Андре Бретон – «Надя»

Почав читання: 16.09.2012р. Закінчив читання:18.09.2012р.

Інколи твір вкладається в рамки однієї картини, не картинки чи малюночка, а саме картини, повноцінної, намальованої справжнім художником на великому полотні. І тоді виходить, що головне у романі, це не прочитати його до кінця, не зрозуміти суть чи вловити прихований зміст, головне – побачити ту картину в своїй голові. І якщо це вдалося, тоді місія автора виконана. Читаючи «Надю» Бретона, перед моїми очами постійно було одне і те ж зображення – перехрестя вулиць, будинок з жовтим фасадом, ніч, фари старовинного автомобіля і кілька пізніх перехожих. Це місто не Париж, в якому жив Бретон, не Київ в якому живу я, не Львів в якому я хочу жити. Цей роман це дух 19-го століття, яке не закінчилося 1899 року, а тривало як мінімум до 1932-го, а в деяким місцях світу ще довше, це час який не є на своєму місці, письменник який повинен був народитися раніше але закинутий порухом долі в інше століття, це неймовірний образ Наді, тої ідеальної музи яку шукає кожен митець. Це не банальний роман про любов, о ні! Це не роман про зраду, бо чоловік завжди іде за тою жінкою яка його надихає, так було є і буде, принаймні для людей творчих. Це не роман про місто і не роман про час в якому живе автор, не роман про його друзів, бо самого Андре Бретона в романі мізерно мало. Це текст про натхнення, по вискакування з машини на ходу, бо тобі здалося що ти побачив її силует, це роман про маленькі кав’ярні без назв, які стискаються до розмірів губ твоєї співрозмовниці, це роман про вулички які ти вимірюєш кількість сказаних їй слів на кубометр простору, це роман про літературу в чистому вигляді, про тексти як жіночі рукавички, про вірші як шалики, про її черевички які наче дві маленькі новели, що дзвенять по асфальті твого серця.

Шейн Джонс – «Лишаємося зимувати»

Почав читання: 03.09.2012р. Закінчив читання: 13.09.2012р.

Ця книга однозначно осінньо-зимова і однозначно шизанута. Читати її просто так, без каші в голові, не вийде. Тут потрібен правильний підхід і правильний стан. Бо як ще можна зрозуміти світ де в небі дві дірки, де Зима насилає на місто мох, який вбиває коней, де заборонено літати і де викрадають та вбивають дітей, проте діти виживають і складають плани війни. Вам здається що це просто брєд. Так, це брєд, я з цим навіть не сперечаюся, проте це ще й літературний прийом – писати стільки дурниць одночасно що вони самі почнуть складатися у щось суттєве. Я і сам таким частенько грішив, тому ще приємніше бачити що в когось такий стиль письма таки привів до опублікованої книги.

«Лишаємося зимувати» ( в оригінальній назві «Light Boxes») – текст дуже ситуативний, важко спрогнозувати кому він сподобається, а кому ні. Та і впевнений, що прочитай я його в інший час, сприйняв би його зовсім інакше бо текст дуже динамічний і мінливий, автор звалює на тебе купу образів і не особливо турбується що ти будеш з ними робити, тому ти сам мусиш з ними розібратися і спів ставити з них комбінації. Оцим мені і подобається сучасна література, бо вона вже не зовсім література, а трохи вища математика і комбінаторика. І ти сидиш і складаєш ці фрагменти тесту, пасуєш їх один до одного, намагаєшся знайти підходящі компоненти аби вибудувати роман і хоч щось в цьому зрозуміти. Проте інколи навіть цього робити не треба. Потрібно просто широко розплющити очі і сприймати текст, пропускаючи його крізь себе, з усіма тими кіньми з мохом, з повітряними зміями і пташиними масками, пропускати крізь себе і дивитися що залишилося, дивитися як ти сам міняєшся від цього тексту. В цьому і є геніальність письменника, хіба не так?

Енн МакКефрі – «Співачка Перну», «Відступники Перну», «Всі Вейри Перну»

Почав читання: 23.08.2012р. Закінчив читання: 07.09.2012р.

Інколи бувають моменти в житті, коли хочеться чогось доброго і правильного, хочеться історії яка мусить закінчитися добре, що б там не сталося. Після довгого і важкого філософського трактату, взяти в руки фантастику - це ніби знову опинитися в дитинстві, де маленький хлопчик читає про дракончиків. І щоб там хто не говорив, але це прекрасно. Можна не вважати фантастику за серйозну літературу, але тоді ти ні на що не годишся як романтик, тоді ти просто запліснявілий шмат людського м‘яса, якщо тебе не цікавлять інші світи. Це чимось схоже на приказку про те що поганий той вояк, який не мріє стати генералом. Так само, неякісна та людина, але не мріє жити в іншому, нехай навіть вигаданому світі.

Світи які вигадує Енн МакКефрі, ідеальне місце для есканізму, світи де ще є місце геройству і самопожертві, де ти можеш бути Самим Головним Вершником Драконів, але при цьому тебе не називатимуть диктатором, де маючи абсолютну владу люди не бояться її застосовувати, але роблять це виключно на благо спільноти, де всі нетерпимі і не толерантні але дуже порядні. Власне це ідеальний світ для тих хто має тімотичну сторону душі (це посилання на попередню прочитану книгу Френсіса Фукуями)

Читаючи цикл «Вершники Перну» вперше, в глибокому дитинстві, я звісно був захоплений іншою стороною цих романів, мене вражали люди і їх вчинки, їхня самопожертва і бажання робити усе правильно, тоді мені здавалося що так само можна поводитися і в нашому світі, хоча зараз мені здається що для деяким гіпертрофовано добрих речей потрібно створювати інші світи. Бо самопожертву в нашому не оцінять, героїчність будуть висміювати, а чесність обпльовувати. Що ж тоді добре що є книги пані Енн, де все ще людина може бути собою.