Іван Байдак – “Тіні наших побачень”

Почав читання: 12.10.2017 Закінчив читання: 25.10.2017

Знаєте бувають різні типи письма, я поділяю їх за деякими ознаками, які можна умовно назвати "стратегічною" і "тактичною" прозою. Стратегічна проза має важливу місію, ідею, думку, вона вчить тебе, міняє впливає на тебе, намагається зачепитися за твій мозок і вирвати з нього шматки сірої речовини. Такі книги довго не забуваєш, довго над ними міркуєш, намагаєшся екстраполювати прочитане в них на своє життя і свої думки. Один із прикладів стратегічної прози - одна з останніх прочитаних мною книг "Что делать?" Чернишевського. Читати її важко, але цікаво, а виділити цитату, яка сподобалася майже неможливо, бо тоді доведеться цитувати кілька сторінок тексту, аби хоч щось було зрозуміло. А є книги тактичні, які читаєш і на кожній сторінці дивуєшся влучності фраз і образів, проте глибинно ця книга не може тебе ніяк змінити. І це не означає, що якісь типи текстів кращі, а якісь гірші, зовсім ні. Вони просто різні.
Книга Івана Байдака тактична, я понавиписував з неї цитат чи не найбільше з-поміж усіх інших, прочитаних в цьому році книг. Проте саме така тактичність книзі найбільше пасує. Можна було б подумати, що це збірка новел про стосунки, про це навіть написано в анотації. Проте усе не так просто. Скоріше це книга про себе, такий собі сучасний спосіб написати власну автобіографію, через художні образи своїх головних героїв. Хочеш дізнатися щось про Івана Байдака? Прочитай книгу, і збери собі уявлення про автора таке, яке сам забажаєш. Зручно і просто, а коли що завжди можна сказати "хей, читачу, ти ж сам це вигадав, я не такий". Так, це ніби вияв слабкості автора, проте я цілком пробачаю йому цю слабкість. В світі, яким володіє інформаційний шум, де як не за цим шумом ховатися ранимим натурам.
І так, щоб вже остаточно висловити моє шанування книзі "Тіні наших побачень" скажу, що це книга в якій я найбільше знайшов себе, особливо в тій частині, де автор відверто так описує власний світогляд. Це скидається, на такий собі публічний ексгібіціонізм, яким люблю страждати і я. А ще в тексті багато про жінок, ну ви ж розумієте чому мені сподобалася ця книга, так? :) Про них сказано прямо і алегорично, але найголовніше, що автор намагається через них пізнати себе самого. Ось цей момент як на мене справжньою ниткою Аріадни проходить через усі новели, з яких складається книга.

“Я вкотре пояснюю, що історія митця в житті жінки може бути лише епізодичною, що жінки не можуть закохатись у те, що не має майбутнього. Їм завжди потрібні гарантії. Тому мої жінки схожі на прохідні поїзди, передчасні оргазми чи хімічну зброю, що інколи постають в їхній уяві. Часом вони шукають ніжності, часом - спокою, здебільшого через те, що надто довго залишалися самі. Але потім обов'язково самого залишають тебе, зберігають тебе як спогад, що до нього обіцяють часом повертатися, а ти далі засліплений ідеєю мистецтва, створюєш ці душевні історії та вбиваєшся у нових рядках.”

Николай Чернышевский – “Что делать?”

Почав читання: 21.09.2017 Закінчив читання: 19.10.2017

Як ви думаєте наскільки сучасні люди відрізняються від людей кінця 19-го сторіччя? Дуже відрізняються? Ніякої різниці нема? Якщо хочете отримати відповідь на це питання, раджу вам почитати романи того часу. Довгі і тягучі з велетенською кількістю незначних деталей, розлогими описами інтер'єрів і природи, об'ємнішими за які бувають хіба описи характерів персонажів, вони здадуться вам нестерпними до читання. Така романістика позаминулого століття занадто всеохопна, забирає забагато часу, не вписується в ритм нашого сучасного життя. Цим ми різнимося. Але коли починаєш вчитуватися в тексти, усвідомлюєш свою схожість з тими людьми, попри всі відмінності в базових питаннях ми точно такі самі як і вони, ми не відрізняємося концептуально.
Я почав читати цю книгу тільки по одній причині, я почув, що це була улюблена книга Леніна. Мені стало цікаво, що ж такого могло сподобатися цій жахливій людині. Звісно я не чекав прочитати тут закликів до терору і масових вбивств. Скоріш за все це мала би бути просто ідеалістична книга, яка була потрактована Ульяновим занадто буквально, що і призвело до всіх тих жахіть, до яких Ленін був причетний. Я не помилився по суті, лише трохи не вгадав по формі. Очікував побачити короткий політичний памфлет, я натомість прочитав великий, алегоричний роман. Ну що ж можливо Чернишевський тут і правий, інший формат цього тексту не зацікавив би тодішнього читача. Натомість класична любовна історія як фон для зображення нового типажу людей, про яких мріяв автор, видалося ідеальним порівнянням. В ті часи роман "Что делать" здійснив маленький переворот в певних колах людей. Він видався нахабним, вульгарним, руйнуючим тогочасні "скрєпи", про нього говорили тихо аби не наразитися на остракізм, але все ж про нього говорили. Свою місію текст виконав на сто відсотків, для молоді того часту він став маніфестом, закликом до дій. З висоти теперішнього 2017-го року звісно ж ідеї Чернишевського хочеться критикувати. Хочеться взяти його чистий ідеалізм і показати до яких крайнощів цей ідеалізм може призводити.
Але особисто для мене особливо цінним в цій книзі стало інше. Чернишевський кілька разів в тексті починає гратися з читачем, він перериває розповідь і знущаючись, пропонує вгадати що буде далі, як зміниться сюжет, або ж він полемізує з людиною по інший бік книги, висміюючи його ідеали і прогнозоване ставлення до героїв. Я втягнувся в цю гру, запропоновану автором і чесно кажучи, кілька разів був добряче посоромлений, незважаючи на те, що я вважаю себе досвідченим читачем, якого викрутасами сюжету не здивуєш. Чернишевський здивував, але то пусте, з беззаперечну заслугу я ставлю собі інше. Я впізнав образ однієї з головних героїнь, незримо присутніх в книзі, буквально з перших рядків про неї:

"- Только, кто же ваша невеста? Вы говорите так загадочно.
- Это моя тайна. Я совершенно разделяю желание бедных, чтоб их не было, и когда-нибудь это желание исполнится: ведь раньше или позже мы сумеем же устроить жизнь так, что не будет бедных; но...
- Не будет? - перебила Верочка: - я сама думала, что их не будет: но как их не будет, этого я не умела придумать - скажите, как?
- Этого я один не умею сказать; это умеет рассказывать только моя невеста; я здесь один, без нее, могу сказать только: она заботится об этом, а она очень сильная, она сильнее всех на свете. Но мы говорим не об ней, а об женщинах. Я совершенно согласен с желанием бедных, чтоб их не было на свете, потому что это и сделает моя невеста. "

Я думав, що це особисто мій винахід, так сильно персоніфікувати Революцію в жінці, виявляється Чернишевський робив це ще в 1860-му. Але я впізнав її, бо не міг не впізнати. Я свідомо не хочу приділяти в своїй рефлекції на "Что делать", великої уваги цьому моменту, бо він для мене є досить інтимним, таким яким не хочеться ділитися. Зазначу лиш, що мені дуже імпонує такий підхід до зображення Революції і окреме задоволення я отримав саме від образу її як нареченої багатьох чоловіків.
Думаю, якщо я колись захочу стати ідеологом нової революції, то натхнення потрібно буде шукати саме в романі "Что делать". До зустрічі на барикадах.

Озрен Кебо – «Сараєво для початківців»

Почав читання: 22.09.2017 Закінчив читання: 02.10.2017

"Поміркованість - передумова виживання будь-де у світі, а надто у Сараєві. Бути поміркованим означає нічим не виділятися в оптичному прицілі"

Читати "Сараєво для початківців" фізично боляче, але не тому, що на кожній сторінці є смерть у тій чи іншій формі: хтось помирає, говорить про неї або бачить її. Біль відчувається скоріше від фаталістичності, невідворотності цієї смерті. На сторінках книги Озрена Кебо сараєвці помирають легко, більше того, вони всі вже мертві, просто відкладено. Оце і лякає найбільше. Повірте, жоден голівудський жахливчик не зрівняється з цим відчуттям страху. Цікавим є те, що аналогічні відчуття були у мене в день розстрілів на Майдані, але тоді, окрім цього, я відчував ще пекучу лють, яка не давала просто так взяти і опустити руки. А в "Сараєві…" є тільки приреченість. Ця книга читається дуже повільно, бо навіть я, безсердечний, не можу проковтнути стільки страждань за раз.
З цим твором не можна поводитися необачно, не можна просто так взяти, відкрити і почати читати. До неї потрібно готуватися. Мені, наприклад, дуже важко було почати читати книгу без попереднього налаштування на неї. Перші кілька сторінок завжди проходили десь повз свідомість, доки не ставалося те, що можна назвати "deep dive" і я з Києва 2017-го переносився в Сараєво 1992-го. І от в цей момент все ставало на свої місця, і я починав розуміти написаний текст. Якась специфічна відстороненість автора, яка мене дивувала на початку, тепер ставала єдиноможливим способом описати ті події.
Так, це дуже непроста книга в плані сприйняття: вона не про події, а про відчуття. Люди, які звикли до літературних описів, згубляться тут і будуть безцільно блукати сторінками: то тут, то там, в тексті натикаючись на постріли снайперів, чи воронки від мінометних вибухів. Цей текст про інше, він про те, як це відчувати що навколо і всередині тебе жах, а тобі треба вижити і не зламатися. Про те як ростити серед війни дітей і про те як дивитися, коли їх у тебе на очах вбивають. Про те як цінувати прості речі, як їжа, вода, книги і як приймати відсутність усього цього. І головне - як від цього усього не збожеволіти.

"На одному закритому, від снайпера закритому, подвір'ї діти бавляться в геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Уся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли є переконливою настільки, що аж актори в ній забувають про неї, сягають того рівня ентузіазму і відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість притаманна хлопчикам, має бути справжньою, щоби страждання призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не долинають звуки, що їх видає чоловіча команда у грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий, справжній, такий моторошний крик дівчинки, яка благає:
- Не треба, прошу вас! Не треба будь ласка, не треба... "

Зазвичай писати про такі страшні, без перебільшення, події, будь-який автор вирішує з двох причин, аби це знання розійшлося по світу і інші люди знали, чому і за що страждали боснійці, або з іншої причини, щоб змалювати в книзі надію на краще життя та на те, що все припиниться, і хоча б таким способом, через свій текст, втекти від реалій війни, яка розгортається навколо. У книзі Озрена Кебо, як на мене, немає ні того, ні іншого. Надія там уже давно мертва, ще в квітні 92-го її застрелили на мосту через Міляцку, снайпер вистрілив їй прямо в голову. Сподівання-на-краще ще трохи протрималося, воно не порушувало комендантську годину, сиділо вночі біля вікна не запалюючи свічку (електрики вже не було дуже давно), набирало воду тільки вночі і недалеко від дому. Але мінометний снаряд впав прямо під ноги Сподіванню і нічого його не врятувало. Майбутнє виїхало з Сараєва одразу як тільки стало зрозуміло, що місто в облозі. Тепер воно живе в Норвегії, працює продавцем в магазині, проте довгими, зимовими ночами, сидить біля вікна і думає, що все що нього є, варто було б віддати, аби опинитися в 92-му в Сараєво і слухати як рвуться міни на сусідній вулиці, і бути разом з своїм народом у найважливіший та найстрашніший час.