вівторок, 14 лютого 2017 р.

Фредерік Бегбедер - "Уна і Селінджер"

Почав читання 26.01.2017р. Закінчив читання 14.02.2017р.
Це однозначно одна з найкращих книг, які мені траплялися останнім часом, а кажучи чесном за останні кілька місяців мені пощастило читати тільки хороші книги. І це навіває на мене сумні думки, бо як відомо, якщо тобі щастить з книгами, то про те, щоб щастило з дівчатами ти можеш забути, Всесвіт вже дав тобі хорошу книгу. А книга і справді чудова: жива, інтригуюча, затягуюча і трошки, як і кожна хороша книга, трагічна. На перший погляд може статися що це книга про стосунки письменника початківця і молодої 16-річної красуні, але так можуть думати тільки дуже поверхневі. З другого погляду може здатися, що це книга про любов, про те що мало любити когось для того, аби бути разом все життя і одночасно цього цілком достатньо. Але тільки сумні, темноволосі красуні з великими, заплаканими очима можуть вирішити, що це книга про любов. Якщо глянути втретє, то можна вирішити що це книга про війну і про її жахіття, про героїчних солдат, які цілували червоний пісок Нормандії. Цілували так ніжно і пристрасно, ніби були в нього давно і нещасливо закохані і от нарешті, злітаючи з кораблів, вони припадають до цих піщаних, пурпурових від крові інших чоловіків вуст коханої і вмирають. Ні не від куль, від любові яка переповнює їхні серця і розриває їх на шматки, заразом дроблячи кістки і м’язи. Але так може подумати тільки ідеаліст, який за один проїзд в метро закохується тричі, зберігає подарунки всіх колишніх (яких насправді одна колишня, а всі інші так, крайні, себто останні в списку) і вечорами пише тексти виключно для того, щоб робити те, що англійською звучить як «languish» і чому немає точного відповідника в українській мові.
Але це книга не про стосунки, не про любов і не про війну. Насправді вона про те, як треба жити і вмирати, надривно, трагічно і трошки відсторонено. Про те, що треба берегти речі, подаровані важливими людьми все життя, проносити їх через війну в прямому і переносному значенні. Щоб потім наприкінці життя, зустрітися в якомусь ресторані і віддати подарунок, ніби попрощатися німим докором про не прожите разом життя, про іншого чоловіка і дітей від нього. І байдуже, що ти була щаслива з ним, я був нещасний. Так написав чудовий роман, але чи рятує це він витраченого на «шістнадцятирічну дівчину, яка читала Фіцджеральда» життя? Життя нещасливого і сумного, сповненого такого гнітючого самобичування, що йому довелося одружитися на дівчині з таким самим прізвищем, аби хоч таким чином бути поруч. Ми можемо собі уявлити як з цим жити все життя? Ми теперішні, люди, стосунки яких тривають так коротко, що інколи ми не встигаємо дочитати нову книгу, а любов вже пройшла. Ні я не звинувачую, я тільки кажу, що ми втратили щось важливе, про що тепере можна тільки прочитати і повірте, про це варто читати.
«- Я люблю тебя Уна. Вся моя жизнь летит в тартарары. Это самоубийство - любить тебя, Уна. Я погиб, пропал ни за грош. Никто никогда не был так счастлив и так жалок. Ты создана мне на погибель. Пусть лучше бы мне отрезали обе ноги, лишь бы не встретить тебя на своем пути…

- Ну во-о-от. Хорошо…тебе полегчало… а теперь слушай меня хорошенько. Я принимаю твою любовь… я буду ее бережно хранить… смотри мне прямо в глаза… я не умею любить, но готова позволить тебе любить себя тебе, и только тебе, сейчас скажу почему: потому что ты случаешь меня с таким проникновенным видом, когда я несу чушь.»
P.S. Упередженість - корисна риса, яка береже нас він зайвих емоціних потрясінь і проблем. Це така собі аналогія психологічних лейкоцитів, принаймні вона виконує в свідомості ту ж роль, що і лейкоцити в крові. Але інколи ця упередженість не дозволяє побачити щось дуже важливе і її треба вчасно відкидати. Тому і вважається, що питання любові це виключно питання випадку. Пощастить тобі чи ні вчасно позбутися упередженості і розгледіти в цій людині щось важливе чи ні. Я сказав «в людині»? Я мав на увазі «в книзі» бо ви ж розумієте, я зараз саме про літературу. Тому я дякую всім богам і провидінню, що я відкинув свою упередженість і прочитав книгу Бегбедера, автора про якого я чомусь думав, що я його не люблю. Пробач Фредерік, я помилявся.





1 коментар: