Шарлота Роч - Вологі зони

Почав читання 19.11.2016р. Закінчив читання 23.12.2016р.

Деякі книжки існують тільки для того щоб шокувати тебе і викликати в тебе, лінивий читачу хоч якісь емоції. Втомлені від велетенської кількості літературного бруду, сучасні споживачі літер складених в слова, потребують чогось такого, що зможе відірвати їх від буденності. Хай навіть це буде настільки хворий, збочений, брудний текст, як у Шарлоти Роч. Але вони потрібні, читаючи ці неприкриті ніякою мораллю і здоровим глуздом слова, ти починаєш краще позиціонувати свої смаки в інших літературних жанрах. Шукати якийсь глибинний зміст чи подвійне сюжетне дно в романі пані Шарлоти геть не варто. Його там не те щоби зовсім немає, але скажімо так – банальна історія підліткового нонконформізму на межі дорослішання це вже настільки заїжджена тема, що тільки лінивий автор не відмітився в ній. Головна принада роману Роч в тому, що вона абсолютно не заморочується тим про що пише, якщо мають бути кров, кишки і хуйня то повірте мені, вони там обов'язково будуть. І як на мене це добре, бо це додає чесності в любовний трикутник «автор-книга-читач». Ти відчуваєш, що авторка не намагається тебе наїбати, не приховує якихось моментів, бо вони бачите неестетичні чи можуть травмувати твою тонку раниму душу. Ні, вона розсуває ноги ствоєї книги перед тобою і кажи «Дивися і можеш навіть помацати». Взагалі деякі моменти мені було читати дуже неприємно, інколи холодок пробігав по спині і шлунок підступно скорочувався ніби кажучи «чувак, що ти там блять читєш, я зараз блювану». Але попри це було дуже цікаво, як ще спобує мене епатувати авторка, показуючи все як є. Ось наприклад одна з спроб здивувати мене:

«Еще я обожаю, чтобы меня вылизывали, когда я истекаю кровью. В самом деле, это способ проверить мужество партнера. Прекратив лизать, он подымает глаза, и я его целую — тогда мы похожи на пару волков, только что растерзавших косулю.» 

Попри надвичайно помітний дискурс нонконформізму в книзі Шарлоти Роч ще є один цікавий підтекст, який як на мене може залишитися непоміченим для неуважного читача. Це дискурс звіриної поведінки, не обтяженої суспільними нормами. Головна героїня, своїм прикладом показує що так жити теж можна, вона відкидає усі суспільні надбудови і живе так як вважає за потрібне. Трахається коли хоче, їсть що бажає, ображає людей які їй не подобаються. І от тут постає, як на мене головний дуалізм цієї книги – героїня сповнена купи комплексів і психологічних проблем одночасно відкидає суспільний договір спільноти в якій живе і цим самим знищує причину по якій в сучасних людей трапляються психологічні проблеми. Вона одночасно нормально-ненормальна, ти хочеш в неї закохуватися і вона тобі бридка, ти її зневажаєш і захоплюєшся. Бо насправді вона це ми, які змогли позбавитися диктату цивілізованості.

Паскаль Брюкнер - "Парадокс любові"

Почав читання 02.11.2016р. Закінчив читання 16.12.2016р.

Звичка рахувати міру моєї любові до книги кількістю виписаних цитат звісно крута. Але за цією методологією текст Паскаля Брюкнера потрібно було б просто обожествити і поклонятися йому як нашому новому спасителю. бо його есей хочеться цитувати на кожному третьому рядку. Чим власне я з радістю займався, читаючи цей текст.
Я не сказав би, що Паскаль Брюкнер написав щось новаторське чи невідоме раніше, скоріше він просто зміг вербалізувати ті почуття, які багато хто відчуває, але не може описати. Не знаю як йому це вдалося, але, пишучи про таку тонку матерію як любов, (звісно ж в широкому сенсі цього слова, себто не про якісь чергові піздострадашки 16-ти річних «знавців життя») йому вдалося не скотитися в ні в моралізаторство ні в соплі і «всепропальство» Його, не побоюся цього слова «філософський трактат» охоплює широке поняття любові, від сексуальності, а ж до релігійної любові до бога. Він аналізує всі аспекти цього непростого явища і пояснює багато закономірностей нашого суспільства:

«Свобода любви — наш боевой трофей — досталась нам не даром, ее цену предстоит уточнить. Свобода — не распущенность, а повышение ответственности, не облегчение, а тяжкое бремя.Она не столько решает проблемы, сколько множит парадоксы. Если наш мир порой кажется грубым, причина в том, что в «эмансипированном» мире независимость каждого сталкивается с независимостью других, а это причиняет боль; никогда прежде на плечах каждого не лежал груз стольких ограничений. Эта ноша отчасти объясняет жесткость современных любовных отношений.»

Скажіть чесно хіба ви самі не відчували цю жорстокість сучасних стосунків? І дружніх і любовних і родинних? Всі намагаються зробити одне одному боляче і через цей біль стати щасливими. Справжня любов має бути болючою і пекельною, з трагедією і сумом. Такі вже ми - суспільство мазохістів, невротиків і довбойобів. Але Брюкнер дуже вдало розкладає все по поличкам, колупається в людських мізках і показує всю цю вашу любов, такою як вона є, хорошою і не дуже, болючою і приємною, величною і сексуалізованою до краю. Багато в чому його ідеї в цій сфері співпадають з моїми власними, і скажу відверто це мене дуже тішить. Це звісно не зробить мене щасливим, але принаймні я вже не такий і неправий:

«Все переворачивается с ног на голову: сексуальное наслаждение из подозрительного превращается в принудительное, а тот, кто уклоняется, навлекает на себя подозрение в том, что он серьезно болен. Вместо старых запретов утверждается новый террор — террор оргазма»

Текст Паскаля Брюкнера можна сприймати по різному, або як книгу-посібник з психології стосунків, де можна зрозуміти чого твій чоловік має потребу спати з кимось крім тебе, чи навіщо тобі вдовольняти свою жінку треба в першу чергу словами. Можна сприймати книгу як наукову розвідку, що вивчає питання сексуальності сучасних людей. Але я сприймаю її інакше, скоріше як філософський твір який пропонує започаткувати новий тип моралі, заснований на чесності і взаємному задоволенні. Еріх Фром колись казав, що «людський мозок живе в 20-му столітті, а серце більшості людей – все в кам’яному віці» мені здається Брюкнер своїм текстом хоче це змінити. Його амбітна мета – пояснити механіку розвитку почуттів людини, розвинути ту чуттєву сердечність, якої не вистачає людям сучасного кам’яного віку. Він вважає, що як науковий прогрес є кров’ю якою харчується розвиток людства, так і любов – той з’єднуючий матеріал який дозволяє нашому серцю не відстати від прогресу мозку. При всьому цьому Паскаль Брюкнер не моралізаторствує, не намагається когось вчити як жити і любити. Він визнає всі види любові і залишає бажаючим місце для маневру на цьому непростому полю бою. Тож маневруйте, лиш не стійте на місці.

Ярослав Мельник - "Маша або постфашизм"

Почав читання 03.12.2016р. Закінчив читання 06.12.2016р.

Я люблю фантастичні книги, які описують життя людства через сотні і тисячі років. Це ніби дозволяє заглянути нам за "горизонт планування", змоделювати і приміряти на себе майбутнє наче новий костюм. Фантастичні книги є двигуном прогресу, потужнішим ніж наука, бо науковці лише намагаються навчитися робити те, що вже вигадали фантасти. Я люблю філософські книги, які намагають зрозуміти проблематику людини майбутнього. Що вона буде відчувати, як буде думати, які проблеми матиме. Такі книги дозволяють людству не потрапити в "пастку майбутнього" коли в гонитві за новими ідеями ми забуваємо про наші базові почуття. Філософські концепції - це запобіжник який перегорить, коли людство в своєму розвитку зверне кудись не туди.
Ось власне про що книга Ярослава Мельника, він моделює почуття людини майбутнього, намагається відтворити її страхи і переживання. І тут я з паном Мельником дуже сильно погоджуюся. Активно розвиваючи технології ми, тим не менш, забуваємо про інший бік медалі, про людські почуття, про етику майбутньої людини. Страшенно люблю вислів Еріха Фрома, який сказав:

"Человеческий мозг живет в двадцатом веке; сердце большинства людей - все еще в каменном"

У "відчуттєвій моделі людини" ми все ще недалеко пішли від мавп, ми досі лише шукаємо задоволення і реагуємо на зовнішні подразники, ми діємо примітивно, намагаючись цей подразник усунути. Це спричиняє певний перекос в розвитку людства - особина з єдиним бажанням отримати шматочок насолоди (їжа, сон, секс) і одночасно з ядерною зброєю, космічними апаратами і доступом до генної інженерії, може наробити великої шкоди і собі і оточуючому світові. Утилітарна функція книги Мельника - показати нам цю невідповідність, аби ми хоча б почали думати про те, як усе виправити.

Хуліо Кортасар - "Переслідувач"

Почав читання 28.10.2016р. Закінчив читання 03.11.2016р.
Історія циклічна. Кілька років тому я був на концерті мого близького друга-музиканта, слухав його гру і дивувався наскільки ж все таки він, талановита людина. І найперший його талант - пройобувати власне життя, заливаючи його алкоголем, наркотиками і некрасивими, але доступними хвойдами. Я думав щось про унікальність нашого часу, в якому перед музикантом, художником, письменником стоїть стільки викликів, стільки перешкод. Я уявляв як перед магазином Вічності з вивіскою "Акція! Тільки сьогодні, 10 років відомості і слави за твою душу", стоїть в черзі мій друг і відрізаючи від свого серця по шматку обмінює цю криваву субстанцію на ноти своїх нових творів. Але я був неправий. Це не унікальне явище, це вже відбувалося раніше в інші часи і з іншими людьми, про це дуже гарно написав Хуліо Кортасар.
Він спробував розказати історію свого друга музиканта, історію його стосунків з коханою, тою, що її називають "музика". І читаючи цей текст, я вкотре ловив себе на думці, як все такі схожі стосунки джазмена з твору Кортасара на стосунки з жінкою. Не просто якоюсь черговою пасією, яка нічого і ніколи не значила. Не з тими безликими "ніким" які оточують відомих і не дуже музикантів, приходять ввечері після концертів, і дозволяють скористатися їхніми холодними пальцями і вологими вагінами. Ні, я зараз кажу про ту, особливу людину, яка вип'є тебе до дна, спустошить твою душу і розіб'є твоє серце. Сама так і діє музика:

"Пусть музыка спасет хотябы остаток вечера и выполнит, в общем-то, одну из своих худших миссий - поставит добротную ширму перед зеркалом, и сотрет нас на пару часов с лица земли"

Колись я теж думав, що колись напишу книгу про свого друга-музиканта, коли він стане відомим. Але після прочитання цього тексту розумію, що у цьому немає потреби, адже Хуліо Кортасар вже зробив це до мене і виконав цю роботу настільки якісно і точно, що тепер просто немає потреби писати тексти про музикантів і їх стосунки з музикою.

Джордж Орвел - "Колгосп тварин"

Почав читання 25.10.2016р. Закінчив читання 27.10.2016р.

Чогось вирішив перечитати цю книгу Орвела. Напевно, щоб порівняти відчуття, адже я читав її вперше багато років тому, а з того часу я виріс, хотілося порівняти враження.
І знаєте, що дивно, цього разу я не побачив в цій книзі аж такої антирадянщини як раніше. Раніше постійне намагання знайти алюзії на сраний Совок застилало мені очі і я не помічав іншого, можливо більш важливого. Автор ніде не дає оціночного судження тому що відбувається під час революції тварин, але дозволяє собі ці судження в пізніших главах книги, коли політичний устрій там вже перетворився на диктатуру. Тобто якщо проводити паралелі з відомими історичними подіями, то Орвел не був аж так проти Революції, принаймні це на підсвідомому рівні. Він був проти "перегибов по линии партии", які призвели до диктатури. Себто десь глибоко в серці Орвел сраний більшовик, ну або принаймні соціаліст. Жив би він трохи раніше і точно вступив би до народовольців, в 30-х його б репресували б, а якби він жив в 1995-му голосував би за Олександра Мороза і соціалістичну партію.
І це наштовхує мене на наступну думку, а ким з політичної точки зору був би я, якщо б народився в 1895-му, і до 1917-го мав би вже сформований світогляд? Так звісно мені приємно уявляти, що я б в темному пальто і шкіряних рукавичках стріляв би з Вальтера, або кидав би бомби під карети. Але подивившись на реальність в якій лила моя родина в той час, це має дуже малу імовірність. Відсутність освіти, постійна важка робота в полі можливо б зробила б мене вразливим до лівої ідеології, як це сталося з моїм багатоюрідним прадідом, якого мій прапрадід (його батько) за зв'язок з більшовиками позбавив спадку. Тому якщо чесно не спішіть засуджувати тих хто був лівим в 1917-му, краще засуджувати тих, хто лишиться лівим в 2017-му

Аркадій і Борис Стругацькі - "Полдень, 22-й век"

Почав читання 05.10.2016р. Закінчив читання 14.10.2016р.

Завжди хочеться щоб не було проблем, щоб всі жили довго і щасливо, самовдосконалювалися, розвивалися, досліджували не заважаючи нікому навколо. «Щастя для всіх і задарма» як казали ці ж таки Стругацькі. Можете зі мною не погоджуватися, але всі (ну чи принаймні більшість) їхніх творів сповідують цей принцип. В книгах братів Стругацьких практично нема беззмістовно злих персонажів, які чинять зло просто тому що можуть. Збірка розповідей «Полдень 22-й век» не виключення. Людство, що розселилося по галактиці, головною метою свого існування ставить дослідження Всесвіту, ексцеси якщо і стаються, то лише через незнання, або через фатальну випадковість. За замовчуванням всі персонажі потенційно хороші, лише погані обставини інколи змушують їх чинити нехороші речі. Нічого вам це не нагадує? А мені дуже нагадує пропаганду пізнього совка, з усіма цими «старими, добрими радянськими фільмами» які мають вчити нас хорошого. Давайте всі разом зробимо вигляд, що у нас все добре, що ми щасливі і здорові, що в нас найкраща політична організація, найкращі освіта і медицина, найрозумніша молодь, найдосвідчешіні старші люди і всі разом ми так щасливо живемо разом. Ось він принцип «щастя для всіх і задарма». Що з таких принципів виходить в реальному, а не книжковому світі ми добре знаємо. Вже 26 років ми не можемо позбутися наслідків цього бажання, яке хтось загадав Золотій Кулі, вже і Кулі немає і Зони, а ми досі щасливі задарма.
Але ця збірка все ж про інше, пробачте мене , трохт відволікся я. «Полдень 22-й век» розказує про майбутнє людства, про те яким би воно могло б бути, якщо б слова відповідали вчинкам і за розповідями про рівність і чесність саме ці вчинки б і стояли. Що було б якщо дійсно найбільшою цінністю людини було пізнання, а не накопичення. Якщо б летіти до зірок було б важливіше ніж собачитися на Землі. Якщо думка про ближнього була б для сучасної людини важливішою, аніж думка про своє власне. Може все це нас ще чекає, хто знає, ми можемо почекати ще якусь сотню років і побачити хто був правий.

Іван Бунін - "Окаянные дни"

Почав читання 15.09.2016р. Закінчив читання 28.09.2016р.

Революція має багато граней і кожен сприймає її по своєму, беззаперечно впевнений в своїй правоті. Але як на мене, революція має певний, своєрідний «запах» який завжди буде відчуватися в розмовах про неї, у фільмах чи книгах. Не важливо яку з сторін в цій м’ясорубці підтримував автор, але завжди буде лишатися цей специфічний «запах» який дозволяє тонше відчути глибину тих подій. Для мене революція 1917-го року пахне сирістю, так само як Революція 2013-2014 року пахне горілою резиною. Читаючи книги про ті часи, а особливо книги спогадів, чи щоденники, як от ця книга «Окаянные дни» Івана Буніна, і відчуваючи той «запах», я розумію що я таки правий і ярий противник революції Бунін в своїй книзі описує той самий запах як і відомі революціонери.
«Окаянные дни» залишає після прочитання відчуття страху, ним просякнута вся книга. Бунін боявся страшенно, він не розумів подій що відбувалися і не усвідомлював що призвело до настання цих подій. Він намагався знайти якесь «раціо» засновуючись на свому світосприйнятті, не здогадуючись, що революція вже змінила спосіб думання, а значить стара логіка вже не працює в новому світі.

«Лето семнадцатого года помню как начало какойто тяжкой болезни, когда уже чувствуешь, что болен, что голова горит, мысли путаются, окружающее приобретает какуюто жуткую сущность, но когда еще держишься на ногах и чегото еще ждешь в горячечном напряжении всех последних телесных и душевных сил»

Бунін був людиною «старої епохи», дворянином, який люто ненавидів більшовиків, ця ненавись проявляється практично на кожній сторінці. Проте це не почуття не можна назвати «благородною злістю», це була ненависть зневаженої гідності, ненависть на холопів, які стали рівні йому, дворянину Буніну. Прикладом цієї ненависті може статися зневага до Маяковського, якого Бунін знав особисто. В своїх спогадах він кілька разів зневажливо ставився до «колеги по цеху», називав його бовдуром і вискочкою. Звісно Маяковський і був вискочкою, але це була норма для людей «нового покоління»
Проте навіть попри страх перед більшовиками і революцією Бунін дуже тонко відчув «дух часу» дуже тонко підмічав справжню сутність тих рогатих і зіркоголових, які прийшли до влади. Саме в цьому і є найбільша цінність щоденників Івана Буніна, додати до цього ще щось просто неможливо:

«Сперва меньшевики, потом грузовики, потом большевики и броневики…
Грузовик – каким страшным символом остался он для нас, сколько этого грузовика в наших самых тяжких и ужасных воспоминаниях! С самого первого дня своего связалась революция с этим ревущим и смердящим животным, переполненным сперва
истеричками и похабной солдатней из дезертиров, а потом отборными каторжанами. Вся грубость современной культуры и ее «социального пафоса» воплощена в грузовике.»

Пітер Уотс - "Морські зірки"

Почав читання 25.06.2016р. Закінчив читання 15.09.2016р.
Є книги які читати важко, а є такі, що їх читати просто неможливо через те, що кров яка тече з твоїх очей заливає все навколо. Спочатку все було не так погано. Автор починав досить непогано, намагався якось пояснювати вчинки головних героїв, старався описати події і фантастичні речі якими користувалися персонажі (це ж все ж таки фантастика) але як виявилося потім, це він просто заманював мене в нетрі звого роману, аби спіймати і з’їсти мій мозок маленькою чайною ложечкою, доки я ще буду живий. Чим далі я заглиблювався в книгу, тем менше логіки ставало і тим більше нелогічного з’являлося в тексті. Персонажі робили різноманітні незбагненні вчинки, які автор навіть не намагався пояснити, вони просто ставалися. Кількість фантастичних приладів росла, але їхня суть не пояснювалася. Так наприклад в книзі Пітера Уотса люди переміщалися під водою за допомогою «приладів схожих на кальмарів» … все крапка, більше нема пояснень, просто схожі на кальмарів, хулі тут тобі блять не ясно, читачу!? Що це за прилади, як вони працюють, чому розвивають таку велику швидкість – можеш придумати собі сам, автор не буде трудитися тобі це пояснювати.
«Окей, певно я занадто тупий, аби зрозуміти цю книгу…», - подумав я. Але на щастя, я читав її не сам, а з подрогую, ми читали кілька глав, а потім обговорювали прочитане, такий собі читальник клуб на двох. І в неї були чимось схожі враження. Десь на середині книги на мене зійшло прозріння. А може це не просто фантастична книга? Може автор хотів щось заховати в ній? Якусь важливу, таємну інформацію, яка прихована за шаром цих на перший погляд ідіотських вчинків персонажів. Я подумав що це книга про стосунки між людьми, що на прикладі покалічених психологічно персонажів Уотс хоче зобразити наше суспільство. Я почав шукати паралелі і аналогії, але знайшов тільки ще більшу кількість ідіотизму. А дебільне закінчення книги без будь яких висновків тільки утвердило мене в думці, що єдиний покалічений психологічно тут Пітер Уотс.

Андрій Кокотюха - "Адвокат з Личаківської", "Привид з Валової"

Почав читання 04.09.2016р. Закінчив читання 13.09.2016р.

З творами Кокотюхи у мене давні і дещо дивні стосунки. Його тексти я читаю дуже вибірково, фактично оминаючи основний для автора жанр - детектив. Я читав Кокотюхиного "Червоного" і "Отамана Зеленого" і "Київські бомби", та й навіть "Зоопарк..." Але детективні романи я свідомо пропускав, бо не вважаю цей напрям літератури цікавим для себе. Аж тут дізнаюся що пан автор, написав цикл детективних романів де події розвертаються наприкінці 19-го, на початку 20-го століття, а це ж мій улюблений період в історії! Тому такого я пропустити не міг, тож взявся за читання. Станом на тепер я прочитав два романи з циклу, "Адвокат з Личаківської" і "Привид з Валової" і маю сказати що щойно я вас обманув, бо насправді це одна і та ж книга з двома різними назвами! Чекайте, чи може це Кокотюха щойно пошив в дурні нас усіх? Книги справді дуже схожі між собою, в них абсолютно ідентична побудова сюжету, чи скажімо так, одна і та ж "архітектура" книги. Сюжетне тло, на яке автор вдягає події дуже просте і на 100% однакове: Загадкова таємниця, зустріч головного героя з відомими у Львові людьми за посередництва однієї вдови, подорож вночі по місту, розкриття справи, обід в лікаря-єврея, дружина єврея підказує героєві важливу інформацію, головний герой пише листа головному злодію і призначає зустріч вночі, остаточне розкриття справи, зустріч з вдовою.
У обох книгах цей сюжетний каркас такий самий, тому читаючи першу книгу мені було справді цікаво, а от на другій книзі серії з'явилося відчуття, що десь це я вже бачив.
В принципі Кокотюха не приховує свого дещо графомансько-користувацького ставлення до літератури. Не дарма його називають "самим плодовитим українським письменником" що в перекладі може звучати як "Дарья Донцова в штанях" З-під пера (скоріше з-під клавіатури) Кокотюхи твори вискакують з фантастичною швидкістю, хоч і часто вони виходять трошки... недоношеними. В жодному разі не засуджую автора, це теж підхід до написання і він однозначно діє, але я наприклад апологет більш зваженого підходу до написання книг.
Усвідомлюючи цю особливість Андрія Кокотюхи, мені стають зрозумілі деякі ляпи в його попередніх книгах, коли строчиш з такою швидкістю, то нема часу вишукувати огріхи в тексті, або, як у випадку цих двох книг, про які зараз мова, вигадувати новий сюжет, просто береш вже готову заготовку і вуаля, за кілька тижнів у тебе новий роман.
Не впевнений чи буду читати наступний роман цієї Кокотюхиної серії. Який в цьому зміст якщо я вже наперед знаю чим усе закінчиться. Але при цьому маю визнати, читання принесло мені задоволення і я не жалкую що взяв до рук ці книги.

Роджер Желязни - "Хроніки Амбера"

Почав читання 25.07.2016р. Закінчив читання 31.08.2016р.

Я вперше прочитав цю книгу ще в дитинстві. Мені тоді було років 10 чи 12 напевно і я читав усе, до чого дотягувалися руки. Тоді вона здалася мені надзвичайно цікавою, я зібрав всю серію, а це не багато, не мало 10 книг. В буремні 90-ті коли батьки не дуже хотіли витрачати гроші на книги, це було справді досягнення. Але я ніколи б навіть не подумав, що ця книга настільки сильно вплинула на мене. Зрозумів цей вплив я тільки зараз, коли перечитував всю серію. Я наслідував багатьом речам з книги, поведінку головного героя перших 5 книг, Корвіна, я взяв за основу свого спілкування з людьми (тут варто зазначити, що не не дуже добре вплинуло на ставлення оточуючих до мене :) ), кольори які носив Корвін надовго стали моїми улюбленими. Та що там говорити, якщо навіть моя професія - прямий наслідок цієї книги. Головний герой 5 останніх книг Мерлін, син Корвіна, програміст, який створив неймовірний симбіоз ком'ютерних технологій і магії. Чесно скажу, читаючи цю книгу зараз, в свідомому віці, я дещо перелякався тому впливу який мав на мене цикл романів Роджера Желязни. Не думав, що так можу піддаватися впливу, добре що це був вплив книги, а не чогось поганого.
"Хроніки Амбера" - це приклад дійсно якісної фантастики, яку варто перечитувати знову і знову, кожного разу відкриваючи для себе щось нове і цікаве. Я принципово розглядаю весь цикл, як одну книгу, хоча насправді він складається з 10 книг. Проте всі вони так тісно поєднані між собою, що почати читати з середино точно не вийде. Тому і ділити їх на 10 окремих творів я не бачу потреби. Десь я читав, що Роджер Желязни почав писати продовження цієї історії, але не всиг закінчити її і помер, його товариш закінчив цю історію за нього, тож думаю найближчим часом я прочитаю і це продовження.

Роман Золотников, Сергей Мусаниф - "Маневры неудачников"

Почав читання 09.07.2016р. Закінчив читання 15.07.2016р.

Буває хочеться забути про всі проблеми, викинути з голови набридливі думки і просто втекти кудись подалі, на інший кінець галактики. Але по-перше я вже дорослий і не можу втікати від проблем, а по друге міжгалактичні подорожі ще не мають науково-технічного підґрунтя, тому доводиться вдовольнятися втечею книжковою.

Усі книги це ескапізм, а фантастика це двічі ескапізм. Взагалі цікавий феномен популярності фантастичних книг саме серед останніх кількох генерацій людей. Чи то раніше реальне життя було не таким, щоб від нього втікати, чи може є інша причина, але факт лишається фактом, хочеш забити на весь світ - почитай фантастику.

Ну і почитаю, подумав я і відкрив книдку під назвою "Маневры неудачников". Якщо б цей вид літератури називали як біологічні види на латині, то дана книга відносилася б до виду "fantasticus vulgaris". І ні, це перекладається не як вульгарна фантастика, а фантастика звичайна. Простий і незаплямований підтекстами сюжет, купа діалогів, простих і дещо прямолінійних, намагання авторів вплітати в текст жарти (проте часто ці жарти виглядають інфантильно і недолуго). Хороше, ненапряжне чтиво для метро чи вагону поїзду. Цей текст міцний середнячок, його можна прочитати але "незабутніх вражень" не гарантовано. Ви не порадите цю книжку другу, а через 30 років точно не розказуватимете своїм дітям, що цей романи вплинув на формування вашої особливості. Але він дозволить втекти. Втекти від робочої рутини, від проблеми високих цін в магазині чи від вибору куди поїхати у відпустку. З романом "Маневры неудачников" ви помандруєте на інші планети, постріляєте з крутої зброї і побачите розумних ящірок очима головного герою. Ви відпочините. Тому цей текст варто прочитати, прочитати і забути.