Книга Івана Байдака тактична, я понавиписував з неї цитат чи не найбільше з-поміж усіх інших, прочитаних в цьому році книг. Проте саме така тактичність книзі найбільше пасує. Можна було б подумати, що це збірка новел про стосунки, про це навіть написано в анотації. Проте усе не так просто. Скоріше це книга про себе, такий собі сучасний спосіб написати власну автобіографію, через художні образи своїх головних героїв. Хочеш дізнатися щось про Івана Байдака? Прочитай книгу, і збери собі уявлення про автора таке, яке сам забажаєш. Зручно і просто, а коли що завжди можна сказати "хей, читачу, ти ж сам це вигадав, я не такий". Так, це ніби вияв слабкості автора, проте я цілком пробачаю йому цю слабкість. В світі, яким володіє інформаційний шум, де як не за цим шумом ховатися ранимим натурам.
І так, щоб вже остаточно висловити моє шанування книзі "Тіні наших побачень" скажу, що це книга в якій я найбільше знайшов себе, особливо в тій частині, де автор відверто так описує власний світогляд. Це скидається, на такий собі публічний ексгібіціонізм, яким люблю страждати і я. А ще в тексті багато про жінок, ну ви ж розумієте чому мені сподобалася ця книга, так? :) Про них сказано прямо і алегорично, але найголовніше, що автор намагається через них пізнати себе самого. Ось цей момент як на мене справжньою ниткою Аріадни проходить через усі новели, з яких складається книга.
“Я вкотре пояснюю, що історія митця в житті жінки може бути лише епізодичною, що жінки не можуть закохатись у те, що не має майбутнього. Їм завжди потрібні гарантії. Тому мої жінки схожі на прохідні поїзди, передчасні оргазми чи хімічну зброю, що інколи постають в їхній уяві. Часом вони шукають ніжності, часом - спокою, здебільшого через те, що надто довго залишалися самі. Але потім обов'язково самого залишають тебе, зберігають тебе як спогад, що до нього обіцяють часом повертатися, а ти далі засліплений ідеєю мистецтва, створюєш ці душевні історії та вбиваєшся у нових рядках.”
Немає коментарів:
Дописати коментар