Генрі Міллер - Під дахами Парижу (Opus Pistorum)

Почав читання: 11.02.2024 - Закінчив читання: 21.02.2024

Ця книга, це літературна порнографія навіть в більшій мірі, аніж усі інші книги Генрі Міллера. А як відомо він ніколи особливо не переймався тим, аби прикривати словесну оголеність. Скоріше навпаки, Генрі-Міллер-автор її спеціально демонструє, не бажаючи розважати читача загортанням збудженої реальності в красиву обгортку з натяків. Власне саме цей реалізм в його творчості тому і приваблює багатьох. “Під дахами Парижу” чи “Opus Pistorum” саме такий текст. Він сирий наче шмат м’яса, який мисливець щойно вирізав з впольованого оленя. Він брудний але красивий, наче носовичок леді, що щойно випав з рук і випадково впав в болото. Він шершавий, наче язик незнайомки підчепленої в задрипаному барі 10 років тому. Читати це дивно, інколи збудливо, інколи відразливо, але більшу частину часу просто нудно.
Відчуття такі, що хтось взяв низькосортний порнофільм і вирішив описати його словами на папері. Якщо ви не перелякана старша пані за 60, яка може втратити свідомість від того, що поруч з нею хтось сказав слово “хуй”, то брудність цього тексту навряд чи вас шокує. Так, в книзі є повно моментів особисто для мене неприйнятних, але їхня кількість на квадратний сантиметр тексту натякає на те, що автор просто намагався епатувати. Може це діяло в 1942-му коли роман був опублікований, але зараз такий спосіб здивувати читача уже не діє.
Проте в книзі залишається інша сторона, до якої важко докопатися за усіма цими описами збочень. Це описи “Парижу бідних”, тих хто шукає останні монети аби зайти в кафе, хто старанно приховує пляму на штанах, бо не може купити інші і латає старі черевики. Це також оповідь про дух міста, в яке всі їдуть за одкровеннями, а бачать бруд, блядство, фальшиве мистецтво і дешевих повій. Немає іншого способу відчути дух Парижу в 30-х 40-х окрім як читати масив таких книг як “Opus Pistorum” в яких описані різні аспекти одного і того ж. А потім вибирати фрагменти і складати собі уявлення проте, яким було життя парижан в той час.
Скажу чесно я чекав від книги більшого через чудовий фільм “Miller’s girl” який власне і надихнув мене на прочитання. Якщо маєте можливість, сходіть і подивіться це чудове кіно, а потім уже самі вирішите чи читати вам “Під дахами Парижа” чи ні.

Анатолій Дністровий - “Сіра пейна”

Почав читання: 06.02.2024 - Закінчив читання: 14.02.2024

Про що б не писав Анатолій Дністровий у своїх романах, він завжди пише про Анатолія Дністрового. І насправді це не те щоб і погано. Всі письменники так чи інакше пишуть про власний досвід, іншого їм немає звідки взяти. Проте особисто для мене в кожному прозовому творі Дністрового, я бачу самого автора як у дзеркалі. Проте головне в його творах геть не це, пишучи про свій досвід, він ніколи не пише про себе. Найбільше мене захоплює те, як Дністровий використовує головних героїв роману в якості декорацій, аби показати основну ідею книги. Наприклад в “Сірій пейні” лейтмотив твору це самотність митця, а точніше художника, який змушений жити в певному відриві від реального світу, аби мати можливість творити. Необхідність піднятися над реальністю, абстрагуватися від неї, залишивши лише кілька болючих звʼязків, допомагають митцеві творити, розкривши внутрішній зір. Щоб побачити картину потрібно відійти трохи подалі від полотна. Щоб побачити реальність треба абстрагуватися від неї. А ми добре розуміємо, що сучасний світ геть не терпить тих, хто хоче жити поза ним, відірватися від колективної посередності, яка нас оточує. Дністровий, в своєму творі називає цей відхід від світу дещо затертим фразеологізмом “вежа із слонової кістки”. Мене це трохи засмучує, бо він міг ми вигадати якусь цікавішу фразу, я знаю, він може. Проте якщо не зважати на використання такого розповсюдженого виразу, а сконцентруватися на суті, то можна сказати, що автор точно попав в суть явища. Інтелектуалу, митцеві більше немає як ховатися від світу, це робить мистецтво більш засміченим, приземленим і нецікавим. Якщо творити без відриву від реальності то виходять серіали від СТБ, голівудські фільми категорії “Б”, воєнні пісні в стилі Байрактарщини, уся українська естрада, чи прости господи, реп. Проте Анатолій Дністровий ще один з небагатьох “доелектронних” сучасних письменників, читання творів яких приносить таке неповторно-болюче задоволення, коли розумієш, що так більше не буде, що ти читаєш про часи, які йдуть у вічність, що їх скоро забудуть. “Сіра пейна” це епітафія на могилі мистецтва, це промова виголошена найближчими друзями померлого живопису, це роман від якого на губах залишається непомітний ледь видимий слід метафізичної сірої пейни…