як під час сексу зливаються разом коханці, то можна відчути, так, саме відчути, а не прочитати, що насправді цей текст про жінок. Про тих, яким за 30(?), 40(?) років, які з різних причин, через життєві негаразди, особисту дурість, чи просто випадковість, опинилися самі, про їхнє непереборне бажання любити, віддавати теплоту комусь, бути корисними. І про те, що заради усього вище перерахованого вони готові на багато чого. Більшість історій з цієї збірки мають однакову канву, однакове тло для сюжету. Самотня, немолода жінка, яка з усієї сили намагається знайти чоловіка, (цим героєм як правило виступає альтер-его автора) і для успішності цих пошуків жінка не гребує ніякими методами. Чоловік же ж в оповіданнях Буковскі втомлений і зайобаний життям алкоголік, ідіот, який не розуміє того, що відбувається навколо нього. Він не розуміє як так сталося, що життя добігає кінця, що пора підводити якісь підсумки, які ніяк не хочуть підводитися. Тому робить те, що робив все своє життя, сподіваючись що це поверне йому старі добрі часи: тобто трахається, п'є і пише(ну або малює), чекаючи, що ця комбінація поверне молодість. Не повертає. Тому Усі чоловічі персонажі в Буковскі неодмінно страждають - таке їхнє покликання, така їхня доля. Щоб ми могли прочитати цю книгу і спробувати стати щасливішими, доки ще у нас є час, аби спробувати щось змінити. Хоча Чарльз Буковскі уже знає відповідь на наші намагання - нічого не вийде.