Фредерік Бегбедер – «Любов живе три роки»

Почав читання: 06.07.2018 Закінчив читання: 08.07.2018

"Что мертво, умереть не может" - кажуть герої в одному відомому серіалі. І з ними важко посперечатися, бо дійсно не може. Тому коли хтось починає умнічати, відміряючи скільки повинна жити любов, хочеться тільки запитати його, чи знає він, що таке ця любов, якщо так впевнено міряє її трирічними циклами. Бо те, про що пише Фредерік Бербегер - це не зовсім любов, а більше схоже на маніакальне бажання споживати любов, їсти її, судомно ковтати, запихати в себе великими шматками. Перетворивши любов в наркотичну залежність, в судомні стискання десь внизу живота натовп наших сучасників намагається видобути з неї якісь приємності. Підтримка, розуміння, розмови? Ні не чули, дайте лиш впитися гострими, як леза, зубами в чергову красиву жертву і випити її до останку, залишивши тільки порожню оболонку.
Я думаю, ви бачили таких людей серед свого оточення. Тих, про яких кажуть "прожигатели жизни", які, за великим рахунком, ні до кого ніколи не прив'язувалися, нікого не любили. Для них насолода, бажання отримувати чистий викристалізуваний кайф перевищує всі інші потреби. Тому вони брешуть, маніпулюють, зраджують навіть без укладання "договорів" з власною совістю. От саме про таких людей і пише Бегбедер, його головний герой Марк Мароньє як раз і належить до такої касти "тих-хто-не-прив'язується", та більше він - прапор, герб і гімн цієї касти, він - її символ. Бездумне заробляння грошей, яке вони витрачають тільки на своє задоволення, перебирання партнерами, чи перебування з одним і тим самим, але постійні пошуки когось іншого, а головне - перманентний процес "споживання емоцій" - це їхній стиль життя. Думаєте це так легко і приємно нікого не любити по-справжньому? Думаєте бути абсолютно вільним, мати можливість не переживати через погані емоції, які тобі дістаються в навантаження до стосунків, - це щастя? Ви помиляєтеся. Пустота і холод в серці на тому місці де мала би бути любов до живих створінь - ось те, що гонить таких як Марк Мароньє вперед не розбираючи дороги. А на своєму шляху вони калічать людей і розбивають серця. І за показовим нігілізмом книги "Любов живе три роки" проступає саме ця чітка картинка. Якщо ваша любов живе тільки три роки, то може щось не так з вами, а не з любов'ю?

Фредерік Бегбедер – «99 франків»

Почав читання: 30.03.2018 Закінчив читання: 17.04.2018

У чому сенс життя? Якщо хтось вам скаже, що знає про це - сміливо можете розбити йому обличчя і йти далі у своїх справах, бо насправді відповіді на це питання ніхто не знає. Найближче до відповіді підійшов Фредерік Бегбедер у своїй книзі "99 франків". Але і він не зробив останнього кроку до цієї істини. Навіть він капітулював на фінішній прямій, не зміг таки озвучити цю правду, якою б страшною вона не була.
Доморощені інтелектуали, які ніколи не бачили реального життя люблять розказувати, що "99 франків" - це книга про суспільство споживання, про безкінечне бажання сучасних людей витрачати гроші, про те що людство перетворилося на монстра споживання, забувши про все інше. Так, про це Бегбедер теж каже, але це не лейтмотив книги. Головний герой намагається розібратися з тим навіщо він взагалі живе в цьому світі. Виходить у нього звісно ж не дуже (А в кого з нас це вийшло краще? Отож бо й воно…) в процесі цього пошуку сенсу життя він випадково кидає свою вагітну дівчину, трахає повій, нюхає кокаїн, вбиває випадкову бабулю в Маямі й постійно впарює простим французам різні товари, вигадуючи рекламу. І я не знаю що з цього всього списку найбільш шкідливе для його карми.

"Все проходит и все продается. Человек - такой же товар, как и все остальное, и у каждого из нас есть свой срок годности"

"99 франків" - дещо затягнута книга, в якийсь момент мені стало відверто лінь її читати, бо від опису декадансу в голові головного героя у мене починалися приступи нудоти. Але це проблема багатьох книг, які автор має "забити" текстом до певного кількісного показника. Просто коли ти вже здається зрозумів до чого веде автор, стає трохи нудно. Але при цьому я не можу сказати що книга Бегбедера нецікава. Напроти, ідея її дуже навіть інтригуюча, лейтмотив - важливий для людини, що думає. А деякі мої претензії до затягнутості можна списати на мій власний снобізм.
Бегбедер, розказуючи про бездумне споживання, в яке поринає головний герой, не може достукатися до мене, бо я здавна зневажаю такий спосіб життя. Коли він пише шок-контент про вбивство старенької бабці, бездумне вживання "речовин" і трахання всіх направо і наліво - це теж не корелює з моїм світовідчуттям. Тому я весь час намагався сприйняти цю книгу якось глибше, через пошуки сенсу життя. Можливо я занадто намудрував, але як на мене пан Фредерік хотів сказати нам що його немає. Ти можеш бути супер крутим рекламістом, заробити купу грошей і бути нещасним, а можеш бути споживачем цієї реклами - викидати останні гроші заради купівлі нової моделі улюбленого бренду, проте все рівно це не принесе тобі щастя

"Знаете ли вы разницу между богатыми и бедными? Бедные продают наркотики, чтобы купить себе Найки. Тогда как богатые продают Найки, чтобы купить себе наркотики. "

Бегбедер впритул підійшов до того щоб розкрити сенс життя, але зупинився на півдорозі. Ну що ж я докажу замість нього. Сенсу життя немає. Вищої мети немає. Заради чого жити правильно - немає. Причина заради чого взагалі варто жити - немає. Просто будьте щасливі, або ідіть нахуй

Фредерік Бегбедер - "Уна і Селінджер"

Почав читання 26.01.2017р. Закінчив читання 14.02.2017р.

Це однозначно одна з найкращих книг, які мені траплялися останнім часом, а кажучи чесном за останні кілька місяців мені пощастило читати тільки хороші книги. І це навіває на мене сумні думки, бо як відомо, якщо тобі щастить з книгами, то про те, щоб щастило з дівчатами ти можеш забути, Всесвіт вже дав тобі хорошу книгу. А книга і справді чудова: жива, інтригуюча, затягуюча і трошки, як і кожна хороша книга, трагічна. На перший погляд може статися що це книга про стосунки письменника початківця і молодої 16-річної красуні, але так можуть думати тільки дуже поверхневі. З другого погляду може здатися, що це книга про любов, про те що мало любити когось для того, аби бути разом все життя і одночасно цього цілком достатньо. Але тільки сумні, темноволосі красуні з великими, заплаканими очима можуть вирішити, що це книга про любов. Якщо глянути втретє, то можна вирішити що це книга про війну і про її жахіття, про героїчних солдат, які цілували червоний пісок Нормандії. Цілували так ніжно і пристрасно, ніби були в нього давно і нещасливо закохані і от нарешті, злітаючи з кораблів, вони припадають до цих піщаних, пурпурових від крові інших чоловіків вуст коханої і вмирають. Ні не від куль, від любові яка переповнює їхні серця і розриває їх на шматки, заразом дроблячи кістки і м’язи. Але так може подумати тільки ідеаліст, який за один проїзд в метро закохується тричі, зберігає подарунки всіх колишніх (яких насправді одна колишня, а всі інші так, крайні, себто останні в списку) і вечорами пише тексти виключно для того, щоб робити те, що англійською звучить як «languish» і чому немає точного відповідника в українській мові.
Але це книга не про стосунки, не про любов і не про війну. Насправді вона про те, як треба жити і вмирати, надривно, трагічно і трошки відсторонено. Про те, що треба берегти речі, подаровані важливими людьми все життя, проносити їх через війну в прямому і переносному значенні. Щоб потім наприкінці життя, зустрітися в якомусь ресторані і віддати подарунок, ніби попрощатися німим докором про не прожите разом життя, про іншого чоловіка і дітей від нього. І байдуже, що ти була щаслива з ним, я був нещасний. Так написав чудовий роман, але чи рятує це він витраченого на «шістнадцятирічну дівчину, яка читала Фіцджеральда» життя? Життя нещасливого і сумного, сповненого такого гнітючого самобичування, що йому довелося одружитися на дівчині з таким самим прізвищем, аби хоч таким чином бути поруч. Ми можемо собі уявлити як з цим жити все життя? Ми теперішні, люди, стосунки яких тривають так коротко, що інколи ми не встигаємо дочитати нову книгу, а любов вже пройшла. Ні я не звинувачую, я тільки кажу, що ми втратили щось важливе, про що тепере можна тільки прочитати і повірте, про це варто читати.

«- Я люблю тебя Уна. Вся моя жизнь летит в тартарары. Это самоубийство - любить тебя, Уна. Я погиб, пропал ни за грош. Никто никогда не был так счастлив и так жалок. Ты создана мне на погибель. Пусть лучше бы мне отрезали обе ноги, лишь бы не встретить тебя на своем пути…

- Ну во-о-от. Хорошо…тебе полегчало… а теперь слушай меня хорошенько. Я принимаю твою любовь… я буду ее бережно хранить… смотри мне прямо в глаза… я не умею любить, но готова позволить тебе любить себя тебе, и только тебе, сейчас скажу почему: потому что ты случаешь меня с таким проникновенным видом, когда я несу чушь.»

P.S. Упередженість - корисна риса, яка береже нас він зайвих емоціних потрясінь і проблем. Це така собі аналогія психологічних лейкоцитів, принаймні вона виконує в свідомості ту ж роль, що і лейкоцити в крові. Але інколи ця упередженість не дозволяє побачити щось дуже важливе і її треба вчасно відкидати. Тому і вважається, що питання любові це виключно питання випадку. Пощастить тобі чи ні вчасно позбутися упередженості і розгледіти в цій людині щось важливе чи ні. Я сказав «в людині»? Я мав на увазі «в книзі» бо ви ж розумієте, я зараз саме про літературу. Тому я дякую всім богам і провидінню, що я відкинув свою упередженість і прочитав книгу Бегбедера, автора про якого я чомусь думав, що я його не люблю. Пробач Фредерік, я помилявся.