Олесь Бердник – «Зоряний Корсар», «Камертон Дажбога»

Почав читання: 16.11.2011р. Закінчив читання:28.11.2011р.

Кілька років тому я почув про Олеся Бердника, як про людину, твори якої неможливо не прочитати. Але якось так сталося що дістатися до них я зміг тільки зараз. І тепер, прочитавши роман-феєрію «Зоряний Корсар» і його продовження «Камертон Дажбога» я розумію, що тоді був не готовий до такої літератури. Книга дозволила мені себе прочитати тільки тоді, коли побачила що я зможу її сприйняти.

Я свідомо не розділяю ці дві книги, хоча вони і виступають як самостійні твори ще й написані з інтервалом в чверть століття. Все таки обидва романи вибудовують єдину концепцію світобудови тому розділяти їх неможна. Хоча книги Бердника на перший погляд можуть здатися банальною фантастикою, насправді це далеко не так. Читаючи обидва ці романи,  я дуже часто ловив себе на думці що ті чи інші ідеї я раніше зустрічав у інших авторів, читав про це у міфах, про це писали письменники чи філософі, про це говорили випадкові подорожні в потягах, цим хизувалися мої знайому інтелектуали. Тільки тоді це були шматки розрізнених поглядів на всесвіт, між якими не було видно зв‘язку. Книги Олеся Бердника, наче тисяча містків між фрагментами філософських концепцій, міфів, казок, книг і розповідей. Це ніби нитки, що шиють ковдру реальності з клаптів ідей створених іншими. Тому, читаючи його твори, я ніби підсумовував для себе все пізнане раніше, в моїй голові інформація що раніше була неструктурованою, ставала послідовною і зрозумілою. Саме в цьому прекрасність Бердника-письменника.

В деяких моментах відчувається юнацька наївність автора, особливо це відчутно в «Зоряному Корсарі», що був написаний ще до тюрми і заслання. Про це яскраво свідчать цитати його текстів де йдеться про кохання:

"Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль - лише пошуки повноти. А повнота - то кохання"

Але Бердник не вдовольняється якимсь міфічним ствердженням міфічного кохання, він відводить йому роль в загальній концепції світобудови:

  "Полюбити жінку - простіше. Треба полюбити незмірність і вмістити її в своєму серці..."

І хоча в продовженні, в романі «Камертон Дажбога» чітко видно «огрубіння» тексту, Бердник продовжує вірити в те що світ можна змінити. Він намагається укласти всі релігійні і філософські вчення в єдину концепцію розвитку людства, він накладає на цю концепцію відбиток міфології і отримує модель Всесвіту де все знаходиться на своїх місцях. Це і є магія Бердника, саме цим підкупляють його твори, цим вони подобаються. Давно відомо що читачу подобається коли в героях він бачить себе – це задовольняє його основне прагнення при читанні книг – есканізм і бажання думати про себе як про «володаря світу». Але автор не пішов по стежці «літературної попси» - писати про те що подобається більшій частині людства. Він створив свій власний світ,  в якому достатньо місця для кожного читача. І хай навіть Бердник не пише само про тебе, хай не ти літаєш на інші планети і не ти рятуєш світи. Але ти відчуваєш, що ти міг би жити в тому світі і це гріє душу.

Книги Бердника – органічно українські, я б навіть сказав якісно-українські. Це не плач а-ля Франко\Шевченко\Українка за знедоленим народом, це не історичні мемуари – які ми були файні хлопці і як нам не пощастило з історичним шансом (Скоропадський, Петлюра, Винниченко, Донцов, та ін.), це не писанина сучасних українських авторів де лейтмотив – «я бухаю, псую дівчат, матюкаюся, збиваю з людей шапки,не люблю свою маму, але все рівно я класний чувак, письменник і інтелектуал». Бердник ніби показує українським письменникам якими б вони могли бути без нашарування понтів, історичної доцільності чи плаксивості. Скажу більше Олесь Бердник це ЄДИНИЙ автор, який заслуговує того, щоб його твори вивчали в школі.

Олександр Скрипник - «За золотом Нестора Махна»

Почав читання: 10.11.2011р. Закінчив читання:16.11.2011р.

Мода на написання історичних книг інколи призводить до дуже неприємних наслідків. Просто в якийсь момент недолугі українські розвідники вирішують що настав час бути схожими на Джеймса Бонда і Індіану Джонса в одному обличчі і сідають писати книги.  Інколи справді виходить непогано, але це не стосується книги Олександра Скрипника – «За золотом Нестора Махна».

Скажу чесно – я купив цю книгу по двом причинам: в той час я дивився російсько-український серіал про Махна і я справді занадто мало знаю про цю тему, хотілося заповнити пробіл в знаннях. Але мене чекало глибоке розчарування. Ще на самому початку в передмові автор написав що ця книга – результат багаторічного вивчення невідомих документів з архівів ЧК, НКВД, СБУ, щодо життя Махна в еміграції. Але під час читання я зробив висновок що в цьому архіві певно працювала якась вельми симпатична дівчина, з якою автор крутив любов, замість того щоб реально вивчати архівні матеріали. Вся книга збудована на кількох листах і бурній уяві пана Олександра, що розігралася в момент найвищого сексуального задоволення, коли він, лежачи посеред архіву СБУ і обіймаючи голу дівчинку-працівницю архіву, курив цигарку, струшуючи попіл на розкидані скрізь папірці, і вигадував сюжет книги.  Навіть наведені в кінці книги листи Махна і протоколи судових засідань проти нього в Польщі, не змогли виправити ситуацію. Читаючи цю книженцію, я не міг позбавитися думки, що вона написана для «середнього шкільного віку» (скажу чесно кілька разів шукав цей напис на першій сторінці). На підтвердження моєї здогадки вказувало все – велетенський шрифт книги, прямолінійний сюжет, назви розділів, які чітко описували що станеться в цьому розділі, настільки чітко, що читати сам текст вже було не обов’язково.

Але це все можна було стерпіти, сприйняти за примітивно-дитячий сюжетик з пошуку скарбів і відкласти цю книгу до того часу коли в мене будуть діти відповідного віку…. Але! Автор згрішив ще одним чином - протягом всього тексту він постійно показував злих і охочих до багатств махновців і чесних і відданих чекістів які борються за щасливе радянське минуле. Я б не здивувався прочитавши таку патетику в книзі виданій до 1991 року, чи якби ця книга була написана в сучасній Росії. Але ж її написав український розвідник (!!!), громадянин України, який має доступ до справді повних архівів НКВД, ЧК, СБУ де може прочитати про справді «чесних і відданих чекістів», от тільки їх відданість стосувалася лише грабунку і розстрілів. Тому можу зробити два висновки: або Олександр Скрипник невиліковний ідіот-совок який ночами самозадовольняється на портрет Ілліча, або він і сам має нечисту совість, яку і намагається виправдати таким незвичним способом.

Олександр Скрипник завершує свою книгу розділом «від автора» де пише наступне:

«Ні амністії, ні золото, ніщо не могло врятувати махновців і махновщину від загибелі. Адже їхні вчинки, плани і помисли, навіть ще до того, як вони з оголеними шаблями опинилися проти червоноармійських полків, не були співзвучними з принципами диктатури пролетаріату»

Це просто феєрична цитата. Вона яскраво говорить нам про те що це за людина пан Скрипник. І я хочу закінчити свою розповідь відповіддю автору:

«Ні гроші, ні присутність у владі, не може врятувати вас, колишніх чекістів і совків від жорстокої смерті. Адже ваші вчинки, плани і помисли, навіть ще до того як ви почали грабувати і катувати свій власний народ, не були співзвучними з будь-якими моральними принципами в цьому суспільстві. Прийде час і вас усіх буде покарано, так чи інакше. Всесвіт такого не пробачає.»

Чарльз Буковскі - «South of North»

Почав читання: 31.10.2011р. Закінчив читання: 09.11.2011р.

«Лень рождает срань, срань - страдания, страдания - литературу... Но больше - срань.»

Ч.Буковскі

Саме цей епіграф ідеально підійде для книги Чарльза Буковскі «South of North», яку чомусь в російському перекладі називають «Юг без признаков Севера». Десь я читав що «South of North» це найкраща збірка малої прози Буковскі. Того хто це сказав треба розстріляти. Бо застосовувати щодо есе термін «мала проза» це все рівно що вірити в байку про те що тільки розмір має значення. Особисто я вважаю що весь Буковскі саме в цій книзі, в невеликих есе, в маленьких розповідях. Він вкотре довів, що всі крики про його геніальність можна ототожнювати з розповідями про те який він мудак.

Прославлені «Жінки» чи «Поштамт» нічого в порівнянні з образами зі збірки «South of North». Очевидно, що найкраще есе це «Шлях до раю закрито». Може це тільки мої здогадки, але багато в чому це центральна розповідь усього циклу. Історія про жінку, що купила собі маленьких чоловічків і спостерігає за їхніми любовними історіями багато в чому нагадує мені моїх знайомих. Деякі з них вважають за краще спостерігати за «історіями», аніж самим брати в них участь.

«Как могла она облажаться с мужиками? Во всех этих вещах промахнуться так несложно. Четыре человечка стоили ей восемь штук. Только лишь для того, чтобы избежать отношений и не избегать отношений»

Інколи люди стають агресивні в своєму щасті. Вони псуються і міняються, стають нудними і нецікавими, кидають пити, кидають говорити, кидають думати і відчувати. Але Буковскі не такий, старий збоченець давно розкусив цей сраний світ і зрозумів, що даючи нам щастя, він намагається знищити наші прагнення. Тому Чарльз свідомо бухав, псував жінок, забивав на роботу, на гроші, на мораль і просто жив. Він відкидав своє щастя, беззмістовно його пройобував і міняв на думки викладені на папері. Творчість Чарльза Буковскі ключова для всіх хто мріє стати на стежку «справжньої літератури», бо формула цієї літератури схована в словах самого Чарльза, в епіграфі до цього запису. А ще цю книгу треба читати всім, хто мріє про «заможну і справедливу Америку – країну де збуваються мрії», це має бути обов‘язковою умовою перед виїздом за кордон. Бо саме тут показується яка вона та Гамерика, без шику і лоску, без бабла і без надії на краще. Як каже сам Буковскі «кир и трах и больше ничего».