"Поміркованість - передумова виживання будь-де у світі, а надто у Сараєві. Бути поміркованим означає нічим не виділятися в оптичному прицілі"Читати "Сараєво для початківців" фізично боляче, але не тому, що на кожній сторінці є смерть у тій чи іншій формі: хтось помирає, говорить про неї або бачить її. Біль відчувається скоріше від фаталістичності, невідворотності цієї смерті. На сторінках книги Озрена Кебо сараєвці помирають легко, більше того, вони всі вже мертві, просто відкладено. Оце і лякає найбільше. Повірте, жоден голівудський жахливчик не зрівняється з цим відчуттям страху. Цікавим є те, що аналогічні відчуття були у мене в день розстрілів на Майдані, але тоді, окрім цього, я відчував ще пекучу лють, яка не давала просто так взяти і опустити руки. А в "Сараєві…" є тільки приреченість. Ця книга читається дуже повільно, бо навіть я, безсердечний, не можу проковтнути стільки страждань за раз.
З цим твором не можна поводитися необачно, не можна просто так взяти, відкрити і почати читати. До неї потрібно готуватися. Мені, наприклад, дуже важко було почати читати книгу без попереднього налаштування на неї. Перші кілька сторінок завжди проходили десь повз свідомість, доки не ставалося те, що можна назвати "deep dive" і я з Києва 2017-го переносився в Сараєво 1992-го. І от в цей момент все ставало на свої місця, і я починав розуміти написаний текст. Якась специфічна відстороненість автора, яка мене дивувала на початку, тепер ставала єдиноможливим способом описати ті події.
Так, це дуже непроста книга в плані сприйняття: вона не про події, а про відчуття. Люди, які звикли до літературних описів, згубляться тут і будуть безцільно блукати сторінками: то тут, то там, в тексті натикаючись на постріли снайперів, чи воронки від мінометних вибухів. Цей текст про інше, він про те, як це відчувати що навколо і всередині тебе жах, а тобі треба вижити і не зламатися. Про те як ростити серед війни дітей і про те як дивитися, коли їх у тебе на очах вбивають. Про те як цінувати прості речі, як їжа, вода, книги і як приймати відсутність усього цього. І головне - як від цього усього не збожеволіти.
"На одному закритому, від снайпера закритому, подвір'ї діти бавляться в геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Уся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли є переконливою настільки, що аж актори в ній забувають про неї, сягають того рівня ентузіазму і відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість притаманна хлопчикам, має бути справжньою, щоби страждання призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не долинають звуки, що їх видає чоловіча команда у грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий, справжній, такий моторошний крик дівчинки, яка благає:Зазвичай писати про такі страшні, без перебільшення, події, будь-який автор вирішує з двох причин, аби це знання розійшлося по світу і інші люди знали, чому і за що страждали боснійці, або з іншої причини, щоб змалювати в книзі надію на краще життя та на те, що все припиниться, і хоча б таким способом, через свій текст, втекти від реалій війни, яка розгортається навколо. У книзі Озрена Кебо, як на мене, немає ні того, ні іншого. Надія там уже давно мертва, ще в квітні 92-го її застрелили на мосту через Міляцку, снайпер вистрілив їй прямо в голову. Сподівання-на-краще ще трохи протрималося, воно не порушувало комендантську годину, сиділо вночі біля вікна не запалюючи свічку (електрики вже не було дуже давно), набирало воду тільки вночі і недалеко від дому. Але мінометний снаряд впав прямо під ноги Сподіванню і нічого його не врятувало. Майбутнє виїхало з Сараєва одразу як тільки стало зрозуміло, що місто в облозі. Тепер воно живе в Норвегії, працює продавцем в магазині, проте довгими, зимовими ночами, сидить біля вікна і думає, що все що нього є, варто було б віддати, аби опинитися в 92-му в Сараєво і слухати як рвуться міни на сусідній вулиці, і бути разом з своїм народом у найважливіший та найстрашніший час.
- Не треба, прошу вас! Не треба будь ласка, не треба... "
Немає коментарів:
Дописати коментар