вівторок, 28 листопада 2017 р.

Паскаль Брюкнер – «Гіркий місяць»

Почав читання: 09.11.2017 Закінчив читання: 20.11.2017 

Якщо батьки виховали вас у пуританській традиції, якщо у вас від думки про секс з увімкненим світлом одразу ж починається нервово сіпатися око, якщо ви не уявляєте собі як можна кохатися у позиції відмінній від місіонерської, то вам краще перестати читати цей текст і варто ніколи не брати в руки книгу "Гіркий місяць" Вважайте, я вас попередив! Тепер тільки ви відповідальні за те, що ваші непорочні думки в голові заляпає брудним, непристойним але добіса цікавим романом Паскаля Брюнера!
Але якщо говорити серйозно, то роман "Гіркий місяць" це не про збочення. Точніше, не тільки про них. Це скоріше розповідь про стосунки між людьми, про те, що єдиний спосіб залишитися близьким з дорогою тобі людиною - це вірити їй і говорити з нею. У мене склалося таке враження, що усим цим описом різноманітних статевих збочень, автор лише намагається викривити уявлення читача про поняття "норми". І робить він це тільки для того, щоб запропонувати потім нову модель стосунків, відмінну від традиційної "Я любитиму тебе вічно", якою закохані так люблять хвалитися, повторюючи її безмірну кількість разів.
"В сущности, мы совсем не спешили к развязке. Нам не нужны были грубые плотские доказательства, которыми жаждут обменяться мужчина и женщина, когда между ними вспыхивает искра."
Брюкнер в художній формі намагається описати нові правила закоханості, нові правила шлюбу, якщо хочете. В цих правилах немає нікого, крім двох людей і домовленостей між ними. А про що вже вони домовляться, те і буде вважатися нормою. Захочуть - будуть все життя кохатися кладучи між собою простирадло, а захочуть і влаштовуватимуть… все те, що описано в романі Брюкнера.
Окрім цього, в тексті неймовірно красиві алюзії. В чому автора не можна звинуватити, так це у неймовірно красивих метафорах:
«Ягодицы — это образ рая, символ изобилия, земля обетованная с молочными реками и кисельными берегами, поэтому и влекутся к ним верующие с бедняками»
Звісно, в книзі є не тільки красиві сцени і описи збочень. Раз за разом Паскаль Брюкнер зривається в філософствування і, здається, забуває, що пише все ж художню книгу. Оця академічність тексту дуже доречна, бо вона не дає тексту, наповненому детальними описами різноманітних нестандартних забав незвичайної парочки, перетворитися на брудну і ницу літературу для товстеньких домогосподарок які довгими зимовими вечорами себе задовольняють під читання еротики. Роман же ж "Гіркий місяць" це скоріше маніфест нового кохання, філософська концепція про спосіб любові. Я більше ніж впевнений, що готуючись до написання цього тексту, автор проводив… хм… "дослідження" і ці дослідження не сподобалися б багатьом моралістам.
В будь-якому випадку роман "Гіркий місяць" варто читати усім, хто не боїться гнучкості і варіативності сучасного кохання.

четвер, 9 листопада 2017 р.

Роджер Желязни - "Ночь в одиноком октябре"


Почав читання: 01.11.2017 Закінчив читання: 08.11.2017 

Можна скільки завгодно звинувачувати фантастичні книги в несерйозності, але насправді вони вчать дуже базових речей. Без читання фантастики нема чого братися до серйозних філософських трактатів. "Ночь в одиноком октябре" Роджера Желязни – хороший приклад гарної, правильної містичної історії. Це не просто казочка про те, як чарівники, відьми, вовкулаки і вампіри зібралися на початку жовтня для проведення таємничої "Гри", яка мала завершитися в Хелоувінську ніч великою битвою, це історія про вічну боротьбу добра зі злом і про те, що немає значення на якому ти боці: є речі важливіші за ці ідеалістичні битви. Неймовірно цікава і захоплива історія, яку розповіли з незвичайного боку, не від імені героїв - людей, а від імені їх тотемних тварин. Книга розповість про те, що не так важливо, які у тебе ідеї, а те як ти їх застосовуєш. Здавалося б просто містична казка, про те як борються магічні сили, перетворюється на глибоку за своїм змістом притчу, де головна ідея може бути висловлена словами одного з головних героїв: 
"Мне стало интересно, то важнее для Великого Сыщика: следовать букве закона, или быть справедливым" 
Думаю саме в цих словах ховається квінтесенція новели Желязни. Що важливіше: слідувати правилам, залишатися на тій самій стороні, яку колись вибрав, боротися за добро в своєму, глобальному розумінні, чи робити добро в маленьких масштабах, допомагати тим, кого називаєш другом навіть якщо вас доля розкидала по різні боки барикад? Так чи інакше, цей вибір зустрічається в багатьох книгах і часто нам доводиться в житті приймати такі ж непрості рішення, і біс його знає як вчинити правильно.
Я не знаю де цей вибір описаний краще: в серйозних філософських книгах чи в отаких-от новелах фантастів. Але я точно впевнений, що якщо колись вам потрібно буде розповісти власному сину чи доньці про те, що таке зло і що таке добро, і ви хотітимете, щоб вони справді зрозуміли це, а не сприйняли якийсь завчений шаблон - дайте почитати їм "Ночь в одиноком октябре".
Не бійтеся цієї дещо похмурої романтики, змальованої в книзі, темний - не значить злий. Не довіряйте тим, хто якнайперше запевняє вас в своїй доброті: навіть священики можуть бути жорстокими вбивцями і фанатиками. Покладайтеся тільки на своїх друзів: тих, хто з вами говорить, хто ділиться з вами важливим. Такі не підведуть і не зрадять - ось, що важливо.





середу, 8 листопада 2017 р.

Флориан Иллиес -"1913. Лето целого века"

Почав читання: 26.10.2017 Закінчив читання: 07.11.2017 

Передати дух епохи - ось справжня мета книг. Так, щоб відкривши сторінку, поринувши в читання, ти забув про все на світі і загубився в часі й просторі, не пам'ятав хто ти та де ти знаходишся, щоб не відчував нічого, окрім того про що читаєш. Якщо ви думаєте, що книги діють тільки на ваш зір, безсоромно відкриваючи перед вашим поглядом свої білосніжні сторінки, то ви дуже помиляєтеся. Якщо книга справді хороша, ви не тільки не будете нічого бачити навколо, але і нічого не будете чути. Більше того, ви почнете відчувати запахи, які могли б відчувати якщо б були героєм книги. Не вірите? Спробуйте прочитати "1913. Лето целого века" Флоріана Ілліеса.
Думаєте 20-те століття почалося в 1900-му? Ні, воно почалося в 1914-му, разом з початком Першої Світової. Але як підвести підсумки попереднього століття? "Подивитися на останній його рік" - каже пан Ілліес, і я не можу з ним не погодитися. Час, який часто називали "Прекрасною епохою", добігає кінця, всі відчувають наближення великих змін, але при цьому відсторонено продовжують робити вигляд, що все гаразд, що нічого не сталося. Але як казав Булгаков "Аннушка вже розлила масло" і нічого вже не змінити. Можна лише спробувати востаннє вдихнути якнайглибше і пірнути у вихор змін.
"Сталин идет по парку, размышляет; начинает темнеть. Ему навстречу идет другой гуляющий: двадцать три года, несбывшийся художник, проваливший вступительный экзамен в Академию искусств и теперь убивающий время в мужском общежитии на Мельдеманнштрассе. Он, как и Сталин, ждет своего большого шанса. Его зовут Адольф Гитлер. Возможно, они, о которых знакомые того времени рассказывали, что оба любили гулять около Шёнбрунна, однажды вежливо поприветствовали друг друга, приподняв шляпы, когда бродили по бесконечному парку. Эпоха крайностей, этот страшный короткий двадцатый век, начинается январским днем 1913 года в Вене. Остальное – молчание. Сталин и Гитлер не встретились, даже когда в 1939-м заключили свой роковой «пакт». Никогда они не были в такой близи друг от друга, как в один из этих студеных январских вечеров в замковом парке Шёнбрунна."
Хіба не страшно собі це уявляти?! Двоє людей, які спричинили стільки зла, могли спокійно собі прогулюватися в парку, не знаючи, що буде далі. А ще більше мене пересмикує, коли я згадую, що в цьому році я теж гуляв в тому ж парку. Може і я бачив когось такого, хто скоро змінить моє життя? Як взагалі все це неймовірно - оглядатися на майже столітню давнину і намагатися осягнути, чим жили тодішні люди, що робили, чого прагнули. Для того, щоб написати такий текст потрібно справді бути майстром. Вміти все життя Кафки вмістити в два речення, це багатого вартує, я вам скажу:
"Он пишет Фелиции большими буквами на конверте: «Ничего еще не решилось. Франц». Всего несколько слов – а уже автобиография."
Хіба це не фантастичне вміння, яке недоступне більшості? Вміння написати про художників так, щоб я, людина, яка ніколи не цікавилася живописом - шукала картини Оскара Кокошки. Щоб ті, хто не дозволяв собі цю неймовірно приємну словесну розпусту в листах коханим людям, читаючи рядки "Едва ли еще найдется в Вене 1913 года что-то столь беспощадно сексуальное, как переписка и роман между Кокошкой и Альмой Малер" кидалися писати тим, про кого ніяк не можуть забути. Хіба не в цьому справжня майстерність автора і справжня мета книг?
Я читав і відчував як з тихим шелестом проходять повз красиві жінки з шаленими поглядами, як за ними біжать божевільні художники-модерністи, як трагічно помираючи на кожному кроці йдуть невдахи-генії, ті чия проза важливіша за життя. А за ними насувається темна і непроникна стіна дощу. Дощу, який змиє старі часи і розчистить шлях новому століттю.