Богдан Коломійчук - "300 миль на схід"

Почав читання: 29.08.2022 - Закінчив читання: 04.09.2022

Буває таке, що письменник який пише досить непогані детективи раптом вирішує, що він народжений для чогось більшого і береться писати свою нову книгу з домішками інших жанрів. Звісно, в такому випадку є певний шанс, що книга від жанрового змішання вийде цікавою і нестандартною, але набагато більш імовірно що вийде "300 миль на схід" І ні, я не можу сказати, що ця книга погана, скоріше це такий собі варіант "not good, not terrible" яким один із героїв серіалу "Чорнобиль" описував ситуацію на станції після вибуху. (Ви зрозуміли мій сарказм, так?)
То про що ж власне книга "300 миль на схід" і чому я вважаю що її краще б не виходити було в світ? Річ у тому, що це завершальна частина циклу про сищика Адама Вістовича, заключна, але не найкраща. Якщо попередні книги були такої-сякої якості детективами на ретротематику, в яких найбільше уваги приділялося сетингу міжвоєнної Європи в цілому і Галичини зокрема, то в останній частині автор вирішив ще більше розширити географію свого твору і відправити головного героя шпигувати за більшовицькими військами під час визволення військами УНР Києва весною 1920 року. Логічним було б допустити що автор, який так яскраво змальовував старий Львів, Відень і Берлін детально розбирався в нюансах тогочасного одягу і виробників різних речей, проведе аналітичну роботу і так само зможе зобразити руїни перших років окупації України більшовиками. Але ні. Нічого подібного не сталося. Його герой потрапляє в Славуту, в палац Сангушків, але ні, жодних яскравих описів. Житомир? Теж ні, просто скупа фраза "Вістович повернувся в Житомир". Може хоч про Білу Церкву щось напише? Та де там! Автор просто не розбирається в цій темі, він не знає як виглядали тоді міста, як жили тодішні люди. Про літераторів інколи кажуть "письменник одного твору" натякаючи, що крім одного хорошого тексту, з-під пера цієї людини нічого хорошого не вийшло. А про Богдана Коломійчука можна сказати, що це "письменник одного сетингу" - винеси його за межі трикутника Львів-Відень-Берлін і він буде розгублено озиратися по сторонах не знаючи що робити.

Окремо треба сказати про історичний контекст книги, точніше про його відсутність. Якщо ви не знаєте нічого про Перші визвольні змагання, якщо не цікавитеся історією України, то не зрозумієте чому львівський детектив опинився в тилу більшовицької армії як шпигун на користь групи американських авіаторів, що воюють на боці поляків (sic!) Хоча… якщо в історії ви розбираєтеся, то все одно не зрозумієте, бо написане є феноменальним глупством і неосвіченістю. Спосіб передачі інформації? Підготовка як шпигуна? Контррозвідувальна робота більшовицьких спецслужб? Нііііі! Вістович дивиться в бінокль як пілоти бомблять ціль, про яку він їм повідомив телеграфом в зашифрованому вигляді. Бо навіщо заморочуватися, навіщо вивчати історію, дізнаватися щось про розвідувальну роботу, якщо можна просто взяти і написати книгу, де твого головного героя кидає як листочок з міста в місто і де він "шпигує".

Я читав "300 миль на схід" і весь час думав навіщо автор написав цю книгу. Відповідь, класично, була наприкінці книги. Вся ця книга була написана лише для того аби "вбити" головного героя вкінці, потім воскресити його на іншому континенті і завершити цикл стандартним "і жив він довго і щасливо". Власне щойно ви прочитали суть усієї книги, а гроші які я вам зекономив на її купівлі ви можете задонатити на ЗСУ, це краще капіталовкладення, аніж купівля книги!

Богдан Коломійчук – «Готель «Велика Прусія»

Почав читання: 31.01.2021 - Закінчив читання: 02.02.2021

Я не дуже великий любитель детективів, вони передбачувані адже сама стилістика детективного жанру уже накладає певні обмеження на текст. Персонажі в детективах теж скоріше не живі люди, а певні типажі людей, що мені теж не дуже подобається. Тому детективну літературу мені не дуже цікаво читати. Проте крім сюжету, в книгах є ще одна, не менш важлива складова - сетинг. Те навколишнє оточення в яких діють герої інколи більш важливе аніж самі герої. І в цьому для мене найбільша перевага книги "Готель "Велика Прусія"
Я уже читав інші книги Богдана Коломійчука з серії про комісара Вістовича. Здається це була "Візит доктора Фройда" і тоді я ще обурювався недолугому приплітанню Фройда в сюжет. Цього разу такої недоречності автор собі не дозволив і текст вийшов набагато кращим. Звісно, його і досі є за що критикувати, це і деяка притягнутість сюжету, адже російські шпигуни в 1905-му році в Німеччині виглядаються якось дуже карикатурно. Тут явно впадає в очі відсутність у автора розуміння історичних подій того періоду, адже даних діяльність шпигунів в Німецькій імперії того часу не задокументована і не досліджена (хоча я більше ніж впевнений, що російські шпигуни діяли в різних країнах) Тож Богдану Коломійчуку довелося фактично вигадувати мотивацію для цих шпиків. І от з цим у нього і виникли проблеми і австрійська і німецька контррозвідки і російські дипломати-шпигуни виглядають дуже карикатурно. Вони наче іграшкові хитайголови, просто зрідка покачуються в такт сюжету, при цьому дуже слабко на нього впливаючи. З людських персонажів досить непогано, фактурно прописані сам комісар Вістович, його помічник і …. жінки. Жіночі персонажі виглядають загадково, таємниче і викликають неябияке зацікавлення, проте автор завжди уриває розповіді про них, залишаючи читачеві право додумати самому усе що той забажає. Кращої поведінки з жіночими персонажами в детективних книгах годі і придумати.
Проте я все ж хочу повернутися до головного героя книги. І ні, це не сищик Вістович як може здатися на перший погляд. Головних героїв в книзі три, але одночасно він тільки один. Це Львів, Відень і Берлін. Три міста, які і створюють цей справді неймовірний сетинг книги "Готель "Велика Прусія" Вони різні, але одночасно об'єднані чимось спільним. Мені справді важко пояснити, але читаючи книгу я усвідомив те, що завжди підсвідомо відчував. Оцей трикутник Львів-Відень-Берлін дуже загадковий, кожне місто дуже виразне і самобутнє, кожне з своєю тугою і пориваннями. Львів - як символ туги за втраченою європейськістю, Відень - як символ туги за імперськими часами, за Прекрасним століттям і Берлін - з його тугою… не знаю за чим, поки це найменш зрозуміле для мене місто. Разом вони створюють зачарований трикутник, всередині якого рухаються персонажі книги. Чим більше я пірнав в книгу Коломійчука тим більше розумів що саме вони є головними героями, які в своїй триєдиності створюють "центрального персонажа" І саме про цього головного героя і цікаво дізнаватися більше.

Богдан Коломійчук - "Візит доктора Фройда"

Почав читання: 21.02.2020 - Закінчив читання: 26.02.2020 

Колись давно, в Українські Темні Часи (маю на увазі звісно ж 90-ті роки 20-го століття) коли я ще був зовсім маленький, не було нічого кращого в житті, аніж читати. Зараз змінилися Часи, століття, я виріс, але і досі краще аніж "читати" не має нічого під цим сонцем. Але лишається питання що саме читати. В ті благословенні дияволом і Леонідом Даниловичем Кучмою часи мого дитинства я читав усе відряд до чого дотягувалися мої рученята. Я ковтав всі книжки які мені дарували на свята, перечитав спочатку невеличку татову бібліотеку, яка лишилася в живих після років поневірянь по зйомним квартирам, а потім і ще менші бібліотеки всіх родичів. На якийсь час мене виручила тітка що працювала в книжковій крамниці і дозволяла читати книги не купуючи їх, але і книгарні не вистачило на довго. Проте навіть в ті часи я дозволяв собі снобістське перебирання контентом і принципово не читав дві категорії книг "любовні романи" (в ті часи вони були мега популярні, я ніколи не забуду обгортки книг Даніели Стіл, з напівголими глянцевими жіночками) і "детективи". Цю, останню категорію книг я щиро зневажав, на називаючи всі книги в такому стилі "гостросюжетне гівно" і я був правий. В ті часи в якості детективних історій нам намагалися підсунути дешеве російськомовне лайно в стилі Чінгізів Абдулаєвих. Тому навіть я, який в своїй любові до читання як процесу, дійшов колись аж до Лєрмонтова (досі гидко це згадувати) збірка творів якогось якимось чином опинилася вдома, вперто відмовлявся читати детективи.
Але часи міняються і мої погляди теж (сталими лишається тільки відраза до російської класичної літератури) і раз по раз в моєму списку прочитаних книг з'являвся той чи інший детектив. Не можу сказати що мені вони подобаються, так і книгу Богдана Коломійчука я прочитав без особливого захоплення. Взагалі вона нагадала мені чимось цикл "Адвокат із Личаківської" Андрія Кокотюхи. Той самий ретро-детектив, той самий сетінг: імперський Відень, австрійський Львів, та ж сама, притаманна кожному детективному роману, зав'язка і розв'язка роману. В якийсь момент я губився в тексті і повертався на першу сторінку подивитися що ж я все таки читаю книгу Коломійчука чи Кокотюхи.
Ні, ви не подумайте нічого поганого, книга непогана (як на детектив) її навіть цікаво читати і не дуже хочеться закрити і ніколи не відкривати більше. Як казав відомий персонаж "not good not terrible". У мене тільки одне велике зауваження до автора: навіщо сюди було приплітати професора Фройда? Як на мене, він занадто відома особа для того, щоб так вільно і, скажемо чесно, недолуго використовувати його образ в книзі. В цьому романі Фройд виступає якимось хлопчиком на побігеньках в комісара поліції Вістовича. А я нагадаю, що в 1904-му році він уже був досить відомим і визнаним професором і видається малоймовірним, що він би собі дозволив як цуцик волочитися по Галичині за поліцейським який ловить якогось там маніяка. До особи маніяка до речі маю окрему претензію. В романах такого штибу він має бути фактурним, пропрацьованим, він має виділятися, домінувати над текстом, має викликати в читача жах і трепет. Проте в Коломійчука він відверто ніяких. Маніяк який вбиває просто щоб погратися з поліцією - це уже сотні разів було в історії детективного жанру! Невже не можна було вигадати щось цікавіше? Втім і поліцейський, який намагається зловити маніяка, який нібито є головним персонажем книги не розкривається в повній мірі. Він нагадує шаблон, заготовку поліцейського, а не реальну людину. Єдиний хто показаний гарно в цій книзі це Львів. Відчувається любов автора до цього міста, ось тут він справді чесний в своїх описах, видно, що коли в тексті мова заходить за Львів - Коломійчуку одразу стає не байдуже, з'являється якась іскорка, вогник, бажання дійсно розкрити цього "персонажа" перед читачем. То може автору треба було б кинути писати романи-детективи, а почати писати романи-путівники?