Чи бачили ви колись, як руйнуються імперії? З жахливим гуркотом падають величні споруди в древніх столицях, розбігаються в різні сторони народи, які цю імперію населяли, чи під звуки нових сподівань вмирають старі ідеї. Всі думають, що знають як гинуть імперії, як помирають держави, але у дійсності те, що видно назагал - то лише предсмертна агонія. Насправді усе відбувається інакше: держава вмирає тоді, коли розбиваються серця тих, хто її населяє, тих, з кого складається хребет цієї імперії. Книга "Марш Радецького" саме про смерть. Це ідеальний опис однієї історичної смерті, де сам марш виступає в ролі похоронного маршу, хоча звучить він упродовж всієї книги. Це ніби об'єднавча ідея, червона нитка, що пронизує весь роман і приводить до кінця історії читача, який вхопиться за неї на самому початку тексту.
Попри те, що сам марш звучить дуже велично і радісно, разом з читанням книги Йозефа Рота він проводжає у вічність епоху, що відходить. Усі персонажі книги рано чи пізно відчувають це наближення смерті. Ні, не своєї, вони чують смерть монархії, фізично відчувають злам епох, на межі яких живуть. "Марш Радецького" - це книга про смерть, думаю мені буде цікаво її перечитати на старості років, коли і я відчуватиму її холодний подих.
Цікаво, що Йозеф Рот народився в Бродах, вчився у Львові й Відні, при цьому він був євреєм і підданим австро-угорської монархії. Така біографія чи не найкраще показує якими були часи тієї епохи, що відійшла разом з початком Першої Світової Війни. Ми, українці, звикли сприймати часи перебування наших земель в складі різних імперій, як боротьбу за свою ідентичність, як намагання залишитися собою і вибороти державу. Але, читаючи "Марш Радецького", я мав нагоду подивитися на цю ситуацію з іншого боку. Головні герої роману - словенські землевласники, які отримали з рук Франца-Йосифа дворянство і цим відірвалися від свого коріння. Три покоління родини Тротта не стали австрійцями чи угорцями, вони стали австроугорцями. Але стали запізно, ця держава вже почала гинути. І все, що залишилося цим людям, - спостерігати як молоді, сильні народи, що прагнуть волі, рвуть на шматки старе і немічне тіло імперії. Роман Йозефа Рота наповнений смутком через те, що відходять старі часи, а нові часи не передбачають існування таких як пан Рот. Алюзії, яких в книзі відверто багато однозначно виростають з аналогій між життям автора і родиною головних героїв його книги. Він бачив усе що відбувається навколо, жив серед українців не будучи одним з них, і при цьому розумів що він тут чужий. Цей смуток, ця туга - ось те, що читається між рядками книги. Будучи євреєм, Йозеф Рот відчував цю проблему відсутності землі під ногами, землі, яку можна назвати своєю. Він майстерно екстраполював це в тексті на прикладі словенців, що відмовилися бути словенцями. Читаючи "Марш Радецького", мені постійно думалося, наскільки ж ми щасливі люди, що можемо жити на своїй землі, біля своїх одноплемінників. Хай навіть ця думка є дуже ретроградною і не відповідає духу епохи, але читаючи такі романи розумієш трагедію людей, які покинули своє коріння, відреклися від свого минулого, а потім волею історії втратили своє майбутнє.
Книга Йозефа Рота, це реквієм, що звучить над їхніми могилами, реквієм, що звучить між старими імперськими будівлями Відня, коли вулиці порожні від туристів. Кажуть, якщо ввечері гуляти в парку замку Шенбрунн - імператорській резиденції Австо-Угорської імперії, то на заході сонця, якщо притулитися до теплого, нагрітого за день, каменю з якого побудований палац, то можна почути звуки Маршу Радецького - мелодії величності, яка зникла назавжди.
